У Києві за Ковжуном міцно закріпилася репутація іронічного резонера, який полюбляє невимушено пікірувати слухача вдало побудованою сентенцією або вправно складеною метафорою. Проте не можна не віддати йому належне: маску своєї особистості Олексій зумів зробити маскою культурного персонажа — колоритного «київського сноба», телелюдини, здатної «з ученим виглядом знавця» судити про час і себе влучно і не без таланту. Цей образ сьогодні іноді успішно, а частіше не дуже, приміряють на себе українські журналісти, але складно почуватися в «образі Ковжуна» органічніше за самого Ковжуна — досить пригадати «Пост» — одну з найбільш гідних музичних програм на українському телебаченні, що виникла десять років тому на новонародженому «ТЕТі», або ж не так міцно забуту передачу «Малиновий дзвін», що раптово зникла з «Нового каналу». Незважаючи на довгу й успішну кар’єру музичного оглядача, минулу концертно-продюсерську діяльність, і нинішню — викладацьку (Олексій читає в «кульку» майбутнім режисерам дисципліну «Музичний відеокліп»), Ковжун наполегливо відхрещується від визначення «музичний критик»:
— У мене є одна велика перевага (вона ж моя найбільша проблема) — у мене немає професії. Навіть більше, я вважаю, що критику професіоналізм шкодить — адже музиканти не вміють слухати музику, а кінематографісти — дивитися кіно. Вони роздивляються, як це зроблено, і не помічають, як це впливає. Їх цікавить, що басова лінія погано прописана або операторська робота невдала, а тим часом їм бракує розуміння, що, незважаючи на все, річ зроблена настільки здорово, що викликає щеняче захоплення, і всі ці недоліки просто не мають значення. Мене ніколи не цікавила музика як така, натомість важливі були процеси комунікації, які в музиці виражено звуками, у кіно — звуками і картинками, а в рекламі — візуальними метафорами. Все що я вмію — це вигадувати і оцінювати, інакше кажучи, поп-інтелектуал на перехресті культурних напрямів. Нині, наприклад, я займаюся рекламою, при цьому абсолютно не вважаю, що мені довелося круто змінити професію.
— У минулі часи інтерес до музики рано чи пізно приводив радянську людину на музичний товчок. Скажи, твоя кар’єра також починалася з «балки»?
— Звичайно. До речі звідти ж — не тільки захоплення музикою, але й англійською мовою, і популярною культурою загалом. Балка — це було місце, де збиралися люди, що не просто на дозвіллі цікавилися популярною культурою, а відводили їй значне місце в своєму житті. Зараз «балка» — поняття не просто неактуальне, але навіть дике і дивне. Коли ми жили в закритому суспільстві, то часто почували себе носіями істини в останній інстанції, усього лише тому, що читали якогось не всім доступного Оруелла або Солженіцина. А зараз — будь ласка, в будь-якому ларку. Це насправді дуже здорово. Якщо у тебе є можливість завжди купити хоч «Боні М», хоч «Астрал Проджекшн» — значить, ти можеш вибирати, ким ти хочеш бути, і будувати себе виходячи з внутрішніх потреб, а не з обмеженого соціумом набору деталей. З іншого боку, коли всі читали, наприклад, Курта Воннегута — тільки тому, що саме його перекладали, він був доступний, — то існувала певна загальна книга, The Книга. Тепер же такої The Книги немає. І, з точки зору творчої людини — ця обставина прикра (а ще більш прикра вона для великих корпорацій, які творчий продукт тицяють споживачеві). Зараз немає когось, хто був би для всіх, суперідола, яким був, наприклад, Майкл Джексон в середині 80-х.
— І це вже остаточний діагноз культурі?
— Гадаю, що так. Зараз вся індустрія розваг, індустрія популярної культури, індустрія культури взагалі підлаштовується під тебе, споживача, а не підтягає тебе до чогось. Тому і виникає не один для всіх, а кожному своє. Думаю, що досить скоро ми опинимося в ситуації, коли будуть існувати культові групи або проекти для, припустімо, п’яти чоловік. Ця тенденція сприяє руйнуванню навіть такого, здавалося б, непорушного поняття, як мода. Цей унікальний код комунікації, сигнал кожному зустрічному перехожому: «Дивись, я такий же», сьогодні виявляється не те що непотрібним — необов’язковим. З життя йде вимушений конформізм, а сама індустрія робить крок тобі назустріч.
— З якими проблемами в цій ситуації зіткнеться український шоу-бізнес?
