Напередодні Дня Перемоги обстановка навколо присудження Степану Бандері звання Героя України загострюється. Суперечки тривають, а кінцевий результат, об’єднуючий суспільство, не проглядається.
У суспільстві немає очевидної світоглядної переваги. Вольові рішення не приведуть до порозуміння в суспільстві. Проте сам факт того, що звання Героя Степану Бандері вже присвоєно, вимагає такої ж конкретної дії від нинішньої влади.
Проте дуже бажано, щоб переконливі аргументи почуло практично все суспільство. Організації дискусії потребує обстановка в державі.
Що ми знаходимо та втрачаємо при публічному обговоренні цього питання?
Перш за все, втрачаємо залежність від одностороннього вивчення історії в радянські часи. А знаходимо значно більше: отримуємо розуміння вимушених обставин для воюючих сторін; розширюємо і поглиблюємо своє бачення історичних процесів; в суспільстві проходить переосмислення — бачення історії з точки зору України; у пропагандистів, діячів культури розправляються ідеологічні горизонти; з’являється розкутість у суспільстві...
Але це вже владі вибирати. Без дискусії рішення буде підкилимним.
Звичайно, в суспільстві багато економічних проблем. Але нехай кожний громадянин робить свою справу. Історики, вчені, працівники архівів можуть займатись цим делікатним питанням. Формування політичної нації — процес відповідальний і керований.
А щодо виборчих технологій: та невже через кілька років у партій не буде більш вагомих аргументів, ніж залякування нашестям «бандерівців» чи «донецьких»? Зі зрілим суспільством, як і зі зрілими дітьми, важко мати справу, якщо не йти в ногу з вимогами часу.
Дуже потрібна добра воля української влади. Аргументів у статтях про роль УПА наведено достатньо. Але то все поважні думки окремих громадян, які потрібно довести до суспільства: настирливо й переконливо, як нагальну державну потребу, щоб об’єднати Україну. Тому що бандерівці могли грішити, але ворогами України не були.
При публічному обговоренні зразу ж виникає ряд приємних для суспільства моментів: виявляється мудрість, справедливість, мужність, стриманість, проявляється повага до своєї держави, пошана до всіх, хто вніс найменший внесок в розбудову України. Приємно, якщо такі моральні чесноти потрібні всім елітам нації та всьому суспільству.
Нещодавно народний депутат В. Колесниченко організував в Українському домі виставку фотографій і документів «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН і УПА». Висловлюємо співчуття жертвам різанини. Але навіть при бажанні та матеріальних можливостях організувати виставку на тему: «Жертви серед західноукраїнців при Польщі, Німеччині, СРСР у 20—50-ті роки» не зможемо. Перш за все тому, що будь-яка влада свідчення про свої злочини акуратно приховує. А жертв дуже багато було.
Але, щоб бути об’єктивним, слід пояснити суспільству причини протистоянь у ті роки, розповісти про відношення до західноукраїнців у Польщі, Німеччині, СРСР у той час.
Знаємо, що українці як хлібороби по своїй глибокій природі ніколи кровожадними не були. Чому ж тоді в ті роки хлібороби на Західній Україні масово взяли в руки зброю?
Скільки виникає очевидних запитань! Чому ж тоді шановні мужі знову вибирають радянський, а не державний український підхід для висвітлення історичних подій?
Що ж робити? Як знайти з шановним народним депутатом об’єднуюче бачення ситуації з позиції сучасної України без допомоги співробітників міліції? Гадаю, що тільки через публічне обговорення при свідках, як сказано в Біблії.
Упевнений, що більшість об’єднає несприйняття будь-якого насильства проти мирних жителів, любов до нашої держави, пошуки істини не тільки в радянських підручниках. А також бажання дискусії заради ПРИМИРЕННЯ в нашому спільному домі, без оглядки на реакцію сусідів.
