Почалося все з мобілки. Ніде правди діти, працюють хлопці акуратно. Своїми успішними діями вони й створили мені першу неприємність наприкінці грудня. Поки ти, щоб розплатитися з водієм, із лівої кишені пальто витягуєш гроші (теліпаючись у дверях забитої маршрутки), з правої кишені тишком-нишком цуплять телефончик.
Жалітися я вирушив до Оболонського РВВС, який навпроти редакції. Вкрали на зупинці неподалік звідси. А от якби в тій самій маршрутці поцупили вже на іншому кінці Московського моста — до гри мали б приєднатися правоохоронці Лівого берега.
У відділку поспівчував черговий: «Ви за сьогодні вже восьмий із такою скаргою»! Сказав, що треба написати заяву, але уточнив: «А у вас мобільний більше 450 гривень коштував чи менше?» — «Не знаю, — розгубився я, — подарували на день народження. Здається, менше. А що?» — «Річ у тому, — роз’яснив він, — якщо вартість перевищує 450, заводимо кримінальну справу. Якщо ні — не заводимо». «А якщо не заводите, шанси повернути — мінімальні?» — продовжив я міліцейську думку. «Щось таке», — з усмішкою закивав черговий. «Здається, він коштував 350. То що, жодних шансів?» — «Жодних», — відповідає, усміхнувшись трішки винувато. Але, похопившись, додав: «Однак вони є».
Очевидно, через ці шанси я вдостоївся дзвінка дільничного з Мінського району. Він запитує: «Чи не могли б ви під’їхати до мене о другій годині дня.» — «А навіщо?» — «Щоб ви уточнили вартість мобільного». — «То це радше вам треба, ніж мені». — «Можна сказати й так», — зам’явся він. «Гарно ви придумали, — кажу. — Дотримуєтесь якоїсь дивної установки і радієте». — «Це не ми, — серйозно відповів дільничний. — Це Верховна Рада ухвалила таку постанову». — «То я можу не приїжджати, щоб час не витрачати». — «Загалом можете». — «А нащо телефонували?» — «Для проведення роз’яснення та підтвердження вартості». — «Вважайте, що виконали обов’язок».
Міліція вирішила не тільки усно мене позбутися, а й письмово. Через кілька днів надійшов офіційний документ: «На підставі частини 2, статті 6 КПК у порушенні кримінальної справи відмовлено». Зате — «У разі надходження позитивної інформації вам додатково повідомлять».
І не ліньки їм писати ці папірці. Аби на один «висяк» поменшало.
Щоправда, цей сумний випадок допоміг мені зібратися та купити нову мобілку. Дві години вибору серед очманілих від передноворічної атаки продавців, три літри крові...
Малоприємний випадок завершився непоганим фіналом — сріблястим апаратом із вбудованим FM-приймачем. Однак це започаткувало ланцюжок подібних випадків, що продовжився на зустрічі Нового року.
Спершу нестерпно довго пеклася курка з яблуками. Птиця дотягла до 23.10. Щоб встигнути на розливання шампанського в приятеля — час викликати таксі. Три таксомоторні контори на дзвінки не відповідали. Як пояснив водій спійманої нами на мокрій, безсніжній вулиці машини (а він колишній таксист): «Дівчата-диспетчери пішли зустрічати Новий рік».
Не доїжджаючи півтора кілометра до потрібної адреси в машини рветься ремінь. Це було о пів на дванадцяту. Але за нами зупинився, як на бажання, інший автомобіль. Він і домчав нас.
Після малозрозумілих політичних телезвернень і привітань, випитого шампанського та з’їденого «олів’є», ми вийшли до озера постріляти салютами. Раптово ракетниці, прикрасивши небо парочкою феєричних зигзагів, взяли цілитися по нас. Стоїш на зимовому березі, мов у кінобойовику, а ліворуч і праворуч розриваються снаряди. Трохи смішно, оскільки злякатися не встигли.
Добираємося о пів на шосту додому. Перші двері традиційні для нашого гостинного міста — залізні. А в других, дерев’яних, заклинив замок. Квартира на охороні. Зустріч із міліцією неминуча.
Випадково в мене знайшовся паспорт. Хвилин через десять двір наповнився звуками радіопереговорів. Охорона грізного прибуття не приховувала.
Один автоматник вирушив брати зломщиків ліфтом, другий — сходами. Оточують!
Оскільки ми були готові, напали першими. Моя дівчина кинулася на шию сержанту з криком: «Із Новим роком!» Я думав, він залишиться заїкою. Коли він відновив слух і зір, я заліпив йому огляд паспортом. Тут і напарник сходами підійшов. І теж отримав привітання!
Але далі присутність міліції ставала обтяжливою. Ми швиденько зміркували, як їх позбутися, згадуючи розторопність охоронців метро: «Ви не допоможете нам двері відчинити?» — невинно поцікавилися ми. З криком «це не наша робота!» вони рвонули до ліфта і поїхали швидше, аніж прибули.
