Він досі пересувається на милицях або на візочку, йому досі буває зле, проте з ним — здоровий гумор і друзі. Він пішов добровольцем, командував зразковою групою бійців, а потім долучився до загону польових медиків і став першим «300-м» серед них. Події, що скінчилися для друга з позивним «Галичанина» осколочним поранення в ноги, мали місце понад рік тому, проте тільки зараз він зняв останній шов зі своїх ран. Причому зняв самостійно і дозволив відзняти процес на відео — для поповнення серії відеоуроків, котрі допомагатимуть вишколювати нових парамедиків.
ВІД ВИСТАВКИ МЕТЕЛИКІВ — ДО ВІЙНИ НА СХОДІ
— Чим займався в мирні часи?
— До війни був директором виставки живих екзотичних метеликів. Я відкрив у Львові таку виставку, потім поїхав у Євпаторію, відкрив подібну. Відпрацював там сезон. Мої конкуренти, котрі теж відкрили там виставку метеликів і, до речі, вклали вдесятеро більше коштів, на початку сезону до мене вороже ставились, а наприкінці сезону підійшли й запропонували місце директора найбільшого аквапарку в Криму, в Євпаторії. Тобто, якби «дядя Вова» не забрав Крим, я б поїхав працювати директором аквапарку!
— Як ти потрапив до «Правого сектору»? Чому саме до них?
— Із «Правим Сектором» знайомий ще з Майдану, з 23 січня. Мене прийняли туди досить швидко, я здивувався — адже я не «тризубівець», фактично прийшов із вулиці. На Майдан приїхав із Чернівців. Тоді ще в мене була дружина (цивільний шлюб), і ми з нею навіть посварилися, бо вона мене не хотіла відпускати. Рушив у чому був, до слова, їхав у бусику з отцями із Франківщини, вони казали: «У разі чого — ти наш паламар!» І отак я приїхав у Київ, одразу ж прийшов на Грушевського, найшов палатку «Правого сектору», мене скоординували, і я потрапив на п’ятий поверх. На той час уже чимало хлопців були поранені після 19 січня — обстановка була трохи гнітюча. Я тоді їх трохи морально підтримував, співав «Братів Гадюкіних». Згодом мене переселили на Грушевського і призначили командиром батальйону «Батяри», 90% там були львів’яни.
Потім сталося так, що ми з дружиною розійшлися, — зрадила вона мені, подзвонила й зізналася — це, як на мене, набагато краще, аніж замовчувати це. Отак і вийшло, що своє життя повністю переплів із «Правим сектором», з побратимами, знайомими ще з Майдану.
— Як ти потрапив на фронт?
— Після першоквітневого «жарту» від Авакова — він тоді нас обложив у готелі «Дніпро» — ми великими туристичними автобусами поїхали на «Десну». Там, щоправда, нашу групу «Батяри» розбили — там всі групи порозбивали — й утворилася друга чота. Вона, до речі, завжди була показовою, за нами тягнувся такий позитивний «шлейф», і ми мусили йому відповідати. І то була перша наша група, яка поїхала з «Десни» просто на базу у Велику Михайлівку, що в Дніпропетровській області.
— Чим займався на фронті?
— Я їздив, «колядував», «Двадцять Четвертий», котрий загинув рік тому, їздив зі мною, і ми першу зброю здобували таким чином, коли ще не було боїв як таких, не було трофеїв, ми просто їздили по всій передовій, під’їжджали до військових і просили: «Хлопці, поможіть!..» Хто гранаткою помагав, хто чим... Ми це все потім привозили на базу. Частинку, звісно, собі одразу лишали нашим хлопцям, а решту — на склад. Якраз тоді, коли я їздив, «колядував», потрапила і Алла Мегель (голова інформаційного центру ДУК. — О. М.) до «Правого сектору». Вона завжди казала: «Хлопці, з серйозними питаннями — не до мене, я — по печеньках!» Її поселили в будиночку навпроти мене, і було досить зручно: відкриваю двері — й переді мною склад із солодким! А я дуже-дуже його люблю!
«САВУР-МОГИЛА — ЦЕ ПОЧАТОК КОНКРЕТНОЇ РОБОТИ «ГОСПІТАЛЬЄРІВ»
— Як же, маючи власну групу, ти потрапив до «Госпітальєрів»?
