— Історія з перейменуванням Донецького університету відображає драму «антифази» — українського постійного запізнення з дуже важливими речами. Звісно, не можна покладати відповідальність тільки на місцеві еліти. Це загальноукраїнська проблема. Ми вийшли з Радянського Союзу країною нерівномірно зруйнованою і нерівномірно вцілілою. Нам потрібно було мати загальнонаціональний моніторинг, щоб розуміти, що найдорогоцінніше з минулого ми можемо винести як свідчення безперервності духовних змагань еліт і як зразки для відтворення в майбутньому. Із певних причин, мені здається, це не було зроблено. І це стало поштовхом для майбутньої деградації.
Коли я була студенткою, у нас в університеті ім’я Стуса не вимовлялося вголос. Фактично, можна сказати, що ми про нього не знали. І в цей же час, за славетної горбачовської перебудови, у 1985 році, коли в Москві вирували «глашатаї» перебудови, фантастичної сили український поет загинув у мордовському таборі. І ніхто з більшості не здригнувся, бо більшість нічого не знала.
Але що відбулося потім? Чому більшість не мала шансів дізнатися? І як зробити так, щоб зараз, у час великої нової інформаційної навали, все-таки зберегти ці «живі токи»? Тому що зокрема ця гуманітарна відірваність територій від важливих смислових центрів і зробила їх об’єктами агресії. На зміну справжнім героям, справжнім поетам, справжній культурі прийшов агресивний кітч. І Росія як країна тоталітарна, яка мала загарбницькі плани, стала суперпостачальником «попси», виробником масового антиукраїнського субпродукту. Вона руйнувала там навіть цей крихкий ландшафт, відчужувала українців від знання свого, робила його маргінальним, об’єктом для насмішки і зневаги.
Звичайно, молоді завжди властиво чимось пишатися. Далеко не в кожного вистачає серця, як колись у Олени Теліги, за вихованням російської дворянки, котрій її гідність не дозволила бути присутньою під час приниження української мови. Тому мені здається, що сама ідея перейменування не повинна бути окремим випадком. Це один із сигналів про те, що потрібно повернути собі українську культуру в повному обсязі. Де ім’я Стуса одне з найвизначніших. Але політичні бурі й несприйняття, яке старанно розігрівалося, коли питання перейменування тільки постало, багато свідчили про процеси, які в Донецьку вже розгоралися. Це були сигнали — як шахтарська червона лампочка. Потім цей лічильник «завісили». Але «метан» збирався. Коли замаскували питання Стуса, це не означало, що воно було знято. Воно ж свідчило, що агресія проти України досягла вибухонебезпечної позначки. І так, як буває в шахтах: лічильник закрили, але вибух відбувся.
«День» був серед ініціаторів збору підписів щодо надання Донецькому університету імені Стуса в 2009 році. Я дуже раділа, що на ім’я Стуса відгукнулося багато відкритих, чистих людей, причому з різних місць і різних професій. Із півтори тисячі тих, хто тоді виступив за надання Донецькому університетові імені Стуса, були зокрема й таксисти із Нью-Йорка, діаспоряни. З усіх усюд українці розуміли, що, можливо, це було б якимось знаком першого опору.
Є один дуже повчальний момент. Вибір імені — серйозний орієнтир. Чи готові? Стоїть питання, що робити спочатку: чи «доростати», а тоді змінювати назву, чи перейменувати і «рости»? Коли мене запросили до експертної групи Університету, який уже переїхав до Вінниці, я вкотре задумалася над цим. І тому подзвонила професору кафедри історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка Євгенії Іванівні Сохацькій. Щоб проконсультуватися, бо вона була одним із палких промоутерів ідеї повернення імені Івана Огієнка університету в Кам’янці-Подільському. Теж знаменита, величезна постать. Огієнки — це славні спадкоємці великих традицій. Пам’ятаю, як Євгенія Іванівна домагалася повернення цього імені, нарешті воно відбулося. Утім, коли це почало відбуватися, я бачила, скільки поряд із подвижництвом і патріотизмом усередині ще і скепсису, і малоросійства. Я була в університеті свідком одного випадку, який занадто виразно віддавав ще радянськими підходами. Спересердя я навіть сказала: «Слухайте, Огієнко б у гробу перевернувся. Навіщо вам було це перейменування?..» Може, занадто різко, але не можна міняти таблички, не будучи взагалі налаштованим на повернення імен. Євгенія Іванівна категорично наполягає: дати ім’я. Є велика впевненість у мобілізуючій силі імені, його захисній дії. Я знаю, що автоматично це не відбувається. Це треба підтверджувати. Тому для людей, які хочуть мати ім’я Стуса для університету, це певний вчинок. Але вчинок із прицілом на «марафон».