Треба було спускатися на перший поверх, де, судячи з мерехтливих вікон, народ ще веселився, і позичити викрутку. Але тут замок відкрився. Собака!
Відпочивши після зустрічі Нового року, ми вирішили здійснити давню мрію моєї дівчини (востаннє таке щастя відчула в третьому класі) і вирушити на каток.
Я знав дивовижне озеро в Гідропарку, де крізь дерева можна бачити куполи Печерської лаври. Прихопивши нещодавно куплені на барахолці фігурні ковзани, радісно вирушили в дорогу.
Сонце сяє, сніг іскриться, душа щебече...
Трамвай, метро. Дорогою пригадав випадки, пов’язані з фігурними (і не дуже) катаннями. Виходимо на «Гідропарку». Приємно відтягає праву руку пакет із ковзанами... Отут і сталася заковичка! Тут нібито сумка з мобілкою була. А її немає і в лівій! До речі, крім мобілки, там ще паспорт із ключами. Заходьте, люди добрі, беріть, що хочете!
Якщо від метро ми йшли неквапливою легкою ходою, то назад наш стиль можна охарактеризувати як реактивний спринт...
Чому це сталося? Адже в мене звичка — тягати сумку в правій руці. А пакет із ковзанами і сумка важать приблизно однаково. Спрацював стародавній рефлекс! «Краще б ти мої ковзани забув», — сказала моя дівчина, схлипнувши.
Перша чергова, на яку ми наскочили, — товстенна тітка біля турнікета. Ми зацвірінькали, наче зграя горобців: «Сумка! Паспорт! Ключі! Мобілка!» Товста пика, прослухавши це цвіркотіння, відповіла: «Я тільки тут сиджу. Ідіть до чергової по станції». Хотілося хоч краплю співчуття від цієї пики, і ми її отримали: «І не забудьте кинути жетони!»
Хотів я відповісти щось різке, та часу обмаль. Кинулися до чергової по станції. Та виявилася милою бабусею в хустці. Тут нас чекала і перша крихітна радість. У тому сенсі, що ключі я знайшов у кишені. Вони не стали люб’язним доповненням до паспорта.
А психологічний стан зазнавав цікавих метаморфоз. О 14.30 — безтурботно-весело, а потім гуп! — мов маскувальна сітка зверху впала. Щось бачиш, але крізь дірки. І легке заціпеніння.
Бабуся спершу вселила надію: «На останній станції, можливо, й виловлять». А потім надію відібрала: «Раніше, звісно, були шанси. А тепер навряд. Народ інший».
Вона зателефонувала на станцію «Академмістечко». Ми уточнили: сумка біля перших дверей другого вагона. Навіть пригадали, що тоді зайшли співаки-аматори з гітарою. І гривню за чарівний спів отримали, щоб швидше далі рухалися. «Несе Галя воду, коромисло гнеться.» А з водою і мобілка «попливла»...
Посиділи хвилин десять із бабкою, позітхали. Краще вже поїхати на кінцеву.
Там накидаємося на молоду розпатлану чергову, яка не розуміє, що ми від неї хочемо. «Як же так?! — заводимося, — вам же мали передати: синенька сумка... Ви дивилися у другому вагоні, перші двері?» — «Я?! — витріщилася вона. А потім додала безбарвним тоном: — Дивилася. Угу. Немає».
Аж до образливого стало зрозуміло — бреше!
Підійшов мент. Ми йому — ту саму пісню. Він повчально: «А не треба було речі забувати».
Я відповідаю: «Це зрозуміло. Але до вас звертаються, коли щось негаразд, правильно? А не коли все прекрасно? Подивитися ж могли!» — «Нащо дивитися? — завівся він. — Ніколи нічого в нас не повертали». — «А як же різдвяне диво?» — несподівано для всіх запитав я. Це запитання тимчасово вивело з ладу служителя правопорядку. Адже все це відбувалося 6 січня.
Чергова і міліціонер відбивалися від нас, як могли. Не гірше, аніж Оболонський РВВС. Тут я розсердився: «Нічого, — кажу, — сумку я, може, й втрачу, зате статтю напишу. Як, до речі, ваше прізвище?» «Пишіть, пишіть, — сказав страж, підвищуючи тон, — а звати мене №28». Я запитую: «У нас що, всюди таємні організації? У жеку, коли я запитав прізвище диспетчера, вона назвалася 15-ю. Ви — 28-й! Ви що, всі — члени таємної масонської ложі?!»
Усвідомивши мою причетність до письменництва, через деякий час міліціонер пом’якшив інтонацію і додав душевності: «Хіба я не розумію? Але мало в кого вже може бути ваша сумка». Тут саме поруч із ним інший мент проходив, з такою ж сумкою, як моя. Хоч відбирай!
Однак його запитання примусило замислитися: а справді, в кого?
