Слід зауважити, що виступ Патріарха Алексія II фактично був адресований людям, які не знають релігійної історії Східної Європи. Я чекав на спад хвилі емоцій і полеміки, спричиненої цим інтерв’ю, щоб мати змогу зробити заяву в спокійній атмосфері, з цілком конструктивним наміром. На відміну від попередніх закидів подібного характеру, на які я не відповідав, цього разу — через серйозність висунутих звинувачень — я вирішив опублікувати від імені Української греко-католицької Церкви цей документ, що подає ряд уточнень, роздумів та пропозицій. Це стане також доброю нагодою скористатися принципам: «послухаймо також іншу сторону», притаманним сучасним способам ведення дискусії.
Щоб краще зрозуміти теперішню ситуацію, ми спочатку спробуємо відповісти на запитання: «Хто такі українські греко-католики?». Витоки цього явища слід шукати у хрещенні Київської Русі 988 року, коли Церква (Константинополя і Рима) була ще єдиною. Відомо, що Київська Русь прийняла християнство через візантійську традицію. Єдність між Київською і Католицькою церквами тривала й після 1054 року (тобто після поділу Церкви на Західну і Східну), на що вказують як численні одруження київських князів і князівен з представниками західних королівських родин, так і прямі взаємини з Римським Апостольським Престолом.
Ось деякі приклади. Князь Ізяслав, наступник Ярослава Мудрого, перебуваючи у скрутному становищi, звернувся 1075 року до папи Григорія VII заради того, щоб віддати себе і свої володіння під папську опіку. Князь Данило Галицький отримав у 1246 році корону від Папи. Київський митрополит Акерович брав участь як повноправний учасник у Ліонському Соборі 1245 року. А теологічні церковні чи культурні греко- латинські дебати, навіть якщо й сильно відчутні в Русі, все ж не були повністю зрозумілими та асимільованими.
Наступним важливим моментом став Флорентійський Собор 1439 року. Серед багатьох високоповажних осіб на ньому був присутній Ісидор, Київський митрополит, що мав церковну владу також над територіями сучасних Росії та Білорусі. Після повернення додому він зустрівся з прийняттям укладеної на Флорентійському Соборі Унії єпархіями України та з опором Унії з боку інших своїх єпархій, прихильних до Москви. Ці останні зрештою проголосили свою незалежнiсть навіть від Константинополя і обрали 1448 року власного митрополита Йону. В 1458 році Папа Калліст III призначив наступником Iсидора митрополита Григорія, але його не визнала Москва. Тоді Папа в одній із своїх булл окреслив географічні межі Київської Митрополії, куди увійшли також і ті землі, що належали автокефальній Москві. Ось у такий спосіб була поділена надвоє давня Київська Митрополія.
Наприкінці XVI століття Київська Митрополія потрапила у складне становище: сильний занепад Константинопольського Патріархату, тиск латинського католицтва, зростаюча присутність протестантів і, не на останньому місці, зацікавлення Україною з боку Московської митрополії, яка 1589 року проголосила себе Патріархатом.
З поділом Польського королівства у другій половині XVIII століття Україна також була поділена — західні землі (Галичина, Волинь та Закарпаття) перейшли під юрисдикцію Австрійської імперії. На землях, що опинилися під царським пануванням, українська й білоруська греко-католицькі церкви зазнавали утисків. Такої політики придушення дотримувалися і за радянського режиму. Внаслідок цих подій управління УГКЦ в 1807 році було перенесено з Києва до Галичини з престолом у Львові.
Переглянемо коротко основні події новітньої історії. На початку двадцятих років, зі створенням Радянського Союзу і проголошенням атеїзму державною політикою, розпочалася боротьба з релігіями, а особливо з християнськими церквами. Ця політика дуже ретельно здійснювалася у східній частині України, яка входила до Радянського Союзу вже від двадцятих років, і поширилася на західні регіони, коли ті стали частиною Союзу в 1939 році. Після закінчення Другої світової війни Сталін в одному із своїх декретів наказав знищити Українську греко-католицьку церкву. 11 квітня 1945 року було заарештовано всіх українських греко-католицьких епіскопiв. А 8—10 березня 1946 року відбувся так званий «об’єднавчий» псевдособор (скликаний за вказаною КДБ), на якому було розірвано єдність УГКЦ з Римом, а всю Галицьку митрополію примусово підпорядковано Московському Патріархатові. Священиків було поставлено перед вибором: приєднання до Російської Православної Церкви або ув’язнення щонайменше на десять років.
Все майно Української греко–католицької церкви конфіскував уряд: сотні храмів та численні церковні будинки було передано в користування РПЦ. Так в один момент Російська Православна Церква отримала від радянської влади цілу церковну провінцію, яка чисельно перевищувала всі ті, що вона мала на той час в інших частинах Радянського Союзу — за кількістю парафій, священиків, монастирів, віруючих. Священики і віруючі, що згідно зі своїм сумлінням не змогли прийняти «новий порядок», створили катакомбну Церкву, існування якої неодноразово заперечувалося Православною Церквою. Однак про існування цієї таємної греко-католицької Церкви було відомо радянським спецслужбам, які всіляко переслідували її, але так і не змогли припинити її життєдіяльності, а тим паче — знищити.
Влітку 1987 року група єпископів (висвячених у підпіллі), священики й віруючі греко-католики звернулися з проханням до громадянської влади про визнання та реєстрацію. У 1989 році греко-католики Західної України протягом кількох тижнів голодували на знак протесту в центрі Москви. У листопаді того ж року, за декілька днів перед тим як президент СРСР Горбачов здійснив візит до Папи Римського, уряд дав дозвіл на реєстрацію греко-католицьких громад. І вже наприкінці грудня було зареєстровано 92 громади. У 1991 році кількість греко-католицьких громад зросла до 1300.
