Будучи давнім і постійним читачем газети «Дзеркало тижня», не могла не звернути увагу на статтю Сергія Рахманіна, який щойно повернувся з США, під назвою «Справедливість сили» (№ 5 за 2001 р.). Саме проти права сили Америки була спрямована моя недавня стаття в «Дні» (№ 21 за 2001 р. «Не поспішайте радіти, панове»). За всієї поваги до Сергія, мені важко побачити справедливість у силі (на відміну від сили справедливості, наприклад), тому що тоді потрібно визнати ДОЦІЛЬНІСТЬ не тільки зовнішньої, але і внутрішньої політики СРСР, у тому числі й стосовно республік. І не тільки СРСР...
«Якщо яке-небудь діяння буде вважатися ДОЦІЛЬНИМ з погляду СПОКОНВІЧНИХ АМЕРИКАНСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ, то його обов’язково зроблять. Незалежно від того, що з цього приводу ПОДУМАЮТЬ БУДЬ- ДЕ: у Москві, Лондоні, Пекіні, Тель- Авіві, Улан-Баторі чи Жмеринці». І якщо при Біллі Клінтоні «БЕЗ ПРИВОДУ конфліктувати з Москвою в Білому домі вважали політично недоцільним, то нашу країну фактично віднесли до зони політичних інтересів Росії» (?) (тут і далі виділено Л. К. ).
Тобто, перший висновок, що напрошується: Україна стане зоною інтересів США (і це благо!), якщо останні будуть конфліктувати з Росією БЕЗ ПРИВОДУ.
І є надія: «Буш буде оглядатися тільки на своє відображення в дзеркалі». І якщо демократи тільки відслідковували ситуацію в Україні, то «республіканці — хочуть впливати». І далі С. Рахманін пише про те, що «у політиці вплив УСІМА доступними МЕТОДАМИ — не гріх, це лише право. Право сильного... прояв же ЧИЄЇСЬ Сили не може не дратувати країну, яка НЕБЕЗПІДСТАВНО ВВАЖАЄ СЕБЕ найсильнішою».
Висновок другий: мета виправдовує засоби; ціль США — залишатися ЄДИНОЮ сильною країною у світі й «струснути Америку, яка все більше умиротворяється» «виправданим і дозованим напрягом у контактах iз Москвою», тим більше, що Буша обожнюють американські військові (в Росії це «яструби»), сущі ангели, з якими, дійсно, реально (чи все ж таки ні, якщо людина — істота жива) «облагодіяти Америку за рахунок ВСЬОГО ІНШОГО СВІТУ». І, вважає Сергій Рахманін, такий цинізм ближче американцям, ніж лукавство демократів.
Тільки з мети Америки може визначити свою мету Жмеринка, якій замість «фінансових подачок» запропонують щось більш істотне — «РЕАЛЬНУ ПОЛІТИЧНУ ПІДТРИМКУ», тобто збільшать «штат людей, здатних скрупульозно та кваліфіковано збирати, обробляти, систематизувати й аналізувати всіляку інформацію», ЗМУСЯТЬ Україну стати «системною й прогнозованою» («Тому що це — в інтересах США»), через фінансування ЗМІ будуть впливати на Україну самі і «перешкоджати впливу Росії», дочекаються закінчення «касетного скандалу» («хто виявиться сильнішим — Президент чи опозиція. Для Буша і його оточення потрібен СИЛЬНИЙ партнер»), ЗМУСЯТЬ провести адміністративну реформу і, нарешті, забезпечать безпеку України («... Україна була названа по імені, а не потрапила в розряд «інших» — ось щастя яке!), ЯКЩО, .. Україна буде виконувати РОЛЬ ШИЛА в заду Росії (пробачте за вислів).
Дуже «гідна» роль. А в чому ж ціль? «Щоб Україна не стала складовою частиною РФ», а США визнали її партнером. «Одним словом, щоб був СТИМУЛ ЖИТИ, необхідна наявність смертельного ворога».
Чесно кажучи, я завжди гублюся перед такими «національними інтересами» і такою роллю, круто замішаною на «патріотизмі» та «захисті» незалежності. Мені соромно, що така роль близька певній частини нашого суспільства, а зовсім не є вигадкою С. Рахманіна.
Перед цим у «Дзеркалі тижня» (№ 4) була стаття «Газова імла» від Атлантики до Уралу», у якій «стратеги» з Фонду «Стратегія-1» пропонують Україні ту ж саму «гідну» роль — роль шила, заради якої їй не гріх і в дугу зігнутися. Про що йдеться?
Природно, про Росію, котра, рухаючись до Європи, «створює загрозу євроатлантичній солідарності і є викликом інтересам США в Європі», а «урановий скандал» — продумана пропагандистська кампанія (звичайно, російська), щоб «за будь-яку ціну дискредитувати політичну та військову присутність США на континенті». Це з одного боку. А з іншого боку — російський «Газпром» явно задумав підкорити Європу і панувати в Європі за допомогою ... Німеччини, посадивши «стареньку» на голку — газову (бідний Рем Вяхирєв!). І від цього «смертельного ворога» США може захищати свої інтереси тільки тоді, коли заручиться підтримкою «ДУГИ БАЛАНСУ» в Європі XXI». Добровільностати дугою можуть, на думку українських стратегів, такі країни, як Норвегія — Польща — Україна — Туреччина, — «традиційні партнери США. Вони також члени НАТО, але не входять у ЄС. Вразлива ланка цієї дуги — Україна...» Чому? Тому що, не пориваючи відносин iз Росією, вона «на шкоду собі ж — порушує баланс». А разом з тим, за задумом стратегів Жмеринки, Україна могла б скласти з Польщею, «постраждалою від російсько-німецьких протиріч», особливий тандем у цій дузі: покласти свої чисті ручки на «газові краники» і не дозволяти Вяхиреву качати газ у Європу, словом, керувати «Газпромом», що рівнозначно керуванню Росією. Думаєте, що я перебільшую? Нічого подібного: навіть пом’якшую по можливості.
