15 липня відкриваються Дні «Дня» на Львівщині, зокрема першим нас зустрічає Моршин, далі — Стрий. Окрім фотовиставки у Моршині, також заплановано презентації книжкових новинок з Бібліотеки «Дня» (в Моршині та Стрию) — трилогія про новітню історію України: «Котел, або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська», «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв». За неповний рік книжки вже встигли пережити друге видання. Більше того, першу книжку з триптиху — «Котел» — було перекладено і видано англійською мовою під назвою «A Case without a Statute of Limitations». Про враження місцевої інтелігенції від презентації книжок у Моршині та Стрию ми обов’язково напишемо, а поки пропонуємо познайомитися із думками з приводу «Котла» та «Я — свідок» наших читачів, які вже прочитали новинки.
На сході нашої країни більш як два роки йде війна, війна кривава й підступна, бо ховається під машкарою антитерористичнрої операції (АТО). Завдяки цьому справжні винуватці її можуть вдягати маску «голубів миру», повторювати сакраментальну формулу «ихтамнет», коли йдеться про російські війська на Донбасі.
Війна йде на сході, але проходить крізь серце кожного українського патріота; кожного, кому болить, коли бачить палаючу свічку в кутку телеекрана в пам’ять загиблих за Вітчизну. І мимоволі задаєшся питанням, як це могло статися, чому мирний шахтарський край перетворився на криваве бойовисько?
Серед публіцистики, автори якої шукають відповіді на це питання, не можна не помітити книжки Валентина Торби «Я — свідок». Відомий журналіст авторитетної газети «День», він із повним правом може так казати про себе. Як корінний луганчанин, Торба буквально з перших днів безпосередньо спостерігав за тими нищівними процесами, що розпочалися на Донбасі навесні 2014 року. Власне кажучи, не лише спостерігав, а й аналізував, намагався виявити сутність тих трагічних подій, що розгорталися два роки тому.
Структура книжки побудована як щоденникові записи: читаємо стислий опис подій, а далі — авторські роздуми, точні й колоритні замальовки; якісь деталі, в них зненацька бачиш суть того, що відбувається навколо. Валентин Торба шукає витоки, коріння кривавих подій на Донбасі, й тому, цілком резонно, пропонує нам зазирнути в недалеке минуле цього краю. Коротка передісторія донецької еліти, «відбір» як взаємознищення без правил. І все це на тлі терплячої маси, яка без зайвих слів спускається в шахти, «шкребеться» в копанках, бо знає — хазяїн не вмовлятиме, бездонний шурф у шахті завершить будь-який виробничий конфлікт.
Та нові «феодали» користувалися не лише «мовчанням ягнят». На повну вже працювала агітмашина сусідньої держави.
А що ж Київ? Як у краплині води, відбивається ситуація в державі у скасуванні святкового салюту на День Незалежності 2010 року. Автор передає ті гіркі почуття, які згодом таки збулися. Запам’ятовуються й події навколо податкового Майдану, коли автор точно прописує і незрілість середнього класу, що намагався вирішити лише свої підприємницькі проблеми поза політикою, й та «біомаса», якій десятиліттями втовкмачували бачити в енергійній, ініціативній людині «класового ворога».
Уважно вглядається автор у перші симптоми небезпеки, що насувається. Вперше з’являються якісь маргінали з іконами Миколи ІІ, поруч із бабусями з комуністичними гаслами, впевненими, що злиденна Луганщина годує Європу. Тут варто додати, що фото в книжці дають надзвичайно переконливий візуальний матеріал тих подій, допомагають зануритися в їхню трагікомічну атмосферу. Те, що здавалося карнавалом якихось недолугих маргіналів, обернулося випробуванням всієї країни.
Ідучи за автором, ми побуваємо на мітингах і просто збіговиськах, у захопленій СБУ, коли виникає відчуття нереальності того, що відбувається, якогось сюрреалістичного сновидіння. Здається, що варто прокинутися, і все це зникне, як мара: і ряджені козаки, і бабусі з криками «не хотім в Гейропу», і озброєний автоматами Калашникова люмпен.
Автор дуже швидко помічає, що хаос, який начебто панував навколо, вміло й послідовно кимось керувався.
Дуже чітко окреслено різницю між тим, що відбувалося на Майдані, й «сепаратистським шабашем». Адже було чимало охочих провести цю паралель. «Нечиста сила» нездатна до креативностей, може лише копіювати, створювати огидні карикатури. Так і в цьому випадку беззбройні учасники Євромайдану, що захищали європейський вибір, не можуть бути порівняними з донбаськими сепаратистами, озброєними автоматами та зрадницькими гаслами.
Від спостереження на місті подій автор спрямовує погляд на реакцію світової спільноти. Точно знайдено образ — «на нас світ дивився крізь закопчене скло занепокоєнь». Але з іще більшою гіркотою написано про кволість і невпевненість київської влади, яка не усвідомила всього масштабу небезпеки, що насувалася на країну.
Так діяв принцип доміно: СБУ, прокуратура, міліція — і повсюди або пряма зрада, або повна безпорадність. Настав, як іронічно зауважив автор, «день відкритих дверей».
Хто ж вони, хто перетворив колишній мирний край на руїну, торуючи шлях повному «безпрєдєлу» і торжеству «бандитських понятій»?
Їхній портрет вимальовується на сторінках книжки поступово, але чітко. Автор цілком обґрунтовано наводить цитату з купринівського «Гамбрінуса», де йдеться про погромників початку ХХ століття. Зі свого боку згадаємо й «Окаянные дни» І. Буніна, і «Черную тетрадь» З. Гіппіус. В них було не лише описання більшовицьких погромів часів Жовтневого перевороту. На сторінках їхніх болісних спогадів вимальовується марність надій, які плекали притомні люди і в Одесі, й у Петербурзі, сподіваючись на допомогу цивілізованого світу.
