Згідно з прийнятим нещодавно пакетом законів про судоустрій, незабаром всі камери попереднього ув’язнення та питання, пов’язані з людьми, котрі там перебувають, перейдуть до відання судових органів. Однак сподіватися на те, що умови утримання в’язнів одразу набагато поліпшаться, скоріше за все, не варто, адже, як зазначив минулого тижня глава Вищої ради юстиції України Сергій Кивалов, судові органи на даний момент фінансуються лише на 40% від необхідного. До того ж, як зазначив експерт Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ Геральд Стаберок, мало лише включити до законодавства необхідні статті, слід ще й контролювати їхнє виконання. Тому, продовжив він, розв’язання проблеми тортур і знущань з ув’язнених має стати пріоритетом для всього суспільства. «Ми звикли вважати, що суспільство — це ми, а в’язниці, СІЗО тощо — це вже не суспільство, однак це не так. Це теж суспільство, й ми повинні намагатися активно впливати на процеси, що відбуваються там», — заявив Г. Стаберок. Проте варто пам’ятати й наше прислів’я: від суми й тюрми не зарікайся. Особливо враховуючи недосконалість нашої судової системи...
Тим часом знущання, побої, жено- й мужолозтво, як з боку сусідів по камері, так і наглядачів, непомірні фізичні й психологічні навантаження — це неповний список принижень, яких зазнають в’язні українських в’язниць. Про це заявила нещодавно на прес-конференції Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова. Вона також сказала, що в Україні, країні, яка, до речі, приєдналася до Конвенції ООН з незастосування тортур, часто ув’язненим доводиться переживати жахи, які не вкладаються в голові нормальної людини.
Крім того, Н. Карпачова зазначила, що українські в’язниці й слідчі ізолятори — непомірно переповнені, й це є однією з причин того, що про нормальні умови утримання там можна лише мріяти. Приміром, за даними Уповноваженого, якщо в усіх країнах ЄС нараховується близько двох мільйонів в’язнів, то в Україні їх близько 227 тисяч. «Перевантаження» в’язниць і ізоляторів зумовлене й тим, що часто наші суди надто охоче застосовують такий засіб, як попереднє ув’язнення до людей, з яких можна взяти підписку про невиїзд або заставу. Водночас половина цих «злочинців» винні лише в тому, що поцупили буханку хліба або кілька гусей. За словами Н.Карпачової, більшість знущань і мук доводиться терпіти тим людям, чию провину ще не доведено судом. Тому для багатьох визнання провини, можливо й чужої, є «рятівним квитком» у зону, «яка після КПУ і СІЗО здається цим людям просто санаторієм», зазначила Уповноважений.
Особливо складною є ситуація в слідчому ізоляторі № 4 Кривого Рогу, де ув’язнених жінок, за свідченням Н. Карпачової та колишньої ув’язненої Любові Журавської, примушують днями стояти або сидіти навпочіпки й не пускають навіть у туалет. Проте довести факти знущань або тортур дуже важко. Як зазначила «Дню» Н. Карпачова, це можна зробити лише в тому разі, якщо знайдуться свідки, які погодилися б виступити в суді, однак без нормального законодавства й програми захисту свідків знайти таких людей буде дуже складно. Ситуацію може дещо виправити надання з 1 вересня чинності новому Кримінальному кодексу України, в якому буде абсолютно нова стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з в’язнями.
КОМЕНТАР
Олександр БУКАЛОВ, голова Ради правозахисної громадської організації «Донецький меморіал»:
— Незважаючи на те, що тема місць ув’язнення та осіб, що там перебувають, а також жахливих умов їхнього утримання — вже не рідкість на сторінках ЗМІ, все-таки в суспільстві залишається чимало старих стереотипів. Зокрема, дуже поширена думка, що якщо зекам у в’язницях погано, то «так їм і треба». Покарання майже ототожнюється з помстою за скоєні злочини. І страждання, які переживають в’язні, сприймаються вже не як «тортури», а начебто як неминуча і справедлива відплата за скоєні злочини. Однак є й в’язні, яких утримують у СІЗО й щодо яких ще немає остаточних рішень судів. Почути від людини, яка побувала в СІЗО, про те, що перебування там — суцільне знущання — не рідкість. Багато сказано й про переповненість слідчих ізоляторів, як однієї з причин важких умов утримання. А гроші на утримання в’язнів, на їхнє харчування й медобслуговування виділяє держава. І якщо цих грошей від держави надходить в декілька разів менше, ніж потрібно, — забезпечити нормальне утримання в’язнів неможливо. Тому проблема поганих умов утримання існує, але її створив аж ніяк не в’язничний персонал. Щоправда, останнім часом з’явилася тенденція до поліпшення цих умов, але процес iде досить повільно й до європейських стандартів нам ще далеко.
Однак можна поставити запитання інакше: чи б’ють, чи катують ув’язнених у наших в’язницях? Відповідь на це запитання має спиратися на факти. А достовірні факти внаслідок специфіки системи отримати непросто. Для нас найдостовірнішим джерелом можуть бути листи в’язнів, судячи з яких, навмисні знущання з в’язнів у наших колоніях відсутні як масове явище. Листів і звернень у нашу організацію з приводу тортур у міліції більше на два порядки. Все-таки, якщо все ж люди, які перебувають у місцях ув’язнення, відчувають себе приниженими, а свої права порушеними, то джерело таких відчуттів — насамперед саме в умовах утримання. Кажучи про проблему тортур у наших колоніях, вважаю за важливе зазначити й те, що перебування в місцях позбавлення волі — серйозне психологічне випробування. Різні люди по-різному його переносять. Я насмілюся припустити, що нерідко психологічний клімат у колонії буває важливішим за рівень комунальних зручностей. Адже тортурами вважається й завдавання моральних страждань шляхом насильницьких дій. А насильство не обов’язково може бути фізичним. І зафіксувати таке насильство набагато складніше, ніж фізичне. Судити про те, в якій мірі наявні психологічні, моральні знущання в наших колоніях, я не можу. Можна лише здогадуватися, що ситуації бувають різні, й залежать вони, як правило, від конкретної людини, конкретного в’язничного працівника.
