Днями в Києві «Девелопмент Фаундейшн», як громада професіоналів сфери психічного здоров’я і всеукраїнська громадська організація, представила програму «Психічне здоров’я без меж». У її рамках буде надана психологічна допомога військовим, які беруть чи братимуть участь у бойових діях на сході України, а також їхнім родинам. Під час прес-брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі полковник, заступник начальника управління морально-психологічного забезпечення Командування сухопутних військ Збройних Сил України Сергій Нагорний закцентував на необхідності такої програми: «Людина, яка все життя прожила мирно, призиваючись на військову службу, готується до дій в екстремальних умовах. Це великий стрес… Потім, коли вона повертається, з’являється проблема адаптації уже до мирного життя».
Програма передбачає тренінги та майстер-класи для лікарів, які працюють з військовими та власне заходи для військових. Про цілі програми, сьогоднішні виклики в системі надання психологічної допомоги ветеранам війни та психологію травматизації в зоні бойових дій «Дню» розповідає голова правління ГО «Development Foundation» Марта ПИВОВАРЕНКО.
– Сьогодні для ветеранів війни всіляко намагаються вибудувати систему психосоціального захисту, є багато напрацювань, неурядові організації презентують проекти… Але що маємо загалом, як розібратись людям, що були в зоні бойових дій, у державній структурі соціального захисту?
– Дійсно, існує чимало урядових структур, що відповідають за наших ветеранів, і хаос у наданні пільг та послуг величезний. Мабуть, через таке велике непорозуміння в державному секторі неурядові організації і змушені брати більшість функцій реальної допомоги на себе, не чекаючи, коли запрацює Міністерство ветеранів. Маємо надію, що за наступний рік принаймні зони відповідальності за гарантії та пільги всім нашим ветеранам вже будуть визначені, зокрема у життєво важливих медичній і психологічній сферах.
«ПОШУКИ У СВІТОВОМУ НАУКОВОМУ СПІВТОВАРИСТВІ ТРИВАЮТЬ»
– Розкажіть детальніше про проект «Психічне здоров’я без меж». Які основні засади та цілі програми?
– Цілі проекту «Психічне здоров’я без меж» — включити у процес надання допомоги міжнародний досвід, без акценту на культурні особливості, релігійну чи іншу приналежність, врахувати контекст інклюзії, адже кожен має право на здоров’я. Ми прагнемо зробити турботу про свій розум і тіло буденною справою для кожного з нас, як чищення зубів. Весь світ вивчає способи лікування психічних захворювань: зараз збільшується кількість тих, хто страждає від депресії, а кожні 40 секунд у світі здійснюється одне самогубство. Тож проблема спільна і всі країни шукають «рецепти». Лікування допомагає, але не досконало — тож переймаючи найкращі міжнародні практики, ми повинні діяти на випередження.
Щоб запобігати можливим травматичним наслідкам у солдатів, варто застосовувати тілесні практики та психологічну підготовку ще на етапі рекрутування на контракт. Проводити в Україні дослідження та ділитись результатами з колегами з-за кордону. Проводити обговорення на національному рівні між урядовцями, громадою, військовими, ВПО задля сприяння соціальним змінам у сфері охорони громадського здоров'я з особливим акцентом на психічному здоров’ї. Соціальні кампанії в медіа допоможуть нам усім прогресувати в усвідомленні можливостей громади і суспільства впливати на підтримку тих, хто перебуває у кризі або все ж захворів і потребує лікування.
Завдання на 2019 рік – підтримка ветеранів і їхніх сімей, поки відбувається медреформа первинної і вторинної ланки. Широка інформаційно-просвітницька кампанія в ЗМІ зараз, як ніколи є актуальною для суспільства.
Друга частина програми стосується підвищення кваліфікації фахівців, які перетинаються з ветеранами. Зокрема, це і лікарі у військових госпіталях, фахівці психосоціальної сфери, які можуть отримувати різні інструменти роботи з ветеранами. Але аудиторія не обмежується ветеранами, частина заходів на теми «Як спілкуватись із пацієнтом, що перебуває у кризі», «Спілкування із тим, хто переживає втрату» стосуватимуться широкої категорії населення. Для цього буде проведена серія різнопланових навчань із залученням фахівців з-за кордону.
Останній рівень роботи у проекті – групова робота із ветеранами, родинами, родичами загиблих. Коли надаватимуться інструменти копінгу (у психології це те, що робить людина, щоб впоратися зі стресом – ред.) та вироблення навичок самоефективності для громад, індивідуальної психологічної самодопомоги чи допомоги за принципом «рівний - рівному». Щоб зміцнити спроможність громад розв’язувати локальні проблеми вже тепер. Заходи в рамках проекту, який підтримало американське посольство, будуть проводитися до вересня 2019 року, бо це момент, коли ми розраховуємо, що Міністерство охорони здоров’я перехопить ініціативу. До того часу ми беремо на себе цей сегмент і відповідальність, аби підстрахувати державу.
Важливим аспектом принципу «Психічне здоров’я без меж» є включення всіх — покращення психічного здоров’я незалежно від того, на якому рівні воно є зараз. І це боротьба не лише за порятунок тих людей, що вже хворіють, а й заходи на попередження певних захворювань, зокрема, і психічних.
— Статистика Американського бюро ветеранів засвідчила, що в США з 1.5 мільйона військових, які повернулися з Іраку та Афганістану, 834 тисячі звернулися по допомогу, з них 50 тисяч поранені, а 239 тисяч мають ПТСР. Отже, кількість людей, які стикаються з психологічними наслідками після війни, в 4 рази більша, ніж фізично уражених. Як ви вважаєте, яка ситуація у нас? Наскільки «люди війни» звертаються по допомогу?
