«Найважче для дівчат-безхатьків — коли ґвалтують. Не кожен може це витримати. Але я б не сказала, що хлопцям легше, — їх теж ґвалтують», — розповідає 22-річна Аня, яка після десяти років на вулиці повернулася додому.
Життя Ані схоже на багато інших історій безпритульних дівчат. Батьки померли. Дівчину й двох її старших братів виховувала бабуся. Хлопці рано почали вживати алкоголь, весь час ображали Аню. «Через ці конфлікти й почуття непотрібності я вирішила піти. Мені було вісім років. Не гадала, що це затягнеться надовго, думала: погуляю день-два і повернуся, але провела на вулиці десять років», — розповідає дівчина. Спочатку вона щоранку заходила додому, брала зошити, підручники і йшла до школи. Згодом почала пропускати уроки — і її відрахували.
«У підвалі нас жило 25 людей від 8 до 18 років. П’ятеро старших утримували підвал, вони дали нам прихисток, і тому половину щоденного заробітку ми віддавали їм»,— згадує Аня. За її словами, у підвалі було більше дівчат, хлопців же — зовсім мало, бо всі вони були наркоманами, «сиділи» на важких наркотиках, а тому часто помирали. «Дехто, замість наркотиків, колов іншому брудну воду, і той помирав. А дівчата не вживали важких наркотиків — нюхали клей, ковтали таблетки, але не кололися», — розповідає дівчина. Щоб вижити, безпритульні підлітки допомагали на ринках розвантажувати товар, мили підлогу в магазинах, просили на вулиці щось поїсти, дехто й крав.
«Спочатку мені було страшно на вулиці, але потім відчула, що це свобода: мене ніхто нічого не змушував робити, не контролював, не вказував. Мені це почало подобатися, бо я робила лише те, що хотіла сама», — пояснює Аня, чому, незважаючи на всі жахіття, які їй довелося побачити й зазнати, вона так довго жила на вулиці. А потім Аня завагітніла. І хоча вагітність була небажаною, дівчина вирішила народжувати. Тому й довелося повернутися додому. «До останнього місяця я жила на вулиці, а потім повернулася додому, щоб народити доньку. Я розуміла: якщо залишуся на вулиці, то дитину в мене відберуть», — зізнається колишня безхатько.
Повернення було нелегким. Один зі старих вуличних друзів порадив дівчині звернутися до Центру допомоги дівчатам і молодим жінкам у складних життєвих обставинах «Право на здоров’я», організований однойменною благодійною організацією у співпраці з Київським міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Тут із дівчиною працювали правники, психологи, соціальні працівники. «Мені було дуже важко. Я звикла жити без правил. А коли ти повертаєшся додому, то там є правила, яких потрібно дотримуватися, для вуличної ж дитини це дуже непросто», — розповідає Аня. Сьогодні дівчина живе вдома з бабусею і братами, виховує дворічну доньку. Вона закінчила вечірню школу, має намір вступати до університету й шукати роботу. У центрі «Право на здоров’я» Ані допомогли відновити документи, оформити державну допомогу на дитину.
«Молоді дівчата опиняються на вулиці з різних причин, але всі вони мріють про дім та повноцінне буття, сім’ю, дітей. Самотужки налагодити своє життя — відновити документи, стосунки з рідними, здобути спеціальність, роботу, житло — дівчата не можуть. Усі вони без винятку потребують допомоги», — упевнена Галина СКІПАЛЬСЬКА, директор представництва організації «Право на здоров’я» (HealthRight International) в Україні.
За різними оцінками експертів, сьогодні на українських вулицях живе від 30 до 100 тисяч безпритульних дітей і підлітків — переважно у великих містах та столиці. Чверть із них — дівчата. Саме вони наражаються на найбільшу небезпеку: віл-інфекція та інші захворювання, незапланована вагітність, нарко- й алкозалежність, насильство. І тому важливою є співпраця держави з громадськими організаціями для забезпечення таких підлітків можливістю якщо не повернутися додому, то хоча б мати доступ до медичних і соціальних послуг.
«За два роки 729 дівчат дістали допомогу в центрі «Право на здоров’я», із них майже половина має дітей, кожна п’ята є віл-позитивною, усі вони зазнавали насильства. Результатом діяльності центру стало повернення додому 154 дівчат, решта клієнток покращили якість свого життя, 306 було надано медичну допомогу, до якої ці дівчата раніше не мали доступу, 33 вагітні дівчини народили здорових дітей», — розповідає Наталія ГРИЦАЄНКО, координатор проекту «Доступ дівчат та молодих жінок, вразливих до інфікування віл, до профілактичних та інших послуг в Україні».
У таких центрах дівчата можуть прийняти душ, пообідати, випрати речі, проконсультуватися в соціального працівника, правника, психолога, пройти тестування на віл і вагітність тощо. «Останнім часом держава все більше уваги звертає на подолання соціальних проблем, і не в останню чергу — завдяки співпраці з громадським сектором. Це дає змогу відслідковувати на ранніх етапах виникнення соціальних проблем. У нас є кілька денних центрів для дітей і підлітків, що живуть на вулиці. Наступний етап — запровадження так званої соціальної квартири, яка, гадаю, стане дієвою формою соціалізації», — говорить Валерій ТАНЦЮРА, директор Київського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Повернення додому — це завжди непростий, а часом і болісний процес для безхатьків. Щоб полегшити соціалізацію дівчат і молодих матерів, що живуть на вулиці, міжнародна організація «Право на здоров’я» ініціює створення для них соціальних квартир у Києві. «Соціальна квартира — це місце, де дівчата, котрі вже мають за плечима досвід проживання на вулиці або ж ті, які щойно вийшли на вулицю і потребують термінового виведення, та вагітні дівчата зможуть проживати деякий час. Там із ними працюватимуть близько восьми спеціалістів: соціальних працівників, психологів, правників, медиків, які допомагатимуть їм поступово осмислити своє життя, знайти ресурси, ниточки, за які можна вхопитися, відновити документи, зареєструвати дитину», — пояснює Наталія ГРИЦАЄНКО. У такій квартирі одночасно зможуть проживати до восьми дівчат, але не більш ніж півроку. «Соціальні квартири — досить поширена практика в Європі. Вони є успішними в Польщі, Естонії й Латвії. А в Санкт-Петербурзі, наприклад, таких квартир аж сім — розраховані на різні групи людей. Для початку ініціатори проекту хочуть запустити в Києві дві такі квартири — по одній на кожному березі. Ніхто не сумнівається: проект буде ефективним.
«Із-поміж моїх вуличних друзів і знайомих додому повернулося близько півсотні. Нині вони пробують розпочати звичайне життя. Деякі дівчата вийшли заміж, народили дітей. Долі інших я не знаю. Багато хлопців у тюрмах, бо вони вважають себе крутими, хочуть усе вирішити самі, а дівчата відкритіші, їх значно легше повернути додому», — підсумовує Аня.
