Там, де раніше оздоровлювались сотні дітей, тепер сліпне риба. Такі наслідки авантюрного експерименту, який здійснила влада над природою на Одещині. У цій статті розповідається про боротьбу громадськості та вчених, котрі об’єднались, щоб подолати інертність місцевих бонз, повернути Чорному морю лиман, а краю — добробут.
«У радянські часи боятись потрібно було двох речей — мілітаризації та меліорації», — гірко жартує керівник екологічної організації «Відродження» Ірина Вихристюк із міста Татарбунари Одеської області. Але якщо військова загроза була спрямована на зовнішнього ворога, то авантюри горе-меліораторів били, перш за все, по власних громадянах. Варто згадати лише гігантоманські проекти з повороту назад сибірських річок, знищення Аральського моря.
В Україні прикладом такого безвідповідального втручання людини в навколишнє середовище є від’єднання від Чорного моря найбільшого в північно-західному Причорномор’ї й другого за розмірами в Україні (35 км завдовжки та 11 км завширшки) лиману Сасик, його опріснення та перетворення на водосховище. Раніше Сасик був чудовим місцем для відпочинку й оздоровлення завдяки цілющим властивостям місцевих грязей. Там діяв грязелікувальний курорт та цілорічний дитячий протитуберкульозний санаторій. Понад 50 видів цінних риб (у тому числі й честолюбна кефаль) водилися у водах Сасика, а на берегах зеленіли 45 видів степових рослин.
Однак 1978 року лиман відгородили від моря 14-кілометровою дамбою, плануючи перетворити його на озеро, відкачати всю солону воду, а натомість нагнати в нього через канал прісної води з Дунаю, й використовувати цю воду для зрошення степу між Дунаєм та Дністром. Цей замах на природу, який коштував державі понад $5 мільйонів у переведенні на сучасні гроші, був розпочатий за примхою партійних босів, які вірили, що людина може робити з навколишнім середовищем усе, що заманеться. Але природа, на відміну від людей, не бажала підкорятись наказам комуністичної партії. Позбавлений зв’язку з морем, Сасик почав накопичувати шкідливі речовини з Дунаю. Засолений мул та високо-мінералізовані підземні джерела перетворювали новостворене «озеро» на солянку, яка зацвіла одноклітинними водоростями, що виділяють токсини, а зрошувані поля вкривалися соляною кіркою.
«Взяти милості від природи» силою не вдалося, тому пішли на хитрість. За свідченнями агрономів, місцеве начальство, не бажаючи визнавати власних помилок, змушувало їх підробляти звіти, доповідати про успіхи в зрошенні ґрунту, хоча насправді врожаї гинули від надміру солоної води, а «рятували» їх хімічними добривами. За період зрошення всі господарства в зоні Дунай- Дністровської зрошувальної системи стали збитковими, а 30000 гектарів землі були сплюндровані. Тільки 1994 року безвідповідальне втручання в природні процеси було припинене, але Сасик лишається ізольованим від моря.
Отримавши висновки Державної екологічної експертизи, уряд, нарешті, припинив діяльність Дунай-Дністровської зрошувальної системи. Але на той час населені пункти, розташовані поруч, уже опинилися в зоні екологічного лиха.
«У дітей після купання в лимані з’являються якісь екземи, прищі, гнояться рани. Син ходив, рибу там під каменями ловив, але цю рибу не можна їсти... її підсмажиш, а години за дві вона смердить. Я не знаю, навіщо понівечили цей лиман», — скаржиться мешканка Татарбунар Ніна Гавриленко. Мешканці навколишніх сіл «протоптали дорогу» в Інститут онкології — рідкісні пухлини з’являються в дітей. Навіть мертвим немає спокою — води Сасика, що піднялися, підмили старовинний козацький цвинтар, де покоїлися запорожці, котрі прийшли в цей край після зруйнування Січі.