Як же склався той «охлос», який озброїли й використали проти свого же народу? Край було покинуто напризволяще, віддано в «лізинг» місцевим «князькам», які являли собою примхливу суміш місцевих «авторитетів» і партійно-комсомольської номенклатури. Їм належали й засоби масової інформації, які десятиліттями прищеплювали отруйні віруси українофобії, втовкмачували людям у голови, що всі їхні біди — з Києва, від центральної влади; виховували цілі покоління на серіалах про подвиги російських спецназівців і «ментів».
Люди, нужденні, позбавлені необхідного, нездатні на найменший спротив, таїли глибоко, навіть десь у позасвідомому, ненависть до винуватців своєї злиденності й приниження. Варто було лише сказати «фас», вказати на тих, хто став причиною їхніх негараздів — і, головне, дати зброю до рук, щоб вони відчули себе здатними чинити суд і розправу. Виник своєрідний «ерзац» соціальних ліфтів, які підносили нагору не здібних і талановитих, а тих, хто наділений хижацькими інстинктами, здатний був убити, захопити, «віджати». Так засяяли чорні зірки «Моторолли», «Гіві» та їм подібних.
Макабричні картини встановлення ладу кримінальників на Донбасі Валентин Торба не лише точно й влучно описав, а й піддав нищівному аналізу. Зі сторінок книжки стає ясним, наскільки керованими були і натовпи навіжених бабусь із криками «Путин, прийди!» (це вони потім вимагатимуть, щоб Україна платила їм пенсії), загони ряджених козаків, і просто озброєні люмпени, які чинили, начебто на свій розсуд, розправи.
Так, можна сказати, автор чітко і ясно розставив крапки над «і» й щодо підступної агресії Росії, яка вкотре прикривається лицемірними заявами, і фатальної ролі олігархів, які зрадили країну задля власного збагачення, і бездарного керівництва, яке мало бути готовим не лише відповісти ударом на удар, а й передбачити підступи ворога.
Гірко читати про це, але потрібно. Ліки завжди бувають гіркими.
P.S.: Варто привернути увагу кінематографа до книжки В. Торби. І на кіно-, і на телеекрані цей текст відтворив би несправедливо забутий жанр (можна сказати — «підвид») художньо-документального фільму. Не лише прочитати, а й побачити. Це, безперечно, дало б можливість ще більшій аудиторії ознайомитися з героїчними та драматичними сторінками нашої історії.
КОМЕНТАРІ
«НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ДЛЯ ЧАЙНИКІВ» ДОПОМОЖЕ ВИЙТИ З «КОТЛА»
Оксана ГРУБА, Львівський національний університет імені Iвана Франка, Літня школа журналістики «Дня»-2015:
— Видання трилогії «Новітня історія для чайників» — вагомий внесок газети «День» у формування національної свідомості українських громадян. Усі, кому небайдужа сьогоднішня ситуація в Україні, повинні детально вивчити думки, сконцентровані в цих книжках, адже так ми зможемо вийти з «котла».
На безліч запитань зі сторінок новітньої історії України журналісти видання намагаються донести відповіді. Подання такої інформації є дуже істотним. Як сказала Лариса Івшина: «Коли людина не має інформації, у неї немає відповідальності, а коли має й ухиляється від висновків... І от тоді вона стає причетною до творення майбутнього».
Журналістські матеріали доводять, що команда «Дня» займається пошуком істини, а не є спостерігачем і становить дієву інформаційну структуру. Вона сформувала історичну картину того періоду, що став відгоміном сьогодення.
Потрібно вибудувати «шлях очищення» тієї системи, «розкривши гнійник», бо безкарність за минуле нині є тим механізмом самознищення.
«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ ДИЛЕТАНТСЬКОГО ПОГЛЯДУ НА ІСТОРІЮ»
Тетяна ЛIТВIНЧУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:
— Неможливо успішно будувати майбутнє, не знаючи свого минулого та помилок, які було тоді зроблено. Історія ж як наука надто неповоротка, особливо якщо справа стосується подій, скажімо, десятирічної давності. Людині, яка не жила в той час, буває складно розібратися, хто був головним героєм тієї чи іншої історії. Найбільш резонансна подія з часу керівництва державою Кучмою — вбивство Гонгадзе — сталася, коли мені було чотири рочки. Зрозуміло, що вся ця ситуація для мене — історія з багатьма невідомими, отож книжка «Котел, або Справа без терміну давності» стала своєрідним путівником. При цьому її неймовірна історична цінність не вичерпується самим лише змалюванням подій, а ще й проведенням паралелей між тим, що було 10—20 років тому, і тим, що ми маємо зараз. Встановлення цього зв’язку надзвичайно важливо в ситуації, в якій зараз перебуває Україна, дилетантського погляду на історію ми собі не можемо дозволити.
У книжці йдеться не лише про Гонгадзе, а й про постаті, які відіграли не менш важливу роль, не менше постраждали, але залишилися невідомими для більшості. Ці історії — такий собі must know для всіх свідомих громадян України. Справи взаємопов’язані, всі вони — один заплутаний клубок, який нам потрібно розплутати, щоб іти далі.
«Від остаточної юридичної крапки у «справі Гонгадзе — Подольського» залежить — або Україна нарешті очиститься і почне якісно змінюватися, або ми й далі втрачатимемо час, території та людські життя», — сказав у інтерв’ю, опублікованому в книжці, Віктор Шишкін. Отже, ця справа — лакмусовий папірець для влади та суспільства, й те, що поки прогресу в ній небагато, тривожний знак.