Процес реєстрації супроводжувався поверненням церков. Там, де спільноти були повністю католицькими, ці події загалом вібувалися без напруженостi. А там, де одна частина громади реєструвалася як греко-католицька, а решта залишалася православною, в деяких випадках виникали ускладнення, часом навіть значні. Цей неспокійний період практично закінчився у 1991 році. Не можна заперечувати, що в той час обійшлося 6ез перегинів з обох сторін. Після 1991 року назагал ситуація внормувалася. Та все ж ще й сьогодні деякі конфлікти залишаються нерозв’язаними.
У Львівській єпархії, де нараховується понад мільйон віруючих, власне конфліктних ситуацій є 23, і лише в одній з них можна звинуватити греко-католиків. Конфлікт зумовлено тим, що дві спільноти двох різних конфесій вимагають користування тією ж самою церквою. У багатьох випадках (близько 115 у Львівській архіепархії) різні конфесії цілком спокійно використовують почергово одну церковну споруду. Там, де немає прагнення до згоди, багаття непримиренності залишається запаленим. Наша стратегія полягає в тому, щоб загасити ці вогнища за допомогою безпосереднього обговорення даної проблеми опонентами, також за сприяння уряду. Найчастіше подібні конфлікти не мають нічого спільного з релігійними проблемами, радше, йдеться про неконструктивну позицію місцевої «влади», коли релігійне питання стає звичайним приводом для з’ясування стосунків.
На основi сказаного ми можемо добре зрозуміти, чому РПЦ вважає цю ситуацію «раною, завданою їй». У Львівській архієпархії залишилося лише 47 її парафій (порівняно з більш як 1000 за радянських часiв). До цього — втрати парафій, віруючих, храмів і церковних споруд — додається ще й ставлення людей, які ототожнюють УПЦ, що залежить від Московського Патріархату, з РПЦ, яка в минулому співпрацювала з радянською владою. Це ставлення аж ніяк не може бути трактоване як переслідування, бо немає відомостей про якісь випадки фізичних ушкоджень. Існує хіба що певна недоброзичливість — усна або письмова — з боку окремих осіб. УГКЦ не тільки не поділяє такої реакції, але й критикує її, виступає проти неї всіма можливими засобами. Для цього, наприклад, досить згадати про пастирське послання Верховного архієпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського, датоване 1994 роком. Неприязнь посилюється не прагненням розв’язати проблеми спірних церков, а бажанням Православної церкви, залежної від Московського Патріархату, відновити свою силу в Західній Україні. У жодному разі тут не може бути мови про переслідування. Ця ситуація добре відома у московських іерархічних колах, які обмежуються загальними звинуваченнями, що ніколи не грунтуються на конкретних фактах і продовжують спиратися на давно розв’язані колишні конфлікти. Ми всіляко прагнемо опротестувати будь-які звинувачення у переслідуваннях, спрямовані проти нашої Церкви і подані без документального підтвердження конкретними фактами.
Хочемо теж висловити протест проти безпідставної вимоги щодо розв’язання «уніатського питання» як необхідної умови для зустрічі між Римським Папою та Московським Патріархом.
Якби ми обмежилися тільки протестами і спростуванням адресованих нам звинувачень, то засвідчили б, що перебуваємо на тому ж рівні, що й наші опоненти. Ми ж, натомість, вважаємо, що мусимо, попри все, розширити наші міркування до усвідомлення того, що ми можемо зробити для припинення цієї безплідної полеміки.
Не може бути сумніву в тому, що вогнища, де ще жевріє вогонь конфлікту, мусять бути погашені за допомогою обох сторін. Для цього необхідний обмін точною, повною й підтвердженою нейтральними джерелами інформацією. Ця акція повинна проводитися на локальному рівні, тобто кожним єпископом і громадами, у цьому зацікавленими. Натомість ми стверджуємо, що поодинокі випадки не створюють значної проблеми. Ми також не припускаємо, що між братами-християнами має доходити до міжнародного розголосу для висвітлення того, що зрештою шкодить обом сторонам. Ми переконані в необхідносгі щирих і братніх зустрічей в атмосфері «любові Христа, що всіх нас єднае».
Відтак ми по-братньому запрошуємо Патріарха Алексія II, що взяв на себе честь бути голосом російського православ’я, і прихильних до нього, обговорити цю проблему. Що, власне, пропонує Московський Патріарх для розв’язання цього конфлікту, який породжує проблеми, існуючі, на його думку, між нашими Церквами?
Зi свого боку, ми залишаємося у диспозиції, очікуючи з вірою на його відповідь, переконані у тому, що обидві сторони були неуважні до євангельської братньої любові. Що ми маємо діяти в інтересах усіх християн, які щоденно терплять від поділу неподільної туніки Христа, і всіма можливими засобами намагатися відновити єдність Церков.
УГКЦ щиро зацікавлена у тому, щоб усунути всі перешкоди на шляху взаємного прийняття. Як було справедливо зауважено, християнський світ не стільки поділяється на православних і католиків, скільки ділиться на тих, які хочуть єдності, й на тих, що її не бажають. Ми заявляємо з усією відповідальністю, що наша Церква прагне єдності не ціною «заперечення цілковитої правди», але через втілення безмежної і беззастережної любові.
