Радянську владу не даремно називали робітничо-селянською. Адже радянські органи влади не тільки обиралися робітниками та селянами, але й складалися з них. Пропагандисти всіляко підкреслювали народний характер влади, яку називали радянською. Але радянські органи влади являли собою лише один сегмент політичного режиму.
В СРСР не могло розвиватися громадянське суспільство, тобто сукупність незалежних від держави спільнот, побудованих у горизонтальному вимірі. Внаслідок цього не могло бути й мови про громадянські нації (civic nation). Держава активно втручалася у будь-які осередки суспільства, навіть такі інтимні, як сім’я. Безліч людських спільнот, побудованих вертикально, створювала унікальне в історії цивілізації явище — державосуспільство (див. детальніше іншу мою статтю — «Громадянське суспільство в радянській гамівній сорочці», «День», 17 — 19 вересня 2008).
Поки тривав масовий терор, керівники партії були цілком вільні в своїх діях. Коли терор став неможливим, загальносоюзний центр став рахуватися з інтересами національних республік і всього населення. В часи М. Хрущова і Л. Брежнєва контрольовані з Кремля колосальні ресурсні можливості державосуспільства уперше стали використовуватися в інтересах народу. Ось чому багато людей, які народилися й виросли в умовах радянської влади, ставляться до неї цілком позитивно.
Які висновки слід використати у розглядуваній проблемі з урахуванням викладених вище тез? Мабуть, вони очевидні.
Населення Радянського Союзу інвентаризувалося за ознаками соціального походження і етнічної приналежності. Остання ознака проходила в анкетах по графі «національність». Обидві ключові ознаки радянського громадянина були закріплені у внутрішніх паспортах, які з 1933 року видавалися жителям міст та новобудов. Запровадження прописки паспортів зробило можливим державний контроль за переміщенням населення.
Керівники партії створили у багатонаціональній країні етнократичну державу з етнічними спільнотами різного порядку: росіянами (як державоутворюючою нацією), українцями білорусами та іншими титульними націями другого порядку (в союзних республіках); казахами, молдаванами, татарами та іншими титульними націями третього порядку (в автономних республіках); меншинами четвертого порядку, яким було надано право утворювати національні округи й райони; меншинами п’ятого порядку, які не мали власних адміністративно-територіальних утворень.
Українці виступали для керівників держави у трьох іпостасях: як титульна нація з великими традиціями визвольної боротьби; як меншина, позбавлена можливості утворювати національні адміністративно-територіальні райони поза межами УСРР, хоча в таких районах вона була більшістю; як меншина, що не мала більшості в будь-якому районі іншої респубілки.
Українців в Росії вистачало: за Всесоюзним переписом 1926 року, поза межами України проживало майже 8 млн. осіб, у тому числі на території Російської Федерації, яка межувала з УСРР, — 2 733 тис. Уряд УСРР ставив питання перед керівництвом партії про возз’єднання межуючих із Україною територій з переважно українським населенням, але наштовхувався на негативну відповідь. У 1929 році керівник делегації українських письменників Андрій Хвиля на зустрічі з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) запитав про причину відмови. Сталін відверто відповів: «Ми в ЦК двічі вивчали питання, й залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян». Здається, однак, що у вищого компартійного керівництва існували й власні міркування. Навіщо було Кремлю далі нарощувати економічний і людський потенціал найбільшої національної республіки? Сталін зробив протилежний крок: відірвав від України і передав до Північно-Кавказького краю РСФРР Таганрозький і Шахтинський округи.
Компенсуючи явну несправедливість у визначенні українсько-російського кордону, Сталін підтримав наполегливі ініціативи керівників УСРР в українізації прилеглих до України територій і українських анклавів у Казахстані і на Далекому Сході. Зрештою, політика коренізації, в тому числі й українізації, була офіційною національною політикою Кремля з 1923 року. Партія урочисто проголошувала право кожної людини навчатися, спілкуватися в державних установах і оволодівати здобутками світової культури, користуючись рідною мовою. Дивіденди від такої політики були вагомими, оскільки вона забезпечувала укорінення радянської влади в неросійському середовищі. Проте Кремль враховував й небезпеку: така політика сприяла національному відродженню, яке створювало фундамент для розгортання визвольної боротьби.
