Є ще один спосіб підкупу. Ловлять пенсіонера, й дають йому вже ПРАВИЛЬНО заповнений бюлетень, а він за десятку повинен притягти чистого, який йому видадуть. Триста пенсіонерів — і ти депутат райради!
Були й безвинні казуси, коли собаці, який знічев’я забрiв на виборчу дільницю, народ жартома вимагав видати виборчий бюлетень й зареєструвати його. Начальник дільниці відмовився зробити це у «зв’язку з відсутністю у тварини прописки». Взагалі, так веселенько було, що День Виборів і День Гумору практично злилися в одне ціле.
І саме нині доречно буде пригадати про основоположника гумору в літературі — грецького байкаря Езопа, який, окрім іншого, брав якнайактивнішу участь у політичному житті свого міста Самоса (не плутати з диктатором), що в Елладі. Аристофан та інші комедіографи (теж, до речі, видатні політичні діячі) з’явилися пізніше — у IV ст. до н.е., тоді як Езоп став класиком уже в шостому.
Його парадоксальні сюжети впродовж подальших двох з половиною тисяч років безсоромно використовували інші байкарі (Лафонтен, Крилов, Глібов та ін.). Вони небезталанно обробляли їх, з поправкою на місцевий колорит, і видавали як власні витвори. Без посилання на першоджерело. Наприклад, такі історії, як «Вовк і Ягня» (трагедія біля струмка), «Ворона і Лисиця» (Крилов лише кусень м’яса замінив на сир), «Бабка й Мурашка», «Лисиця й Журавель» тощо.
Езоп був і першим у світі гумористом, який гастролював (як Жванецький або Задорнов) зі своїми виступами всією країною й за кордоном (бував і у Вавилоні) з неймовірним успіхом.
Пізніше Езопа наймали правителі різних країн, оскільки в ті часи існували інтелектуальні змагання, схожі на сучасне «Що? Де? Коли?», де ставкою були величезна данина або територія. Царі були людьми серйозними. Відповідно, вартість Езопа як інтелектуального найманця була вражаючою. У похилому віці він уже тягав за собою обоз барахла.
Отож він був прародителем не лише гумористів, а й знавців, які нахабно заявляють тепер, що «це єдина в світі гра, де можна заробити власним розумом». Прибутки Езопа їм i не снилися.
А свою першу популярність він здобув завдяки політиці, виступивши на народних зборах у театрі (приміщення театру самосці використовували для парламентських дискусій). Взагалі особистість цілком гідна докладної розповіді.
Народилася майбутня зірка у Фрігії (сучасна територія Туреччини, що виходить до Середземного моря). Про його дитячі та юнацькі роки інформації немає. Певно, в цьому ніжному віці з ним нічого приємного не відбувалося. Тому що, по- перше, він був рабом (скоріше за все, не народженим у рабстві, оскільки Езоп завжди глузував із рабської психології) й, по-друге, він був на рідкість потворним.
Його портрет: «Черево здуте, голова, мов казан, кирпатий, брудний, шкіра темна, скалічений, руки короткі, на спині горб, губи товсті, таке чудовисько, що й зустрітися страшно». По-третє, він до всіх перерахованих нещасть був ще й німий.
Однак за його дрібну послугу жриці богині Ізіди боги його вилікували, й він заговорив. Та ще i як! Наглядач злякався гострого язика прародителя сатири й, щоб Езоп йому не завдав ніякої шкоди, за наклепом збув на невільничий ринок.
Там наглядач сподівався позбутися його хоча б безкоштовно.
Філософ Ксанф був вражений, як і більшість відвідувачів ринку, потворністю Езопа. На що той відповів: «Коли купуєш вино, хіба винні бочки не потворні? Але ж вино в них чудове». Філософу сподобалася несподівана репліка раба, й він купив його за нікчемну суму (75 динаріїв).
Надалі Езоп усе яскравіше виявляв свій характер і незвичайний талант, дедалі більше прилучаючись до справ господаря та його філософських суперечок.
