Поки що українська держава не в змозі виконати свій головний обов’язок: забезпечення прав і свобод людини є головний обов’язок держави. Передусім тому, що вона сама є джерелом порушень прав людини, і оскільки громадський контроль за діяльністю влади в багатьох сферах відсутній або слабкий, то порушення стають дедалі масовішими й масштабнішими.
І все ж випадків успішного захисту громадянами своїх прав чимало, особливо коли порушення очевидні. Вірогідність успіху значно збільшується, якщо люди, чиї права порушено, своєчасно звертаються до правозахисної організації. Наприклад, наша Харківська правозахисна група 1999 року працювала за 299 письмовими скаргами щодо порушення прав, закінчено розгляд 133 скарг, причому в 70 випадках було досягнуто позитивного результату. Так, у всіх випадках скарг призовників та військовослужбовців ми досягли успіху, тому що відносно жертв порушень, як правило, порушувався закон, а військові структури охоче йдуть на співробітництво з громадськими організаціями. Наприклад, протягом минулого року до нас звернулося 10 осіб, котрі самовільно залишили місце проходження служби. Двоє з них уже відбували покарання за дезертирство, інші тільки залишили свою частину і за нашою рекомендацією з’явилися в комендатуру для написання заяви про причини залишення частини. За кожним таким випадком ми провели розслідування, і було встановлено, що молодих людей було призвано без належного медичного обстеження. Деякі з них, будучи хворими, не могли виконувати службові обов’язки, практично всі вони страждали від дідівщини. На підставі зібраної інформації було надіслано листи до різних інстанцій (зокрема до Верховного суду щодо засуджених Г. і Н.). Результати такі: п’ять осіб було звільнено з армії за станом здоров’я, трьох — переведено до інших частин, де вони благополучно дослужили, Г. і Н. були звільнені з ув’язнення, пробувши там приблизно половину призначеного строку.
А ось скарги на порушення соціальних та економічних прав (наприклад, невиплата зарплати) вирішити позитивно, як правило, не вдається: в таких випадках, на жаль, стало звичною практикою невиконання судових рішень. Зазвичай важко захистити права затриманих, підслідних і засуджених, бо ці люди найчастіше в конфлікті із законом, а карно-правова політика стає дедалі жорсткішою, і у працівників правоохоронних органів діє презумпція винності правопорушників та уявлення про те, що з ними всі засоби добрі. Так що скарги на тортури в міліції, на жорстокі умови утримання в СІЗО або установах виконання покарань задовольнити, як правило, не вдається, що пов’язане теж із закритістю цих державних органів.
Досягають успіху в захисті своїх прав заможні громадяни, спроможні сплатити роботу кваліфікованого адвоката, участь якого дуже важлива, а також люди, котрі володіють правовими знаннями. Але таких дуже мало. Оскільки громадських організацій, що захищають права громадян, надто мало (вдвічі менше, ніж у країнах зрілої демократії), як небагато в країні й людей, котрі можуть сплатити свій доступ до правосуддя, ці позитивні приклади успішного захисту своїх прав губляться у величезному масиві порушень. Біда ще в тому, що багато порушень є системними, оскільки мають коріння в законодавстві та усталеній практиці його застосування.
Перетворення суду на дійовий правозахисний механізм відбувається дуже повільно. Цьому процесу заважає виконавча влада, яка постійно зазіхає на незалежність суду, так що можна навіть сказати, що судово-правова реформа в нас фактично не проводиться. Незалежні експерти вважають, що половина судових рішень — несправедливі. На прокуратуру надії мало (хоч окремі випадки успішного захисту прав людини органами прокуратури також є), тим більше, що функції її мають змінитися. Апарат Уповноваженого Верховної Ради з прав людини поки ще не зміг, на мій погляд, налагодити ефективну роботу із захисту прав громадян, і одна з причин цьому — вельми млявий закон про Уповноваженого (нещодавно я зустрічався з одним із керівників Харківського обласного управління внутрішніх справ, виявилося, що він навіть не чув про існування Уповноваженого — дуже показовий факт). Преса могла б привернути увагу до проблем захисту прав людини, але вона звертається до цієї теми лише епізодично, а спеціалізованих періодичних видань майже немає. Словом, успішна правозахисна практика стане масштабним явищем у нашій країні, мабуть, ще дуже нескоро.
