У киян було чимало причин зацікавитися цією подією. Почнемо з того, що книга Аржаковського — перша монографія, як у Франції, так і на теренах колишнього Союзу, присвячена часопису «Путь». Між тим, майже все, що на той час було прогресивного, ліберального й сміливого в середовищі світських та духовних теологів Російської православної церкви (РПЦ), об’єдналося навколо заснованого Миколою Бердяєвим часопису. (Серед засновників та авторів часопису було чимало пасажирів того пароплава, який 1922 року вийшов з Балтійського порту, «завантажений» висланою Леніним з країни інтелігенцією). Суттєво відзначити, що православний часопис закордоном публікувався завдяки підтримці західних християнських організацій та церков інших конфесій. А друкувалися там праці не тільки православних, але й «інославних» авторів, як світських, так і духовних. Читала ж «Путь», головним чином, російська діаспора в усьому світі.
Серед багаторічних авторів часопису бачимо таких видатних філософів, як Микола Бердяєв, Георгій Флоровський, Лев Шестов, Сергій Булгаков, Микола Лоський та ін., — так звана Паризька школа російської теології. У їхньому середовищі, навколо «Пути», «вперше з ХIV століття» розквітла сучасна православна думка, багато в чому оригінальна, сміливо-екуменічна, відкрита до світу. «Путь» став «найвидатнішим православним часописом ХХ століття». Погляди й публікації членів Паризької Школи кинули виклик не тільки західній теології й філософії того часу, але й «насмілилася» вийти за межі суперконсервативних теологічних «канонів» РПЦ, що дало привід цій церкві звинуватити своїх кращих філософів у єресі.
Кілька слів про автора нової книги (видавництво «Феникс»). Доктор історичних наук Антуан Аржаковський — громадянин Франції, аташе з питань освіти Посольства Франції в Києві, заступник директора Французького культурного центру в Україні. Книга «Журнал Путь» — його скорочена докторська дисертація, захищена 2000 року в Паризькій Школі соціальних досліджень. Антуан Аржаковський народився, виріс, отримав освіту у Франції, але його коріння — російське. Символічною є та обставина, що автор має родинні зв’язки з людьми, які брали безпосередню участь у заснуванні та видавництві часопису «Путь». Рідна бабуся Антуана була секретарем Миколи Бердяєва; хлопець зростав в атмосфері спогадів про минуле, наповнене не тільки стражданнями, невизнанням, нестатками але також працею, творчістю, служінням. А. Аржаковський мав можливість, хоча й через покоління, відчути дух епохи, слухати розповіді про видатних людей Росії, читати безцінні документи домашніх архівів. Велику повагу викликає образ діда автора — о. Димитрія Клепініна, який під час окупації Третім рейхом Франції потрапив до концтабору за те, що видавав євреям — заради спасіння людей від таборів смерті — фальшиві свідоцтва про хрещення. 1944 року о. Димитрій загинув у таборі Дору. Було йому тоді 39 років. Зворушливо, що свою книгу «Журнал «Путь» Антуан Аржаковський присвятив не тільки дружині, але й дітям — маленьким Матільді та Ет’єну. Це наче посвячення наступного покоління у справу пращурів.
Обговорення нової книги в Будинку вчених проходило вельми зацікавлено, тим більш, що чимало видатних членів Паризької Школи вели своє інтелектуальне походження з Києва (зокрема, Бердяєв, Булгаков, Чижевський, Шестов). Найбільш яскравим став виступ професора Сергія Кримського (Інститут філософії НАН України), який відзначив широкий спектр виконаних розвідок, велику кількість матеріалу, який досі не був у науковому вжитку, а ще — оригінальний метод дослідження, впроваджений А. Аржаковським. Метод, що полягає у поєднанні критичного методу (мікроісторія часопису «Путь») та символічного, — адже «в історії істина постійно знаходиться у процесі переосмислення». За словами Сергія Кримського, паризький часопис «Путь» став духовною лабораторією, де російські інтелектуали-емігранти розробляли нову модель духовності для майбутньої Росії. У найстрашніші часи — після революції, напередодні Другої світової війни, коли «все людство було у вогні», група філософів відважно стала на захист категорії духу, на захист духовності. Їхні роботи відгукувалися також на запити сьогодення, зокрема, теологи аналізували співвідношення національного й вселюдського, засуджували шовінізм, доводили необхідність та неминучість єднання християнства. С. Кримський нагадав визначення російськими богословами нації — то «ковчег, яким кожен народ прямує до злиття з універсальним духом». Щодо чистої теології, професор особливо підкреслив оригінальність трактування Миколою Бердяєвим проблеми небуття (небуття до акту Творіння) у полеміці щодо природи зла. Йдеться про поняття «ніщо», як чистої можливості добра і зла, а також про свободу людини, яка завжди є свободою вибору між добром та злом.
Обговорення книги «»Журнал «Путь» виявилося, на моє здивування й розчарування, суцільним панегіриком, що завжди віддає дилетантизмом. Не було, власне, висловлено жодної суттєвої зауваги, якщо не згадати слушний натяк в адресу перекладу. Переклад дійсно бажає бути кращим, тим більш, що був він «багатоступеневим» — спочатку переклад автором оригінальних матеріалів з російської французькою, а потім — переклад готової дисертації російською. (До речі, А. Аржаковський вельми вибачався за те, що досі не знає української мови).