На горизонті з’являється й дружина Ксанфа. Яка, згідно з популярною п’єсою Фігейредо «Езоп», закохується в геніального раба. А він не відповідає на її почуття через високі морально-духовні якості. Телефільм «Езоп» (Калягін — Езоп, Ксанф — Табаков, Поліщук — дружина Ксанфа) лише посилив цю помилку. (До речі, днями відбудеться прем’єра цієї п’єси в театрі ім. Франка).
Реальність далека від художності. Вся ця історія стосунків у «любовному трикутнику» у викладі стародавніх джерел виглядає набагато прозаїчніше. Й це м’яко сказано. Я б сказав, що вона до непристойності «плотська». Напевно, древні простіше ставилися до сексуальних утіх. По-ханжеськи налаштовану публіку просимо пропустити ці рядки. Хоча нас, уже дорослих людей, які пережили не одну сексуальну революцію та їхні інтерпретації фрейдистами, — навряд чи можна чимось здивувати. В «Життєписі Езопа» цей «трикутник» виглядає так.
Одного разу дружина Ксанфа звернула увагу на те, що Езоп займався (за визначенням сучасної медицини) онанізмом. «Справою займаюся, — прокоментував він своє заняття, — корисною для здоров’я та для шлунка». Масштаби його, так би мовити, знаряддя справили на жінку неабияке враження. Незважаючи на свою непривабливу зовнішність, Езоп був статевим гігантом. І вони домовилися, що за десять інтимних актів господиня подарує йому розкішного плаща.
Дев’ять — усе пройшло чудово. А от на десятий, дуже стомившись, як пише історик, Езоп трохи схибив. Дружина Ксанфа заявляє: «Не дам плаща, оскільки тебе одне поле послали зорати, а ти за межу — на сусіднє заїхав».
Тут і чоловік нагодився. Езоп йому каже: «Пане, розсуди нас. Господиня попросила збити десять яблук. Дев’ять я збив, та, ото лихо, десяте в гній упало. Але ж кількість правильна. І тепер вона не хоче віддавати плаща, який пообіцяла за збиті яблука»
Ксанф, як мудрець, наказав дати Езопу плаща. Оскільки, збиваючи яблуко, напевно не знаєш, куди воно впаде. Однак дружина продовжувала наполягати на десятому. Й у відповідь на скаргу Езопа, що «воно не доспіло», обіцяла почекати.
У цій версії романтизму геть зовсім немає, зате багато гумору впереміш зі статевими стосунками, що переходять у ділові й навпаки. Чого, до речі, більш ніж досить і в міфах.
Езоп не лише наставляв роги своєму господарю, а й двічі врятував його. Вперше — від ганьби. Вдруге — від смерті.
Одного разу п’яний як чіп Ксанф заклався, що вип’є море (цей випадок п’єса не перекручує). Він доводив своєму учневі, що людина може все! На кін він поставив все своє майно.
Вранці Ксанф протверезів. Настав час вирішувати суперечку. Езоп виручив господаря. В обмін на волю. Гострота стала канонічною. Вийди, мовляв, господарю, й скажи, що я обіцяв випити лише море, без річок, що впадають у нього. Перекрийте ріки, і я вип’ю море!
На березі, де вже радісно юрмилися люди, заключна фраза викликала овації.
Ксанф не дотримався свого слова. Шкода було відпускати людині його професії такого цінного співробітника.
Однак у Самсосі настав час виборів. (Ну, просто як у нас минулого тижня). Всі зібралися в театрі. Той, кого в нас звуть спікером, каже: «Громадяни, ви повинні обрати нового законохранителя, щоб він зберігав державну печатку для майбутніх справ». Тільки-но народ почав дискусію, аж раптом прилетів орел, схопив державну печатку й, кинувши її одному з рабів-слуг, дременув. Скандал!
Скликали жерців і ворожбитів (це на кшталт наших соціологів і політологів). Що означає це знамення?
