Давно стоптана дорога з роботи додому, яка вже встигла
і набриднути. Поспішаю. Мене наздоганяє спрямований у спину чоловічий хриплуватий
голос:
— Добривечір!
Намагаюся обернутися, але спритний незнайомець у довгому,
підперезаному, немов банний халат, пальті уже поряд і дихає «дорогим» перегаром
мені у плече:
— Ви мене не бійтеся, я — у дошку п'яний заливаха.
І через кілька мовчазних кроків радісно випалює:
— Люська ж то моя народила.
Іду, не змінюючи темпу, і внутрішньо радію щастю нав'язливого
попутника (за моїми спостереженнями, зазвичай чоловік, у якого народжується
дитина, завжди прагне випити і вилити частину переповнюючої його радості
на навколишніх, навіть на зовсім незнайомих перехожих).
— Так, стільки чекали, — намагається не відставати від
мене чоловік, що добряче випив, спотикаючись об плити, викладені у вузьку
для двох доріжку, — і от, нарешті, собака моя розродилася.
Остання фраза знімає з мене загальмованість і викликає
інтерес, з яким нашвидку оцінюю вже немолодого, зарослого щетиною мужичка
з наполовину беззубим ротом, який намагається у деталях розказати про неабияку
подію, що сталася у його житті.
— Коли ходила, то всі тільки ляскали, а народила — так
тепер її годувати добре треба. Їду в ресторан — візьму їй молочка, сирочку
і м'яса. Таке життя!
За ті вісім хвилин, що відділяють роботу від метро, стурбований
«татусь» оповів і про те, що, крім Люськи, у нього є ще кіт — «класний
парубок», і що «дружина з сином живе за рогом», і що зараз він у запої
— у друга батько помер, який «академіком був, різні огірки-помідори вирощував».
А вже у вагоні метро товариський попутник став читати (продираючись
крізь хмільний туман у пошуках потрібних рядків і рим) «жіночі», як він
висловився, і «чоловічі» вірші. Жіночі всі були про те, як добре було б
закохатися, і навіть байдуже у кого, а чоловічі — про три рублі...
— Усі ми самотні! — раптово зробив висновок «татусь». І,
подивившись крізь мене, спитав:
— Правда, добре, коли є друзі? Хороші друзі?
Мені стало сумно. Собака — відданий друг, і улюблений кіт,
що підмінили цій людині таке необхідне кожному тепло і любов близьких людей,
не змогли заповнити порожнечі його душі.
Яке непередаване відчуття любові і ніжності розлилося по
всьому тілу, коли вже вдома, де завжди, завдяки моїй мамі, затишно і тепло,
обняла і притисла до себе маленьке, пухленьке тільце однорічного синочка.