Серед українського населення Північно-Кавказького краю політика українізації зустріла якнайширшу підтримку. Воно вважало цю політику підготовчим кроком до возз’єднання з УСРР і переходу від п’ятої позиції в «табелі про ранги» радянської національності до другої позиції, тобто до перетворення в титульну націю. Однак постановами ЦК ВКП(б) від 14 і 15 грудня 1932 року українізація поза межами УСРР була припинена. Зокрема, у першій з постанов наголошувалося на тому, що «легковажна, не пов’язана з культурними потребами населення, небільшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу за цілковитої відсутності контролю над українізацією школи та друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації спротиву заходам і завданням Радянської влади». Політика українізації в самій УСРР продовжувалася, але Кремль ретельно слідкував за тим, щоб вона набрала форму «більшовицької», а не «петлюрівської».
6. ПІДСУМКОВІ ВИСНОВКИ
За останні роки опубліковано чимало документів про те, як організовувався Голодомор. Організатори — це п’ятірка у складі грузина Й. Сталіна, росіянина В. Молотова, єврея Л. Кагановича, росіянина П. Постишева й особливоуповноваженого ОДПУ в УСРР без окресленої національності В. Балицького. Глава чекістів до 1927 року писав себе в анкетах росіянином, в особистих документах наступного десятиліття, коли працював в Україні, значився українцем, а після арешту в 1937 р. знову назвав себе росіянином. Цілком зрозуміло, що національна приналежність п’ятірки не кидає тіні на народи, з середовища яких вони вийшли, і на країни, утворені цими народами.
Проти кого спрямовувала зброю ця п’ятірка? Можна було б твердити, підходячи до справи формально, що проти етнічних українців. Адже титульна нація — поняття етнічне. Але треба врахувати етнократичний характер Радянського Союзу, завдяки чому в кожному громадянині УСРР могли об’єднуватися сутності етнічного українця й українця-державника. Сталін і його повноважний представник Постишев продовжували проводити «більшовицьку» українізацію в УСРР і навіть перевели у 1934 році столицю з Харкова в національний центр — Київ. Але всіма засобами, у тому числі й нелюдськими, вони боролися з «петлюрівською» українізацією. Етнічні українці (за дореволюційною термінологією — малороси) цілком влаштовували владу, але українець-державник, який мріяв реалізувати наявне в Конституції УСРР право на вихід з Радянського Союзу, був грізною небезпекою. Репресії у середовищі титульних націй виглядали як етнічні чистки, хоча не були ними.
Формулюючи цю тезу, я розумію, що Кремль не дуже турбувався відділити кожного українця-державника від етнічного українця. Особливо тоді, коли репресія набула вигляду «гарматної стрілянини по площі», тобто терору голодом. Проте особливість політики Кремля в Україні полягала у сприянні розвиткові культурницьких і етнографічних аспектів національного життя при одночасному нищенні того, що Сталін називав «петлюрівською українізацією». Наші колеги з Росії повинні зрозуміти, що в сталінській тюрмі народів українці частіше репресувалися, ніж росіяни вже через те, що були українцями. Вони мали найбільшу за територією, населенням і економічною потужністю національну республіку, ще й розташовану на кордоні з Європою. Вони мали конституцію з декларативним правом на вихід з СРСР, яке у кризовій ситуації могло перетворитися на реальне
Чи можемо ми довести, що переслідування українців в УСРР і на Кубані зовсім не були різновидом етнічної чистки, а спрямовувалися на попередження виходу України зі складу СРСР? В ситуації зростаючої кризи Сталін писав у серпні 1932 року з курорту Л. Кагановичу в Кремль: «Україну можемо втратити... як тільки справи стануть гірше». Але таке твердження є унікальним, національна політика Кремля навіть за документацією «особых папок» вкрита полудою «інтернаціоналізму». Можна сказати наперед, що ми ніколи не знайдемо в архівах прямих документальних свідчень того, чим керувалися Сталін і його команда, влаштовуючи в Україні голод, який забрав життя мільйонів людей.