Ті почали, як завжди, молоти наукоподібні дурниці, не відповідаючи по суті. Встав один мудрий старець і каже: «Громадяни самосці! Навіщо слухати цих брехунів, які набивають черево від жертвоприношень? У нас є філософ Ксанфт, якого знає вся Еллада. От і запитаймо в нього».
Дізнавшись навіщо до нього прийшли делегати, Ксанф одразу вирішив повіситися. Мовляв, краще померти розумним, ніж жити дурнем. Він був упевнений, що в пернатих хижаках не розбереться.
Езоп, практично витягнувши господаря із зашморгу, сказав йому: «Візьмеш мене в театр, а для народу вигадаєш відмовку, що ворожіння не гідні філософії, але є в тебе учень. І представиш мене». Так і зробили. Самосці, як тільки побачили Езопа, стали реготати: «Дайте нам іншого тлумача знамень. Цей сам — страшне знамення!»
Той козирнув у відповідь своєю давнішньою хохмою про вино: «Кому спаде на думку судити про вино в бочці не на смак, а на вигляд?.. Муза пізнається в театрі, Кіпріда в ліжку, а розум людський у промовах».
Народ забажав дослухати меткого оратора. Езоп вирішив себе убезпечити щодо свободи й зауважив, що «не гідно рабу тлумачити знамення вільному народу». Й змусив зiбрання звеліти Ксанфу відпустити його на волю. Що й було зроблено.
Після цього він сказав: «Громадяни самосці! Настав час вам самим про себе піклуватися й самим про свободу думати, бо знамення вам провіщує війну й рабство. Орел — цар птахів, оскільки він найсильніший з них. Орел прилетів, схопив з книги законів державну печатку, знак влади, й кинув її за пазуху державному рабові. А це означає, що свобода зміниться на ярмо рабства».
Не встиг Езоп договорити, як від царя Креза з’явився гонець. У грамоті, яку він доставив, було таке: «Крез, цар Лідійський, самоським правителям і народу шле вітання (судячи з продовження, у Креза з почуттям гумору було не гірше, ніж у Езопа). Із цього дня наказую платити мені данину й податки. Якщо не схочете, то вся моя сила буде проти вас».
Правителі хотіли вже погодитися, але знову попросили поради в Езопа. Замість поради Езоп уперше розповів байку. Фіксуємо цей історичний момент! Ось вона: «Колись Прометей за велінням Зевса показав людям дві дороги — дорогу свободи й дорогу рабства. Дорогу свободи він показав спочатку нерівною, вузькою, крутою й безводною, усіяною шпичаками й сповненою небезпек, в кінці ж — рівною й гладкою, легко прохідною, з плодоносними гаями й сповнену живильної вологи, щоб усі страждання закінчилися там відпочинком. А дорогу рабства він показав спочатку рівною й гладкою, порослою квітами, приємною на вигляд і сповнену насолод, в кінці ж — вузькою, крутою й кам’янистою»...
Коротше кажучи, всі усе зрозуміли. Й вирішили... здати Езопа Крезу і доповіли йому, хто воду каламутить. Присоромивши співвітчизників, Езоп, проте, пішов до Креза сам. І врешті-решт своїми байками забив йому баки. Так, що він Самосі дав мирову. Вдячна місцева влада встановила Езопу пам’ятник за життя.
Потім він з успішними гастролями об’їздив весь цивілізований світ. Америку тоді ще не відкрили, тому довелося обмежитися Європою (Південною), Єгиптом і Вавилоном.
У Вавилоні, як відомий гуморист і мудрець, він познайомився з царем Лікургом. Із царями він навчився швидко знаходити спільну мову. Езоп залишив геніальний рецепт, як цього добитися: «Із царями слід говорити або якомога менше, або якомога солодше». Актуальною є його порада політикам: «До держави слід триматися не надто близько, щоб не згоріти, й не надто далеко, щоб не змерзнути». Гадаю, всі сучасні українські політики-довгожителі керуються саме цим принципом.