— «Український шоу-бізнес» — найненависніше для мене поєднання слів, що означає умовний фантазійний світик, у якому люди наполегливо намагаються реалізовувати лише свої нав’язливі фантазії. Через це у нас складається вкрай нежиттєздатна ситуація, оскільки здорові сили шоу-бізнесу — це публіка, яка завжди права. Займаючись концертною діяльністю, я зробив для себе один важливий висновок: не буває поганої музики або поганої публіки — буває продюсерська помилка, коли не тим показав не те. Дуже важливо, щоб люди, які займаються індустрією розваг, частіше їздили в тролейбусі, щоб знати, чого потребує їхня публіка. А український продюсер затиснутий у вузькому маленькому світі власного марення і хворобливих бажань, але, як казав дєдушка Ленін, «очень далеки они от народа». І виходить, що слухаєш пісню, дивишся фільм, читаєш книгу і думаєш: «А я тут до чого? Тут нічого немає про моє життя», отже, пісня, фільм, книга пролетіли мимо споживача. Тому що мистецтво говорить «тринь», а у тебе всередині повинне озватися «бринь», а якщо не озвалося — значить ніякої достославної комунікації не відбулося. Тому український шоу-бізнес в своєму нинішньому стані мені категорично не цікавий.
— А що тебе приваблює у викладацькій діяльності?
— Зізнаюсь чесно, мені самому часом здається дивним, що майбутнім режисерам курс про музичний кліп читає людина, що не зняла в своєму житті жодного. Але я розповідаю студентам, не як робити, а як і що працює. Адже музичний кліп — це досить складний жанр. З одного боку, чиста і безсоромна реклама, мовляв, купуйте альбом артиста, приходьте на його концерти, любіть його, але, на відміну від реклами, цей короткий фільмик — набір візуалізованих звуків — дивляться із непідробною цікавістю. До того ж, викладаючи студентам, я маю унікальну можливість спостерігати за змінами поколінь і поколінневих уподобань.
— Чим же відрізняються уподобання сьогоднішніх 18-річних від 18-річних твого покоління?
— Знаєш, що таке синдром Пітера Пена? Це коли тобі завжди 16. Мені складно пригадати й оцінити себе в юності, тому що я не принципово змінився відтоді. Як і тоді, мене понад усе дратують псевдоінтелектуальні захоплення «голими королями» — мудрованою казуїстикою а-ля Пітер Грінуей. Мені нецікаво витрачати дві години свого життя на розглядання чиїхось хворобливих фантазій. Тому що я визнаю тільки один спосіб взаємоіснування митця і споживача: якщо я купую нову книжку за п’ять гривень, а автор, умовно кажучи, розважає мене на десять, то я запам’ятовую його ім’я, щоб купити його наступний шедевр. І в цьому значенні «Термінатор-2» мені не тільки набагато миліший, але й дає багато більше палива для роздумів, ніж який-небудь Вендерс чи, боронь Боже, Грінуей.
— Близький контакт з майбутніми українськими культуртрегерами додає тобі віри в світле майбутнє нашої культури?
— Якщо оцінювати перспективи комерційного мистецтва, яке мені здається найбільш цікавим — динамічним, демократичним, а тому правильним, то переконаний, що «все у нас буде добре». На жаль, в Україні низька купівельна спроможність. Ми не можемо собі дозволити виробити International Star, інакше кажучи, в доступній формі розповісти всьому світові про Україну — наші звички, смаки, пристрасті, манери — бо це вимагає значних вкладень. Хоч, звичайно, справа не тільки в «розкрутці», але і в системі продюсування. У тій же Англії будь-який безробітний хлопець знає, що можна не пропивати грошенята в пабі, а відкладати їх, щоб записати з друзями касету, а потім, за свої ж гроші, відправити її в рекордингову компанію. І якщо вони когось зацікавлять, то хлопці вже з’їжджають з допомоги по безробіттю, ну а попадання в топ-тен — рівнозначне виграшу в лотерею. І система здорово працює: на одному тільки минулому тижні в Англії було випущено 462 сингла, а згідно із законом великих чисел серед мільйона людей набагато більше шансів натрапити на генія, ніж серед трьох. Таким ось чином в Англії з’являються «Бітлз». В Україні теж дуже скоро зрозуміють, що не можна без кінця привозити чужу Аллу Пугачову, і методом проб і помилок почнуть нарощувати власний культурний шар, просто тому що в довготривалому плані це вигідніше. У нас немає інших варіантів. За останні п’ять років у нас все стало значно краще — все: набір продуктів в магазинах, можливості відпочити, місцева сцена, рекламні плакати, телебачення… Отже, це закономірний і неминучий процес. Я не виключаю, що, як це було у Некрасова: «Жаль это время прекрасное, уж не увидеть ни мне, ни тебе». Але ж не це важливо.