Чи означає це, що злочинний характер дій Кремля в Україні не може бути доведений? Ні, не означає. Треба змінити ракурс дослідження і підійти до проблеми не з боку мотивів, якими керувалися злочинці в Кремлі, а з боку механізму Голодомору.
Механізм сталінського злочину розкритий в публікаціях, які з’явилися під час відзначення 75-ї річниці Голодомору в 2007-2008 рр. В узагальненому вигляді він викладений, зокрема, у виданні «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні».
Почати треба з того, що українські та російські дослідники не знаходять спільної мови в розумінні механізму трагедії 1932-1933 рр. Як не дивно, це пояснюється однаковим підходом до теми. Обидві сторони розглядають трагедію від її початку і до кінця як цілісне явище: росіяни — як загальносоюзний голод, українці — як Голодомор. Обидві сторони вважають, що загальносоюзний голод і Голодомор викликані однією причиною. Уперше вона була названа у постанові ЦК Компартії України «Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів» від 26 січня 1990 року. «Архівні матеріали розкривають, — говорилося у постанові, — що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики».
Насправді, однак, згубні хлібозаготівлі були причиною загальносоюзного голоду 1932-1933 рр., а також голоду 1932 року в Україні. Останній відрізнявся від загальносоюзного тільки тим, що мав більш тяжкий характер, ніж в інших регіонах (за винятком Казахстану, де склалася жахлива ситуація внаслідок примусового осадження кочовиків на землю).
Уявлення про Голодомор 1932-1933 рр. як цілісне явище і пояснення його виникнення конфіскацією хліба спотворює картину того, що сталося в Україні в грудні 1932 року в селах, поставлених на «чорну дошку», і в січні 1933 року — по всій республіці. Тоді держава в глибокій таємниці, маскуючись під хлібозаготівлі, конфіскувала у «боржників», якими були майже всі колгоспи, продовольчі продукти, які завжди нагромаджувалися селянами від урожаю до урожаю. Конфіскація продовольства створила ситуацію найглибшого голодування, яке могло тривати без летального наслідку не більше 2-3 тижнів. Саме такою є природа українського Голодомору.
Опубліковані та архівні документи підтверджують правоту російських вчених, коли вони говорять:
— від голоду найбільше постраждали два регіони Росії (Казахстан і Кубань) та Україна;
— Кремль тричі зменшував хлібозаготівельний план для України;
— в другій половині 1932 р. Україна дала державі значно менше хліба, ніж в 1930 і 1931 рр.;
— партійно-урядові документи про заготівлю хліба підписували керівники радянської України, і вони ж рапортували в Кремль, що голоду нема;
— основна частина продовольчої, насіннєвої і фуражної допомоги Кремля голодуючим регіонам припала в першій половині 1933 року. на Україну і Кубань.
Беручи до уваги, все сказане вище, російські вчені роблять висновок, що треба засудити політику Сталіна, який в умовах голоду продавав хліб за кордон, щоб отримати валюту для форсування індустріалізації країни. Але в політиці надмірних хлібозаготівель вони не вбачають геноциду. Вивчаючи опубліковані в Україні і Росії документи, більшість вчених Заходу теж вважає, що в усіх регіонах СРСР мала місце смерть від голоду, але не вбивство голодом.
З таким висновком російських дослідників і західних вчених можна погоджуватися або заперечувати його. Український Голодомор не має відношення до цього дискусійного питання. Він був наслідком сталінського злочину, реалізованого групою безпосередніх виконавців. Мотиви Сталіна документальної основи не мають, але стають зрозумілими шляхом аналізу національної політики Кремля. В ситуації тяжкої кризи Сталін рятував цією акцією своє становище на вершині влади.