Цар Єгипту Нектанебон викликав позмагатися в мудрості Вавилонського владику. Той, звичайно ж, прислав Езопа. Заздалегідь випустивши його з в’язниці, куди той потрапив через донос прийомного сина. Взагалі, люди рідко прощають геніальність. (Що й позначиться на фіналі Езопового життя.) Але іноді вона їм до зарізу потрібна, як Лікургу.
Завдання єгипетських радників звучало так: «Щось, чого ми не бачили й не чули». Хоч би що сказав Езоп, йому завжди можна відповісти, що ми це бачили й чули. Відповідь, яку дав Езоп, дублюватиметься (в тій чи іншій формі) в багатьох фольклорних повір’ях світу.
Він написав коротеньку боргову розписку: «Цар Нектанебон отримав від царя Лікурга тисячу талантів золота». Езоп протягує розписку й каже: «Прочитайте договір». Радники: «А ми неодноразово його бачили й чули». — «Що ж, — мирно каже він, — тоді давайте грошики»... Довелося Лікургу так чи інакше розщедритися.
Рідко доля генія (а тим паче гумориста) закінчується весело. Приспічило Езопу виступити в Дельфах! Дуже знамените було місто.
Як і всюди, публіка слухала його із задоволенням. Але платити не платила.
Езоп тоді сказав: «Якщо побачити колоду, яка гойдається на морських хвилях, здалеку можна подумати, що це добра річ. А підійдеш ближче — відразу видно, що це погань, за яку й шеляга не даси... Так і ви — дельфійці. Здалеку я милувався вашим містом, думав, що ви багаті й благородні. Але тепер бачу, що помилився. Від рабів ви народилися, отож і самі люди не вільні».
Дельфійці подумали, що таку думку про них Езоп, як популярна особистість, рознесе по всій Елладі. Й вирішили його підло вбити. Підкинули золоту чашу з храму й звинуватили в крадіжці та святотатстві. Тут-таки, як водиться, й вирок виголосили: страта шляхом скидання в прірву.
Або ж сам кидайся — якщо духу вистачить. Духу Езопу було не позичати. Але кидатися аж ніяк не хотілося. Щоб урезонити своїх катів, він вигадував усе нові й нові байки. Але це мало допомагало. Нарешті, він знову виявив силу свого характеру. Востаннє. «Умовляю я вас на всі заставки, та все марно, — втомлено сказав Езоп. — Тому дайте розповісти ще одну байку. Один селянин прожив усе своє життя в селі й жодного разу не був у місті. І попросив він дітей відпустити його на схилі віку подивитися місто, поки живий. Запрягли йому домашнього воза віслюками й сказали: «Ти їх лише поганяй, а вони вже самі тебе довезуть до міста». Але вночі та ще й за негоди віслюки заблукали й завезли його на край урвища. Побачивши, в яку халепу вскочив, він вигукнув: «Владико Зевсе, за що мені така зла погибель? Хай би вже від коней, а то ж від нікчемних віслюків».
Не дивно, що після цього дотепного твору дельфійці самі ледь не скинули його в прірву.
Тоді Езоп прокляв їх музами й кинувся вниз.
Історики стверджують, що дельфійців потім спіткало велике лихо — чума. І їхній знаменитий оракул, повідомив, що вони повинні спокутувати загибель Езопа. Вийшло в них це чи ні — невідомо. Коротше кажучи, як завжди: угроблять велику людину, а потім — спокутують. І ніяких історичних уроків. Сократ був наступним, кого вбили демократичним шляхом. Цей закон я б назвав «Помстою кількості — якості».
Наостанок хочу розповісти свою улюблену байку Езопа. Про якість.
Лисиця народила п’ятеро лисенят. Вона стала хвалитися перед левицею, в якої народилося лише одне левеня.
— Так, — погодилася з нею левиця, — але ж моє одненьке — лев!