— Дехто з моїх хлопців кинув пити, курити — я вів завжди дуже добру роботу, багато хто із «Правого сектору» казав, що в мене показова група. Я був командиром, дисципліна у мене справді була хороша, і оскільки мої хлопці — молодці та добрі спеціалісти, їх «порозтягували» по всьому фронту. І от в певний момент в мене лишилося тільки двоє хлопців — «Двадцять Четвертий» і «Одеса». Інших — кого в розвідку забрали, кого куди... А ми ж теж хотіли бути на виїздах! Тоді я підійшов до Яни Зінкевич і попросився до неї в загін. До речі, саме тоді й формувалася команда «Госпітальєрів», загону як такого тоді ще не було, були лише окремі медики. Це була середина минулого літа.
Ми з «Госпітальєрами» — нас тоді було небагато, лише кілька медиків, штурмовиків, — поїхали на виїзд на Савур-могилу. І після того, як наші взяли Савур-Могилу, я поранених відвозив у тил під Волноваху, щоб потім їх гелікоптером до Дніпропетровська доправити. Одного разу його збили прямо на підльоті, просто в тилу... Ми беремо Савур-могилу, відвозимо поранених, і прямо в тилу із «зеленки» наш вертоліт збивають! Вочевидь, то була «ДРГ» або, швидше за все, російські військові, а не сепаратисти. Бо збили вертоліт навіть не з «Мухи», а зі стрілецької зброї, із автоматів, коли він ішов на посадку.
— Як тебе було поранено?
— Ми їхали на операцію на прохання ЗСУ: вони прийшли до нас і сказали, що в них був бій, і на полі бою залишились «200-ті» і «300-ті», поможіть, мовляв. Ми, звісно, сіли й поїхали, бусик у нас був неброньований... Тоді ще навіть шеврона «Госпітальєри» не було, це був новий сформований загін, і, в принципі, Савур-могила — це якраз початок конкретної роботи «Госпітальєрів», таких, якими вони є зараз. І от ми вирушили на те місце, де відбулася перестрілка, але туди не доїхали: потрапили в засідку, нас почали крити мінометами, і одна з перших мін падає за нашим бусиком, осколок мені «виносить» дві ноги...
— Як відбувалося лікування? Хто допомагає?
— Я лікуюся уже понад рік, пережив дев’ять операцій — дві в Дніпропетровську, сім — тут. Допомагають добровольці, «Правий сектор», добрі люди. Я ще лежав, не міг ходити, невдовзі після поранення прибігли в палату люди з міграційної служби і кажуть: «Усе, хлопці, ви летите в Америку, вас там лікуватимуть!..» Взяли наші дані — й понині! Ніхто нас, звісно, нікуди не завіз. Я дуже вдячний лікарям, які в Інституті травматології та ортопедії в Дніпропетровську лікують за свою мізерну зарплату й усіляко допомагають! Хоча довідки про те, що я був у АТО, не маю. Але все тримається на довірі... На моїй історії хвороби великими літерами написано «АТО», і хоч куди би я прийшов, мене завжди приймають без черги.
Допомагають, в основному, їжею, сухпайком, морально. Ми ж — організація, що існує на добровільних засадах, самі, в принципі, бідні. Але, хай там як, «Правий сектор» своїх не кидає.
«ГОЛОВНЕ, ЩО ЖИВИЙ»
— Чим плануєш зайнятися після перемоги?
— Подальше життя мрію присвятити відкриттю дитячих таборів, і, загалом, моя мрія почала вже втілюватися: недалеко від Львова є село, біля якого в 1940-х роках був вишкільний табір УПА, там і моя бабця 35 років працювала фельдшером, тому ці місця знаю добре — весь час приїжджав до неї на канікули.
Мені обіцяли посприяти з орендою землі: хочу, щоб це був і вишкільний табір, і дитячий табір, який працюватиме на постійній основі. Крим забрали — дітей раніше возили туди... інші табори порозносили теж... У нас проблема — людям бракує свідомості. І якщо візьмемося зараз за діток, то за п’ять-десять років матимемо покоління тих, хто продовжить нами почате. Це, в принципі, основне, чим я займаюся зараз і чим планую займатися в подальшому.
— Як відбувалася адаптація в мирному житті?
— Дуже важко. Особливо, коли виходиш з хати, і бабки під під’їздами починають тебе зачіпати, роблячи, здається, все, щоби не дати тобі адаптуватися. Але я завжди був позитивний. Дев’ять операцій, постійні болі... Якби дозволяв собі розкисати, я б не витримав!.. А так — на позитиві, на жартах усе трималося в нас завжди! Головне, що живий і що мені врятували мої ноги. Значить, Бог вирішив, що я мушу такі випробування зараз пройти, може, воно мені на плюс — зараз задумуюся над цим.