— Універсальних механізмів, які лікують посттравму, незважаючи на те, що було проведено і зараз проводиться безліч величезних досліджень, у США ще нема. Бюджет Міністерства у справах ветеранів у США — один із найбільших у світі, і в країні з-поміж інших міністерств. Багато речей допомагають, і є позитивні результати, коли симптоми зводяться до мінімуму. Найефективніші психотерапевтичні інструменти застосовуються саме там. Але і американські, й інші колеги в постійному пошуку більш досконалих прийомів. Саме тому багато закордонних організацій зацікавлені в дослідженні цієї теми.
Cтатистика самогубств у США також невтішна. І хоч люди звертаються по допомогу, але не всі отримують необхідну. У ветеранські центри є багаторічна черга. Хоча і реклама також транслюється постійно, щоб ті, хто зауважують симптоми, не ігнорували їх. Але щодо лікування — не на всіх воно діє настільки ж ефективно, тож пошуки у світовому науковому співтоваристві тривають. Стигматизація щодо звернень до психологів, існує і у США, хай її рівень значно нижчий, ніж у нас, але вона поступово долається за допомогою масштабних і дієвих соціальних кампаній. Це тривала просвітницька робота, щоб подолати бар’єр для звернень по допомогу. Вона має бути і у нас. Взагалі потрібно підвищувати ефективність роботи фахівців, і разом з цим також буде долатись стигматизація. Бо ж якщо ти певний, що допоможуть, то подолаєш внутрішній бар’єр і звернешся.
«ЛЮДИНА ПОВИННА ОТРИМУВАТИ КОНСУЛЬТУВАННЯ З МОМЕНТУ, КОЛИ ТІЛЬКИ ПОДУМАЛА ПРО РЕКРУТУВАННЯ В АРМІЮ»
– А щодо звернень людини ще до війни: консультації необхідні?
– Звісно, необхідні як мінімум психоедукації. Людина повинна отримувати таке консультування із моменту, коли вона тільки задумалась над тим, що хоче рекрутуватись в армію, тобто перед тим як підписати контракт. Це окрім того, що людині мають надати оцінку її психологічного профілю. Здатність витримати високі психологічні навантаження залежить від дуже багатьох факторів. В ідеалі це б мало включати визначення і того, чи не має людина попередніх психологічних травм, що могли б довантажитись майбутніми. І ще дуже багато інших критеріїв.
На момент підписання контракту рекрутований має чудово уявляти увесь процес служби і, не лише до завершення, а й можливі ситуації під час, і права та пільги, які на нього поширюватимуться в разі поранення, втрати, і на весь період його відновлення, ресоціалізації чи то адаптації до мирного життя. Про всі послуги, які він має право отримувати, як людина, котра ризикнула власним життям, щоб захистити країну. Люди дуже часто не знають взагалі про існування різних пільг і передбачених послуг, а вони мають бути чітко зазначені і роз’яснені. Інформація має транслюватись постійно, тож треба шукати способи доносити її.
– Як ви можете описати портрет сьогоднішнього ветерана війни?
– Щодо загального портрету, можу сказати, що ситуація різна. Навіть міра травматизації або ж просто реакції на події різна. Все залежить від багатьох факторів, зокрема і характеру людини. У нас міксована армія, з контрактників і ні, юних і зрілих, чоловіків і вже більше 12000 жінок із статусом УБД. Тому, звісно, реакція на «новий бойовий досвід» і сприйняття «мирного життя» будуть різними.
Але є загальні принципи, за якими ви, як родич чи сусід, можете сказати – тут потенційна проблема і буде потрібна допомога. Серед таких симптомів – тривала ізоляція людини, небажання щось робити, виходити з дому та отримувати насолоду від їжі чи навіть будь-яку допомогу. Травматичний досвід може виглядати й по-іншому. Ветеран постійно «по колу» може розповідати про одні і ті ж події, збуджено перепроживаючи їх знову. І це виглядає як зовсім протилежна поведінка.
Не можна також сказати, що психосоціальна допомога є зовсім відсутньою і людьми ніхто не опікується. А також те, що ветерани зовсім розгублені і не знають, куди звертатись. Це не зовсім точно, тому що дехто навпаки звертається всюди і десь таки отримує допомогу. Багато функцій, які держава не бере на себе, підсилюють неурядові організації і волонтери. Дійсно, розібратись ветерану у всіх колах і пунктах прийому довідок та отримання допомоги буває складно. І організацій, де надають допомогу, досить багато, та вони працюють несистематично. Єдина база запланована і в МОЗ, і у Ветеранському міністерстві, але це і досі доволі інноваційно в Україні, тягне на «революційну зміну в системі».
Ми зобов’язані це робити на урядовому рівні, бо в іншому випадку можемо не впоратися з наслідками по завершенню війни. Гендерна рівність у армії – дуже позитивний сигнал для НАТО, та тисячі ветеранок, що мають бойовий досвід, не менше потребують реабілітації. Як відомо зі світової статистики, жінки можуть реагувати з більшою емпатією, а значить, тяжче переживати втрати побратимів і побратимок. Частина з них отримає неприємні наслідки, тож прогнозувати, що може бути і в майбутньому із дітьми війни – теж варто при вибудовуванні системи громадського здоров’я. Також має бути робота з родинами ветеранів, тому що це все багатошаровий процес і потрібно підходити комплексно.