«... і Україна, і Польща при скоординованій політиці отримають можливість тримати під контролем зростаючі обсяги експорту російського газу...», але «за однієї умови... повинні відчувати за спиною надійну американську опору». Польща повинна погодитися на таку роль, тому що ЄС буде «другосортним», а торік «Газпром» «без згоди польської влади провів телекомунікаційний кабель уздовж гілки російського газопроводу, котра проходить її територією. Безумовно, подібні дії нанесли ПОЛІТИКО-ПСИХОЛОГІЧНУ травму не тільки польському керівництву, але і ГРОМАДСЬКОСТІ КРАЇНИ».
Наші ж стратеги, очевидно, травмовані давно... Вони радять Україні «йти не тим шляхом, яким ходять, а тим, яким потрібно йти», щоправда, посилаючись на те, що це латинська ІСТИНА (?).
Знають вони й істинні шляхи для інших країн: «І російська, і німецька сторони апріорі зацікавлені в контролі над українсько-словацько-чеським «газовим шляхом», оскільки це НАЙКОРОТШИЙ ШЛЯХ від родовищ Сибіру до європейських споживачів». У чому ж крамола економічно вигідного короткого шляху? А в тому, що «тут починаються конфлікти інтересів». Тобто вищезгадані країни заробляють «гроші за рахунок транзитного тарифу», а виходить, чим довший шлях, тим більше грошиків. Ну просто собі економічні генії! І при цьому точно знають, що в інших на думці: «Росіяни і німці... зацікавлені в зменшенні транзитних відрахувань». І порятунок (?) вони вбачають у тому, щоб наші газопроводи приватизували американські, канадські і норвезькі компанії.
Такі «політико-психологічні теревені» навколо проблем економіки, нерозуміння законів ринку автори статті вважають «стратегічним мисленням», після якого починається «почуття задоволення».
І знову повернiмося до статті Сергія Рахманіна. Щоб він не запідозрив мене в зайвій симпатії до нашого Президента, відразу обмовлюся, що я за нього не голосувала і своє ставлення до нього не змінювала. Але зовнішньополітична політика Л. Кучми здається мені більш «національною», ніж «стратегічне мислення» рабів, котрі шукають хазяїна (а не партнера), в інтересах якого саме і тільки ГЕОПОЛІТИЧНЕ положення України і який НАД внутрішньоукраїнською сутичкою. При цьому я абсолютно згодна, що «відсутність опозиції як системи — це наша біда», і тому те, що сьогодні відбувається в нашій Жмеринці, абсолютно закономірно (і Москва тут абсолютно ні до чого, вона підтримала і підтримує Кучму як осудного зовнішньополітичного партнера).
А така заява Кондоліз Райс, зовнішньополітичного ідеолога США, яку наводить С. Рахманін, саме і говорить про неосудність сили і не робить честі Америці.
«Фактор сили дуже важливий як для Сполучених Штатів, так і для інших держав (наприклад, Іраку. — Л. К. ). Однак багато хто в нас у країні недолюблює такі поняття, як політика з позиції сили, велика держава тощо... «Національний інтерес» підмінюють «гуманітарними інтересами» або «інтересами міжнародного співтовариства». Уявлення про те, що Сполучені Штати мають використовувати свою силу лише заради чужого блага або в ім’я деяких принципів, глибоко укорінене в традиціях Вудро Вільсона і знаходить помітний відгук у політиці адміністрації Клінтона. Зрозуміло, немає нічого поганого в тому, щоб зробити щось на благо всього людства, але це повинно бути у певному розумінні ТІЛЬКИ ПОБІЧНИМ ПРОДУКТОМ (виділено С. Р. —
Л. К. ). Адже якщо Америка діє, керуючись своїми національними інтересами, то це САМЕ ПО СОБІ сприяє зміцненню свобод, ринкової економіки і миру в усьому світі».
Із цього пасажу С. Рахманін виводить два правила: перше — Америка єдина наддержава у світі, друге — наддержава завжди права. «І ці два правила слід сприймати як даність... республіканці змусять вас їх вивчити і перевірять, як ви справилися з завданням. Америка — для американців. Увесь інший світ — теж».
І мені залишається зробити останній, третій висновок. У далекій історичній далечіні Україна була прикордонною місцевістю (так перекладається з давньоруської ім’я нашої країни), тобто перебувала в прикордонному стані. Чи не це вплинуло на наш менталітет, якщо частина українців з явно прикордонним станом свідомості всерйоз закликає Україну стати побічним продуктом США (сили!), себто буфером, межею між іншими і шилом для інших? Чи варто було тоді ставати незалежними?
