Знайомство з учителями, які прагнуть щось змінити у діючій системі, що вже склалася, дуже корисне. При спілкуванні з ними розумієш, що не обов’язково приймати існуючі у світі правила гри як дані і грати за цими правилами, а можна самому ці правила встановлювати. Мені хотілося б сказати декілька слів про незвичайних учителів, які вчили мене, про те, що вони змінили у моєму житті. На щастя, їх було більше у той час, коли я вчився.
Перший незвичайний учитель мені зустрівся у шостому класі — вчитель російської мови. Я не думаю, що вона хотіла щось змінити у системі освіти. Просто вона була молодою, а у своїй фронтовій гімнастерці з орденами всім нам здавалася просто красунею. До того ж вона дивилася на нас, учнів шостого класу, як на рівних, і розмовляла з нами відповідно. Крім того, вона дійсно добре знала літературу і дуже цікаво подавала матеріал. Завдяки їй я відкрив світ зарубіжної літератури, у неї був чудовий смак і прекрасна бібліотека, а якщо додати до цього талант оповідача, виходить, що книги, нею рекомендовані, не прочитати було просто неможливо. Цікаво, що не в усіх моїх однокласників вона викликала позитивні емоції. Однак ніхто не був до неї байдужим. Я вважаю, що це нормально: неординарні вчителі, як правило, викликають бурю емоцій.
Потім ми переїхали, і в новій школі я зустрів другого такого вчителя. Спочатку було, мабуть, певне здивування тим фактом, що у звичайній школі не треба вставати, розмовляючи з учителем. Цей учитель справив на мене більш складне враження, ніж перший, можливо, тому, що я був уже дещо дорослішим. Цей учитель, який викладав у мене фізику, намагався змінити освітню систему, що склалася, у мене він асоціюється з людиною дії, а це — вища в моїх очах оцінка. Однак я у жодному разі його не ідеалізую. По-моєму, люди, які хочуть і можуть міняти щось у системі, що вже склалася, як правило, сильні, з сильним характером, а чужа сила дуже часто відлякує людей, особливо дітей. Я не хочу сказати, що його всі боялися, це не так. Однак незрозуміле має властивість викликати страх у людей (буквально на рівні інстинкту). З iншого боку, незвичайне і незрозуміле притягує, так що, я вважаю, саме завдяки таким учителям у дитини відбувається боротьба між бажанням залишити все як є (прочитаю сьогодні до галочки — завтра отримаю п’ятірку) і бажанням пізнавати і таким чином брати на себе певні зобов’язання.
З певного моменту я почав ділити людей (за ставленням до тієї чи іншої проблеми) на кілька категорій: задоволені — їх усе влаштовує у житті і вони нічого не хочуть міняти (мабуть, це найщасливіша категорія); пасивно-незадоволені — ті, кому щось не подобається, але вони не роблять нічого, аби щось змінити; активно-незадоволені, тобто люди дії.
Як правило, на себе я приміряю цю класифікацію у тому випадку, коли мені щось не подобається і для вирішення питання треба докладати якихось зусиль, які робити не хочеться. Враховуючи, що друга група викликає у мені величезну антипатію, думка про те, що відносно ставлення до якої-небудь проблеми я саме і підпадаю під цю категорію, викликає у мене роздратування і є своєрідною передумовою до активних дій, спрямованих на вирішення неприємного питання або ситуації.
Можливість вибирати — це свобода. Ще мені хотілося б, щоб ви знали, що наявність свободи — це не похвала. Я ще сам не вирішив, добре це чи ні — свобода. Однак за останні кілька років у мене склалася думка, що свобода — це самотність, а самотності я боюся. На мій погляд, у кожний момент часу у мене є певні зобов’язання перед деякими людьми, наприклад, тому, що я їх люблю, або тому, що їх люблять ті, кого я люблю, або просто тому, що... Саме ці зобов’язання роблять мене невільним, але позбутися їх — значить опинитися у повній самотності.
