23 лютого у Петра Кралюка — день народження. Представляти Петра Михайловича нашим читачам практично немає потреби: проректор Острозької академії, доктор філософських наук, він є постійним і відомим автором «Дня». А ще Петро Кралюк — людина енциклопедичних знань. Тому, вітаючи його із днем народження, ми не могли не задати йому кілька запитань.
— Петро Михайлович, ви не перестаєте нас дивувати своїми новими працями — книжками, статтями. А нещодавно запустили цікавий проект — відеолекції, присвячені історії української філософії. Як виникла така ідея? Як ви вважаєте, попит на мислителів сьогодні відчувається у суспільстві? Якщо ні, то про що це свідчить?
— Спитайте пересічного українця, що він знає про українську філософію. У ліпшому випадку вам назвуть Григорія Сковороду. Принаймні, більшість освічених українців свято вірять, що це наш найбільший філософ. Про інші фігури навіть ті самі освічені українці мало що знають. Хоча ми мали постаті нічим не гірші, а то й кращі від Сковороди.
Так ось — нещодавно я завершив велику роботу «Історія філософії України», яка має на меті показати багатство нашої філософської думки і зламати деякі стереотипи. Проте розумію, що навіть коли я її видам, то вийде вона невеликим накладом. Зараз тиражі наукової літератури в Україні — це кількасот примірників. У кращому випадку — тисяча. На жаль, ми не є «книжною нацією». І це одна з наших найбільших бід.
Тому виникла ідея представити філософію України у форматі відеолекцій. Кожна лекція — в межах десяти-тридцяти хвилин. Так вони краще сприймаються. Загалом їх має бути близько двохсот. Кожен день на сайті Острозької академії буде виставлятися по одній лекції. Який це дасть ефект — поживемо-побачимо. Наступним кроком стане видання об’ємного підручника «Історія філософії України», а також близько тридцяти монографій, що стосуються цієї проблематики.
Чи існує попит у сучасному українському суспільстві на мислителів — гадаю, питання риторичне. Чому так склалося, можна говорити довго. Зазначу лише наступне: ми були й залишаємося підневільною колонізованою нацією, у якій колонізатори руйнують інтелектуальну традицію. А без цієї традиції який може бути попит на мислителів?
— Здебільшого українські науковці сприймають свою роботу як щось, що відірване від повсякденного суспільного життя. Натомість дуже мало, серед них і ви, трансформують свої знання у доступні для суспільства форми. А це дуже важливо. На вашу думку, чому в українській вищій школі сформувалася така «традиція»?
— Знаєте, це, певно, почалося від Сковороди, який «втікав від світу». Цю втечу ми сприймаємо як щось позитивне, на жаль. Сковороду можна зрозуміти. Він жив у таких умовах, коли відбувалося руйнування і української державності, й української елітарної культури, коли справді українцеві хотілося втікати від світу. До речі, до Сковороди видатні мислителі в Києво-Могилянської академії (Гізель, Баранович, Прокопович, Яворський, Кониський та інші) не втікали від життя, а намагалися його змінювати — в тому числі й з допомогою мудрого слова.
А далі сталося те, що сталося. Університети, наукові інституції, які існували в царській Росії, а потім Росії радянській мали завданням обслуговувати владу. Від учених-гуманітаріїв вимагалося обґрунтування «мудрих рішень» вищестоящих. Так що краще було «не висовуватися». Те саме маємо ми сьогодні в нашій нібито незалежній Україні.
— Зі шкільних підручників історії та літератури зникають відомі українські постаті, що не вписуються в контекст російського світу. Чи готові освітяни протидіяти такій політиці міністерства?
— Не готові. І не лише тому, що вони бояться. Хоча це теж є. Річ у тім, що бачення більшості українців своєї культури залишається російським чи навіть російсько-радянським. До речі, знову «зіб’юся» на Сковороду. Чому ми вважаємо його своїм найбільшим філософом, а не, приміром, деяких його сучасників — Гуго Коллонтая, Василя Довговича або Аккірмані? Всі вони, як і Сковорода, походили з України й фактично були українцями. Але Сковорода так чи інакше знаходився в колі російської імперської культури, а названі мислителі — в колі культур інших народів (польської, угорської, турецької).
— Раніше ви розповідали, що працюєте над романом про Петра Сагайдачного. Чому саме Сагайдачний? І коли можна чекати вашої нової книжки?
— Це — не роман, а повість. Називається вона «Лицар і смерть». Твір уже видруковано. Залишається його належно представити — але руки до цього не доходять. Хоча повість не стільки про Сагайдачного. Сагайдачний тут ніби «в контексті». А основним персонажем є «інтелектуальний двійник» цього видатного полководця — філософ і поет Касіян Сакович. До слова, у моїх відео лекціях Саковичу буде відведено належне місце. Адже це був один із перших українських мислителів, який намагався зорієнтувати українську думку на західноєвропейську філософську культуру. А особливо любив він Сенеку, який свого часу сказав: «Пам’ять про великих людей має для нас не менше значення, ніж їхня жива присутність».