Сасик перетворився на накопичувач токсичних речовин, відстійник стоків Дунаю, який недаремно називають каналізаційною трубою Європи. За даними Інституту експериментальної та клінічної медицини, вміст свинцю в тканинах раків, що водяться в Сасику, майже в сім разів перевищує допустимі норми. При цьому у водоймі активно виловлюється риба. «По берегу через кожен дім — люди в траурному одязі», — із сумом повідомив газету «День» Дмитро Скрильников, юрист «Бюро екологічних розслідувань». Пан Скрильников, якого журналісти називають екологічним детективом, вважає, що трагедія Сасика має не лише екологічні, але й економічні та соціальні наслідки. Він убачає проблему в тому, що урядовці бояться взяти на себе відповідальність, прийняти рішення, яке могло б урятувати край.
Біда Сасика ще й у тому, що перетворившись із лиману на водосховище, він потрапив під «опіку» місцевих чиновників. Замість того, щоб вилікувати «хворобу», повернувши Сасик морю, чиновники почали боротися з її симптомами. Спекулюючи на проблемах громади, вони вибивають державні кошти на те, щоб огороджувати кладовище дамбою, чистити канал Дунай — Сасик, боротися із систематичним підтопленням, реанімувати за мільйони гривень невеликі річки, на які згубно вплинула ізоляція Сасика. Адже, риючи землю, неважко заривати в неї державні гроші. І прорвати чиновницьку кругову поруку виявляється не легше, ніж дамбу.
«Долю Сасика має вирішувати фундаментальна наука, все інше — болтологія», — заявив кореспонденту газети «День» начальник Одеського обласного виробничого управління меліорації та водного господарства Георгій Бузіян. Але іноді за вивіскою фундаментальної науки приховується науковий фундаменталізм. Не бажають покаятись перед природою володарі наукових ступенів, які, «умивши руки» водами Сасика, раніше благословили його віддамбування в рамках утопічного проекту створення каналу Дунай — Дністер — Дніпро.
Боротьбу за реанімацію Сасика очолює з 1996 року районна екологічна громадська організація «Відродження». Організація провела опитування 3500 громадян (майже всього дорослого населення навколишніх сіл), які висловились за порятунок Сасика, що дало «Відродженню» право звертатись до можновладців від імені громади. У результаті указом Президента України від 2 лютого 2004 року верхів’я Сасика включене до складу Дунайського біосферного заповідника.
Ініційована «Відродженням» незалежна експертиза, проведена українськими та молдавськими вченими (серед них — кандидат біологічних наук, іхтіопатолог інституту зоології АН Молдови Олександр Мошу), продемонструвала об’єктивний стан проблеми. «Відродження» накопичило велику кількість інформації щодо стану ґрунтів, якості води й риби, активності ґрунтових вод, умісту шкідливих речовин. Виявилося, що у водосховищі накопичуються токсичні речовини й важкі метали. Отримані дані переконливо засвідчили катастрофічний стан місцевої екосистеми. «Попри те, що наше законодавство дозволяє не зважати на висновки незалежної експертизи, все-таки вони були враховані й зараз є офіційною позицією Міністерства екології. Це — дійсно добрий результат. Проблема полягає в тому, що з кожною зміною керівництва в цілому та Міністра екології, зокрема, доводиться все починати спочатку», — стверджує Ірина Вихристюк.
За сприяння «Мережі громадянської дії в Україні» її організація зняла фільм «У полоні в глупства», який красномовно розповів історію хвороби Сасика. А фото, зроблені з дельтаплана, дали вченим Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України необхідне фактичне підтвердження висновків щодо погіршення екологічного стану регіону, й Президія НАН, яка нещодавно розглянула ці дані, прислухалася до екологів. Фахівці Українського науково-дослідного інституту екологічних проблем наполягають, що необхідно негайно розпочати роботи щодо прориття дамби для возз’єднання Сасика з Чорним морем, що дозволить промити лиман. Їх підтримують і науковці Інституту гідробіології НАН. Уже запропоновано кілька проектів повернення лиману до природного стану (зокрема й такий, який передбачає судноплавство з Дунаю через канал у Сасик, а потім — у Чорне море). Наступне слово за Кабінетом Міністрів України. Боротьба за відродження лиману триває.