Не можу бути присутнім на відрепетируваних уроках, де діти, немов олов’яні солдатики, демонструють свої знання. На їхніх обличчях страх, скутість. Я за натхнення, за пристрасть, за інтерес як рушійну силу успіху. Нас таких люблять, обожнюють діти. А значить, і їхні батьки. Адже діти ростуть зосередженими, цілеспрямованими, упевненими, життєрадісними. Вони не страждають, а насолоджуються життям.
Труднощі мої — у несвободі, у тих «ланцюгах», які формалісти-чиновники надівають на ноги і руки. Заважає працювати по-новому армада контролерів, які, як правило, нічого не хочуть міняти. Все нове їх лякає. Оцінювання моєї роботи — за кількістю балiв, за виконанням інструкцій тощо. Смішно, що вчителя атестують ті, хто ні монтессорі-педагогіки, ні співпраці не знає.
Працювати по-новому хотіли б багато хто, адже це дійсно цікаво, захоплююче і, напевно, більш ефективно, хоч і небезпечно. Небезпеки чатують на такого вчителя всюди. По-перше, навряд чи його експерименти порадують адміністрацію. Адже педагога-новатора незрозуміло як і контролювати. По-друге, на нього чекає іронія, явне несхвалення з боку колег, які його пошуки сприймуть як докір на свою адресу або бажання виділитися. По-третє, серед батьків буде зовсім мало однодумців, зате багато хто поспішить написати, що «не згодний з його методами роботи» або забрати своє чадо з експериментального класу (Бог знає, до чого ці новації призведуть). Чи будуть задоволені діти — також питання. Хоч найавангардніший урок шкідливий не більше, ніж щоденна тоскна жуйка у звичній атмосфері байдужості і нудьги. Знову постає запитання «як?» — як не ви, шановний колего, а я, звичайний середній учитель, в умовах своєї конкретної школи зобов’язаний виконувати загальновідомі вимоги і «відповідати посаді, яку обіймаю», як я можу вирушити у ризиковане плавання і застосувати вашу технологію, щоб підсумки роботи задовольнили всіх — і дітей, і батьків, і адміністрацію, і мене? На жаль, вибір на користь новації часто означає вступ у справжню війну, а на війні й убити можуть...
В ідеалі кожен педагог повинен сам відчувати межі дозволеного, дотримуючись знаменитої клятви Гіппократа «Не зашкодь». Але часто такої інтуїції у вчителя немає, тоді все порушується. Насправді будь- який творчий урок — це вже експеримент. Хороший вчитель взагалі не повинен йти за певною заздалегідь заготованою калькою. Педагогіка — це мистецтво, тут інтуїція важливіша за норми і правила.
Учитель-новатор, як правило, неординарний — у поведінці, вчинках, причому це нікого не залишає байдужим. Одні говорять, що він «виставляється», інші вважають, що йому більше всіх треба, треті його поважають за цілеспрямованість. Такий педагог практично завжди конфліктний, оскільки він відстоює свої ідеї, які не приймають його колеги. Саме це неприйняття і викликає конфлікт: з адміністрацією, з колегами, навіть з учнями. Такі педагоги є в будь-якій школі. Якщо їх підтримують — новації можуть просунутися, якщо ні — буде дуже важко.
Часто колектив школи відторгає педагога, який несе реальні новації, тому що поруч з ним просто некомфортно працювати. Геній завжди у самотності. Але завжди у будь-якій школі дуже важлива тенденція демократизації освіти, що створює потенційну можливість розкріпачення як для учня, так і для вчителя. Досвідчений директор зобов’язаний знайти у собі ступінь толерантності до того нового, яке він погано розуміє, і продумати ті обмежувачі, які будуть прийнятні для нього і не стануть зв’язувати творчу активність учителів його школи. Якщо не буде таких людей, які одержимі ідеєю змінити існуючу освітню систему, буде погано. Ми повинні вірити людям! Інакше будемо пливти тільки за течією, як усі консерватори, постійно долаючи одні й ті ж перешкоди. Треба ризикувати!