Справа, однак, не тільки в перекладі. Так, на мою непрофесійну думку, той багатющий матеріал, який зібрав автор за 10 років невсипущої праці над дисертацією (книгою), вельми втрачає від недостатньої структуризації. Принаймі — для широкого читача. Не вистачало мені також систематичного, а також i критичного пiдходу, викладення богословсько-філософських поглядів провідних авторів часопису «Путь». «Критичне» я розумію у багатьох планах. Зокрема, як порівняльний аналіз нових (для православ’я, для християнства, для західної філософії ХХ століття) думок, поглядiв, теорій авторів «Пути». Особливо цікавим міг би бути також послідовний і детальний аналіз сутності їхніх розходжень з традиціями офіційної російської православної теології.
Хотілось би також вилучити з прочитаного більш артикульований погляд автора на причини тої сумної обставини, що досягнення «цвіту російської філософсько-теологічної думки» мало зацікавили їхніх європейських сучасників і колег. Сумно читати про «незамеченное поколение», про «вещь в себе», про часто-густо однобічне спілкування Паризької Школи з західною культурою. Чому так сталося? Може через те, що протягом 15 років журнал «Путь» залишався російськомовним і виходив для невеликої групи емігрантів, а не для середовища, в якому вони жили — для Франції, для Європи? Чи справа тільки у тому, що автор нової книги недостатньо підкреслює ті думки, ті теологічні системи, які ввійшли в ужиток сучасного богослов’я, якщо не в Росії, то, принаймні, на Заході? Не дуже виразно викладені у книзі також погляди самого автора. Ось він пише, наприклад, про те, що «загальне політичне завдання російської еміграції полягало в «оцерковлении жизни». Як сам А. Аржаковський ставиться до цього завдання?
Остання частина книги «Журнал «Путь» вражає драматизмом — там коротко, але яскраво описано десятиліття нової історії РПЦ після розпаду Союзу. Той час, коли церква, ставши, врешті-решт, вільною, так офіційно і не визнала праць Паризької Школи — своїх кращих богословів. Виявилося також, що досягнення в області екуменічних контактів, які мали місце на Заході завдяки активній позиції російських теологів-емігрантів, не були сприйняті церковною ієрархією Росії. «Російська церква продовжує жити в ритмі юліанського календаря. Не розуміючи, яким чином можна враховувати реальний хід історії, не втрачаючи при цьому багатства своїх традицій ... Сьогодні в Росії носії та провідники передових ідей знаходяться під прицілом церковної ієрархії». І хоча на початку дев’яностих в Росії було надруковано багато творів групи «Путь», цим займалися головним чином державні або приватні видавництва, а не церква. Автор книги розповідає, що «після короткочасного періоду захопленого і дещо наївного відкриття в Росії спадщини російської еміграції, ця спадщина дещо втратила свою привабливість з причини як її складності, так і тому, що вона не давала відповідей на сучасні запитання: «Який режим? Який гімн? Яка економічна модель?» — відповідей, яких не зміг досі дати ніхто.
Короткий період оновлення, певної демократизації церкви закінчився десь у 1994 році. Трохи пізніше «в Російській церкві встановилася атмосфера інквізиції», як написав 1998 року в газеті «Le Mondе» відомий західний православний теолог Олів’є Клеман. Священикiв, що відходять від фундаменталізму, забороняють служіння; накладають «прещения» навіть на мирян, на іконописців; влаштовують дійсні «аутодафе» — спалюють на семінарських подвір’ях книги ліберальних православних авторів; піддають анафемі з політичних причин. Не діждалося суспільство також каяття РПЦ у скоєних за часи радянської влади гріхах. Особливо вразив православних лібералів в Росії й закордоном той факт, що патріарх Алексій II виступив послідовним апологетом війни в Чечні.
Виходить так, що спадщина Паризької Школи, думки авторів часопису «Путь» ще не дочекалися своєї Росії.
Нижче наводимо кілька думок російських теологів із книги Антуана Аржаковського «Журнал «Путь».
«Демократія не є Царством Божим на землі. Вона, як будь-яка інша форма, може бути кращою чи гіршою в залежності від того духовного змісту, який вкладають у неї народи».
«Російська ідея завжди була релігійною ідеєю. Це ідея Святої Русi, а не імперська ідея Великої Росії».
«Православна церква в дійсності не зуміла християнізувати російський народ».
«Російська церква так і не змогла розвинути своє власне богослов’я, а значить — власну християнську ідентичність».
«Згідно з церковними канонами і церковною практикою, старовинною і новою, кожна церква, кожний єпископ мають право апелювати до Вселенського патріарха у тих випадках, коли вони не знаходять справедливості у своїй церковній владі».
«Давно вийшли з ужитку старовинні візантійські канони, які забороняли спілкування з невірними. Забуто також про заборону єпископам міняти кафедри, про погрози відлучення всіх тих мирян та кліриків, які не перебувають на літургії до кінця».
«Віра в церковнослов’янську мову як у сакральну була розвіяна на теоретичному й практичному рівні ... Було піддано критиці й засуджено антисемітську традицію Отців церкви.
«Католицькі концепції «Філіокве» (Сходження Святого Духу також від Сина Божого) та Непорочного Зачаття (Зачаття батьками діви Марії) можуть бути визнані православними як «теологумени» — приватні богословські визначення».
«Догматичний розвиток — то результат діалогу богословів, серед яких зустрічаються як Отці церкви, так і єретики. Адже єресь — часткова правда; вона перетворюється на помилку тільки тоді, коли починає самоутверджуватися».
«Попередні умови об’єднання християнства з’являться тільки тоді, коли кожен християнин відчує неповноту своєї власної церкви, захоче покаятися за гріхи минулого і буде намагатися перемогти провінціалізм своєї конфесії. Заради того, щоб приєднатися до «боголюдського процесу», яким є Єдина Церква».