Коли мою даровану мобілку поцупили, на перший дзвінок із домашнього телефону почувся відбій — викинули SIM-картку. Кажу своїй дівчині: «Дзвони зі свого мобільного на мій». У відповідь — довгі гудки. Отже, він, бідолашний, десь у метро їздить. Тут від бездіяльності служб і напруження моя бойова подруга залилася сльозами.
Навколо, каже, одне нещастя. Чи то вона приносить їх мені, чи то я — їй. Синдром Кассандри! Дивлячись на солоний потік, раптово засмутився мент і рішуче... пішов. І що це, каже, з вашою сестрою...
Щоб зайняти математичні мізки подруги (тричі чемпіон з алгебри шкільних олімпіад!), я запропонував їй вирахувати, через скільки повернеться вагон зі злощасною сумкою. Шляхом складних арифметичних дій вона дійшла висновку, що скарб має з’явитися тут о 16.30. Але це було майже нереально, щоб сумка безперешкодно проїхала два кола. Однак мобілка, наче місяцехід, як і раніше, відгукувалася довгими гудками.
Незлим тихим словом пригадали Москву з її антитерористичним психозом. Либонь, менти втрачену торбу оточили б, викликали б саперів, а після «розмінування» обережно розрізали на шматки. А наших вона не цікавила: ні порвана, ні ціла.
Подруга надзвонювала на мою мобілку. Але не дуже старанно, бо сигнал приверне увагу публіки. Так собі й уявляєш, як він там дзвенить, а обличчя пасажирів стають злішими: якого не беруть!
Пішов я в диспетчерську дізнатися про бюро загублених речей. Старша чергова сказала, що таке є. Але у вихідні не функціонує. І почала втішати в стилі нещодавнього мента: «Ви не засмучуйтеся! Я вже 25 років в метро працюю, ще ніколи нічого не повернули».
Виходжу з диспетчерської, подружка регоче. Збожеволіла? Кричить: «Відгукнувся!». «Як його звати?» — стрепенувся я. «Не знаю, — розгубилася подруга. — Не назвався», — «Я передзвоню. А що як це галюцинація».
Хвилини через три немолодий голос поважно сказав у мій мобільний: «Алло».
Це був Юрій Миколайович. Він помітив нічийну сумку і забрав, за що я дуже йому вдячний. «Давайте, — запропонував він, — зустрінемося на автостоянці на Алішера Навої о шостій вечора. Або, — додає, — краще завтра о 9-й ранку?» — «Краще сьогодні о шостій, — горланю, — до ранку ми помремо!»
Прямуємо в зворотний бік трохи прибиті, але трохи відталі. Мчимо на автостоянку, де мужик призначив зустріч. Вдираємося до сторожки. А там тип в окулярах. «Дякую, Юрію Миколайовичу!» «Я не Юрій Миколайович», — відповідає. «А де ж Юрій Миколайович?» — «Обіцяв підійти.» — «А-а-а...»
Усе-таки він існує в природі!
Поки що придумуємо плани помсти службам метро. Настирливо в голові спливає товстуха біля турнікета «Гідропарку», туго обтягнена синьою форменою шинеллю. Мішок зі злом!
У кишені грію сотенну купюру. Хвилин через п’ять по морозному снігу поскрипує невеликого зросту немолодий чоловік із тонкою фізіономією. Протягає мою сумку, я йому — сотку. Він передбачливо витягує з кишені куртки мій мобільний: «Мені цього багато, я зараз піднімуся, розміняю». «Що ви, — заперечуємо, — це вам». «Незручно, — він навіть трохи збентежений. — Ви перевірте, чи все на місці». — «Що перевіряти? — запитую, відкриваючи сумку. — Паспорт на місці, мої окуляри вам не підійдуть».
І запитую: «Розкажіть же, на якій станції ви її підібрали?» «Коли їхав від «Чернігівської» до кінцевої, «Лісової». Уже всі вийшли, а сумка стоїть. Я крикнув — ніхто не відгукнувся. І прихопив із собою. Але я поспішав у супермаркет, де залишив її в камері схову.» — «Зрозуміло, чому не могли додзвонитися, ми в камеру дзвонили», — зазначив я. «То ви її зі станції метро «Лісова» забрали?» — «З «Лісової», — підтвердив Юрій Миколайович, — але не з метро, а з трамвая.»
Пауза!
«Перепрошую, ви ж самі сказали, що їхали від станції метро «Чернігівська» до «Лісової»?» — «Так, — підтвердив він, — але тільки не на метро, на трамваї. А сумка ваша стояла в другому вагоні біля перших дверей.»
То ми її ще в трамваї забули! А координати сумки збіглися. Тільки не метрополітенівські, а трамвайні.
«То ці сто гривень мені як подарунок?» — запитально резюмував рятівник. «Ага, — підтверджуємо. — Нам подарунок ви вже зробили!»
І ми святковою ходою попрямували в різні боки.
А ви кажете, різдвяних чудес не буває! Ще й як бувають! Чуєш, ти, №28?!!