Але я проти механічного перейменовування. Холодними серцями — на догоду домінуючим настроям. Я все-таки сподіваюся, що спочатку Стуса прочитають, і прочитають також книжку Дмитра Стуса про свого батька, візьмуть у руки і книгу, видану зокрема в «Підривній літературі» з Бібліотеки «Дня» — «Українські силуети» Михайла Хейфеця, який був співкамерником Василя. Ніхто так не написав про Стуса: «Стус не міг би залишитися поетом, якби він не жив так, як він жив». Нам як ніколи потрібні цілісні люди, які б не розпадалися на фрагменти — такий я на роботі, а ось такий я вдома, а такий я в телевізорі. І Стус — це саме те. Якщо ми шукаємо інструменти, щоб зміцнити наш український простір. Стати Собою.
ФАКТ І КОМЕНТАР
Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Перше засідання робочої групи, до складу якої увійшли представники адміністрації вишу, професорсько-викладацького складу, студентського колективу і громадськості, вже відбулося. До 10 березня прес-центр ДонНУ приймав аргументовані варіанти нової назви від усіх охочих.
Паралельно учасники робочої групи працюють над детальним вивченням історії ініціативи перейменування ДонНУ та досліджують світовий досвід вишів-переселенців у інших країнах світу, яким довелося змінити назву. Особливо ретельно вивчатиметься історія взаємозв’язку між Донецьким національним університетом та Василем Стусом — саме його ім’я планують присвоїти цьому ВНЗ. Окрім цього, аналізуватиметься громадська думка вінницької громади і українців загалом. Перші результати цієї роботи планують оприлюднити на другому засіданні робочої групи, яке заплановано на 12 березня.
«Мета робочої групи — вивчити всі ініціативи. Тому до її складу увійшли і громадські активісти, і викладачі, і співробітники, і студенти вишу. Останні долучилися досить активно. Окрім запропонованих представників від факультетів, бажання взяти участь в обговоренні висловили майже всі голови студентських рад, і вони, звичайно, отримали таку можливість, бо це їхній заклад, і їхня думка щодо перейменування має бути почута. Громадськість — це наші випускники, а нині відомі громадські активісти, та вінничани, які представляють місцеве медіа-поле та міську владу, — розповідає проректор ДонНУ, професор Тетяна НАГОРНЯК. — А щоб нам не закидали суб’єктивність чи заангажованість, окрім робочої групи, ми створили експертну. До неї увійшли провідні громадські діячі та журналісти, які представляють український Донбас і Україну. Це відомі особистості, які небайдужі до долі університету, вони із самого початку, з 2008 року, тримають руку на пульсі ініціативи щодо присвоєння імені Василя Стуса ДонНУ. Враховуючи професійну зайнятість експертів, ми не ризикнули включити їх до робочої групи. Тому ми вирішили відвести їм роль експертів. Кожен із них матиме можливість вивчити всі наші напрацювання, результати, висновки і висловити свою думку, яка обов’язково буде врахована».
Як експертів запросили почесного ректора ДонНУ Володимира Шевченка, сина Василя Стуса — Дмитра, письменника Василя Овсієнка, історика Вахтанга Кіпіані, керівника регіональної мережі газети «Голос України» Ліну Кущ, журналіста Ігоря Зоца та головного редактора газети «День» Ларису Івшину. Нагадаємо, «День» одним із перших підтримав студентську ініціативу ще 2009 року щодо присвоєння ДонНУ імені Стуса.
