Зараз багато говорять про історію з «Кольчугами». Але тут «предмет розмови в тому, що вона безпредметна». Бо коли прийняти на віру, що Америка нападає на Україну справді за «Кольчуги» і що це справжній предмет розмов — відразу з’являється велика безлiч запитань, на які важко відповісти так, щоб зберегти впевненість щодо наявності об’єктивності у американців.
Усе почалося ніби через можливе порушення Україною резолюції ООН про заборону продажу зброї Іраку. Тут автоматично треба вникнути, а що ж це за зброя така — «Кольчуга». Коли вникнеш — стає ясно, що це не зовсім і зброя. Умовно зброя, оскільки це лише радіолокатори. Хороші локатори, ефективні, але вбивати ними американських солдатів чи нищити їхню бойову техніку неможливо. Локатори ці можуть тільки попереджувати про наближення американських літаків. І можуть бути абсолютно не зброєю — це якби Саддам Хусейн користувався ними виключно для попередження мирного населення про небезпеку бомбардувань. Звичайно ж, у таку ідилію важко повірити — ясно, що вони Саддаму були би потрібні для захисту запасів справжньої зброї. Тої, якою справді можна вбивати і якої у Саддама немало вже є. І яку йому продовжує хтось продавати.
Звідси друге запитання: а звідки ж походить та — справжня — зброя? Якби проглянути її всю, які б «Made in...» зустрічались би найчастіше, а які зовсім рідко? Американці ж чудово знають, що «Ukraine» там було б екзотикою, а «USA» — м’яко кажучи, не рідкістю. І ще купа абревіатур і слів, які стосуються й тих країн, чиї представники, ставши в позу праведників, судили- рядили щодо проблем стосунків з Україною у світлі «кольчужного скандалу». Вони ж люди розумні й прекрасно знають, що коли вести розмови справді про «Кольчуги», розмови можуть дійти до цих « Made in...». А кому з них це потрiбно? То про що ж говорять насправді?
Наступне запитання: оскільки зброя в Ірак таки потрапляє і щось із тими постачальниками робити треба, то, за нормальною логікою, починати треба з тих, хто постачає найбільше і найстрашнішу. Але тут є проблеми. Американська зброя там, звичайно ж, є. Але ж не будуть Штати самі себе в міжнародні суди тягнути. Російську зброю там теж навряд чи важко буде знайти. Але на Росію прийнято тільки пальцем злегка кивати — в кишені, щоб не помітила. Європейські члени НАТО, Китай і т. д. — скрізь проблеми з принциповістю. Так що, можна припустити, що для американців нарешті з’явився довгожданий шанс її показати?! Але ж як це тоді не почесно для них, як далеко від плеканого ними світлого образу принципових борців із міжнародним тероризмом, яке здрібніння образу! Припустити, що вони цього не розуміють? Важко. Навряд чи вони стануть штовхати людей до таких висновків. То про що ж говорять насправді?
Далі просто-таки гумористичний спектакль із експертами та їхнім висновком, що Україна не надала переконливих доказів, що вона не продавала «Кольчуг» Іраку. Але ж Україна просто жодною мірою ні юридично, ні морально не була зобов’язана надавати хоч якісь докази. Це тим, хто її звинувачує, треба знайти і надати переконливі докази, що Україна продала! Саме їм, бо інакше це стане демонстративною зневагою до основоположного принципу Права — презумпції невинності. Доводити повинен той, хто звинувачує. Нехтуючи цей принцип, безглуздо щось говорити про силу Права, а без нього залишається тільки право сили. Особливо тоді, коли цим принципом нехтує сильніший. Якщо вони так багато повчали нас щодо верховенства права, то що, вони цього не розуміють? Чудово розуміють. То про що ж тоді розмова насправді?
Ще одне. Смішне поєднання в часі і просторі розмов про атмосферу довіри із тим, з чого почалися події. А почалися вони з чергового нападу «плівкового синдрому». Причому американці для чогось вважали за потрібне заявити, що їхні експерти підтвердили автентичність «плівок». Та вони ж чудово знають, що підтвердити для нас ту автентичність можна тільки виконавши ряд дій:
1. Запросити наших експертів, представити їм самі записи, в усіх подробицях описати, які саме параметри і як вони перевіряють, представити їм усі комп’ютерні програми й обладнання, яке використовується для перевірки.
2. Наші експерти повинні все це безперешкодно вивчити й отримати відповіді на всі запитання, які у них при цьому виникнуть.
3. Наші експерти повинні на таких же записуючих пристроях провести велику серію контрольних, цілком автентичних записів і перевірити, чи саме так, як стверджують американці, поводяться при цьому контрольні параметри записів.
4. Наші експерти повинні провести велику серію різних за технологією спроб підробки записів і перевірити, чи справді вказані американцями параметри дозволяють такі підробки виявити. Експерти зобов’язані перевірити, чи не можна, знаючи вказані американцями способи перевірки контрольних параметрів, за допомогою відповідних програм і апаратури зробити так, щоб у підроблених записів ті параметри були такі ж, як у автентичних. Якщо виявиться, що можна, — вони зобов’язані зробити висновок про неспроможність представлених їм методів експертизи.
5. І, само собою, треба надати можливість хоч поспiлкуватися зi «Штірліцом», тобто Мельниченком.
Було це зроблено? Зовсім навпаки, Мельниченку було негайно надано притулок, до «плівок» нам немає доступу, експерти їхні зі своїх високих Олімпів тільки віщають «істини в останній інстанції», а нові «викриття» вилазять знов і знов. То про яку «атмосферу довіри» можна говорити і які претензії до нас можуть бути на такому чорнопідозрілому фоні?
Можна ще навести силу- силенну такого ж типу запитань. Із них так само випливатиме, що справа зовсім не в «Кольчугах», що вони просто привід чи навіть видимість приводу, за який схопилися, подумавши, що це привід зручний, а тепер, може, й самі шкодують, що не підібрали чогось кращого.
Привід — не причина. То де ж причина? Ось у чім питання, ось де справжній предмет розмови. Для чого саме перед Празьким самітом розіграли цей незграбний скандал? Може, з тим самітом треба пов’язувати пошук причини? Може, комусь треба було його зірвати чи хоч понизити рівень саміту і його рішень? Кому? Може, хтось те вирахував і розіграв зустрічний спектакль?
Версій про зацікавлених я наводити не стану. Банально буде, і нічого врешті- решт не стане відомо хоч трохи достовірно. Скандал, напевно, тихо стече в пісок нових бур, що відберуть на себе увагу публіки. Життя триватиме. А караван іде!