Історія СРСР знає два періоди штурмової політики, пов’язаної з реалізацією програми РКП(б) 1919 року. Починаючи комуністичну «революцію згори», В. Ленін у 1918-1920 рр. націоналізував велике виробництво і створив п’ятимільйонну армію, яка двічі (у 1919 році — через Угорщину, у 1920 році — через Польщу) робила спробу принести комунізм на своїх багнетах в Західну Європу. Провал цих спроб обумовила економічна криза, що виникла внаслідок кількарічної конфіскації селянського хліба. У березні 1921 року Ленін перейшов у відносинах з селянством від примусової розкладки продовольства до натурального податку з дозволом вільної торгівлі залишками продукції.
У 1929-1932 рр. Й. Сталін здійснив повторний штурм, який мав своєю метою форсовану індустріалізацію країни і колективізацію селянських господарств. Відносини з селянством знову були переведені на засади конфіскаційної розкладки з тим же результатом — економічною кризою. Виявом кризи став загальносоюзний голод 1932-1933 рр.
19 січня 1933 року Кремль відмовився від конфіскаційної розкладки хліба, запровадив натуральний податок і дозволив вільну торгівлю залишками продукції. Ця постанова нормалізувала відносини міста і села коштом відмови керівників партії від реалізації програми РКП(б) 1919 року у повному обсязі. В Радянському Союзі збереглися всупереч програмі рештки вільного ринку і товарно-грошові відносини.
Для українського Голодомору комуністична «революція згори» була тільки тлом. Голод, викликаний конфіскацією хліба, десятикратно зріс внаслідок вилучення всіх запасів продовольства. Конфіскаційна акція була підготовлена надзвичайними хлібозаготівельними комісіями В. Молотова в Україні та Л. Кагановича — на Кубані. Молотов розробив законодавство по натуральних штрафах, які накладалися на «боржників» по хлібозаготівлях, узгодив його зі Сталіним і змусив підписати відповідні партійно-урядові постанови керівників України. Телеграмою від 1 січня 1933 року Сталін дав сигнал до подвірних обшуків «прихованого» хліба, в ході яких вилучалося абсолютно все, що можна було з’їсти. Голодуючі члени комітетів незаможних селян під керівництвом чекістів створили в селі ситуацію абсолютного голодування. Через два-три тижні, тобто з другої декади лютого 1933 року держава почала годувати голодуючих через колгоспи й радгоспи, якщо вони могли фізично працювати. Можна друкувати безліч документів про допомогу Кремля голодуючій Україні, але потрібно допомогу і вилучення продовольства об’єднати в одну репресивну акцію, яка складалася з двох протилежних за змістом операцій.
Механізм терору голодом встановлюється документально: законодавство про вилучення інших продуктів в разі відсутності хліба; сталінська телеграма українському селянству від 1 січня; блокада голодуючих, запроваджена власноручно написаним Сталіним директивним листом від 22 січня 1933 року (автограф зберігся). Не існує документу про запровадження інформаційної блокади, але загальновідомо, що в СРСР заборонялося згадувати про голод 1932-1933 рр. аж до грудня 1987 року.
Терор голодом, спрямований проти селянства, не можна розглядати як ізольоване явище. Він не випадково співпав у часі з розгортанням масових репресій проти української інтелігенції, але це вже інша проблема.
Сказане в цій статті є спробою докричатися до обох сторін в дискусії про Голодомор. Не думаю, що хтось змінить свою точку зору завдяки коротким тезам, які можна викласти в газеті. Але сказаного вистачить, щоб кожна сторона зрозуміла слабкі місця у власній позиції. Тільки після цього можна починати йти назустріч один одному. Сперечатися можна на будь-яку тему, але пам’ять полеглих у Голодомор не повинна спотворюватися дискусіями.
