60 років тому Генеральна Асамблея ООН прийняла «Загальну декларацію прав людини» — універсальний документ, що став своєрідним кодексом цивілізованої поведінки країн та народів. Цей міжнародний акт ратифікували понад 200 країн світу, в тому числі й Україна. Проте не секрет, що від декларацій до реального стану справ — велика дистанція. За права людини потрібно боротися і вміти їх захищати. Про це — інтерв’ю з відомою правозахисницею із Дніпропетровська Таїсією ШКРЮМ, головою обласної організації та віце-президентом української секції Міжнародного товариства прав людини.
— Таїсіє Іванівно, що змусило вас — лікаря за професією — зайнятися правозахисною діяльністю?
— У правозахисну діяльність не приходять просто так. Як правило, приводить біда — на жаль, так виходить. Узагалі-то я була завжди досить активною людиною й займалася громадською роботою. Але ось 1985 року мого сина — студента Дніпропетровського університету — призвали до армії. Ми з чоловіком обидва лікарі, й звільнити його від служби не стало б проблемою. Але син пішов служити з охотою, бо хотів стати юристом. А всього через місяць він загинув — перед прийняттям присяги сержант ударив його чоботом у живіт. Коли я приїхала в частину, побачила, як несуть ще одного солдата, в якого не витримало серце. Виявилося, що офіцер пішов у відпустку, а сержант, який хотів показати свою владу, встиг укласти в могилу двох парубків — студента з Латвії та мого сина. Вийшло так, що вже після смерті ми отримали листа, в якому син писав про побої, але довести нічого не вдалося, оскільки все відбувалося без свідків. Якби син залишився живим, він міг би виступити зі свідченнями, і сержант сів би до в’язниці, а оскільки він загинув, то й кінці у воду. Після похоронів я цілий рік пролежала, відвернувшись обличчям до стінки. Вставала лише, щоб сходити на кладовище, — в мене була страшна депресія. Потім згадала, як несли парубка з Латвії і вирішила знайти його батьків або родичів. Був час горбачовської «перебудови», і я написала у відому латвійську газету «Атмода». І після цієї публікації до мене надійшло близько 600 листів — писали батьки, в яких також загинули сини в армії. Багато історій були ще жахливіші, ніж та, що сталася з моїм сином, хоч гірше смерті нічого не буває. Усе це мене приголомшило остаточно, і з цього почалася моя правозахисна діяльність.
— Що ви вирішили тоді зробити?
— Я запропонувала найактивнішим матерям загиблих солдат об’єднати свої зусилля. Адже до цього були такі порядки, що якщо людина загинула або травмувалася на виробництві, то його родичі отримували компенсацію, а якщо в армії — жодної копійки. Усі злочини та вбивства солдат ретельно приховувалися військовими. Я запропонувала жінкам написати плакати про те, що ми відмовляємося голосувати на виборах за владу, яка не владна над своєю армією. Ми приїхали до Москви з різних міст і встали з плакатами біля Кремля, на Красній площі. Біля нас зібрався натовп, з’явилося телебачення. Ми домагалися зустрічі з Горбачовим і через деякий час нас — 76 солдатських матерів — запросили до будівлі Верховної Ради СРСР. Там із нами розмовляли посадові особи, але ми відмовилися йти і ночували на столах і стільцях три доби. Зрештою, всіх переписали, перевірили документи, і нас таки прийняв Горбачов. Ми розповіли йому свої історії, і він розплакався. П’ять жінок, у тому числі й мене, включили до спеціальної Президентської комісію з розслідування причин загибелі й травматизму в армії. Підняли статистику, скільки загинуло солдатів, від чого. Відбулося кілька судових процесів, і були засуджені посадові особи. За результатами роботи цієї комісії був створений Комітет у справах військовослужбовців при Раді міністрів СРСР. Солдатським матерям призначили пенсії і компенсації, щоправда, надалі через гіперінфляцію вони перетворилися в копійки. Однак, робота в Москві дозволила багатьом із нас познайомитися і включитися в правозахисний рух.
— Як розвивався ваш рух в Україні?
— Комітети солдатських матерів ми створювали за регіонами, в тому числі й у Дніпропетровську. Вносили свої пропозиції до закону України, що захищає права військовослужбовців і членів їхніх сімей, який був прийнятий невдовзі після проголошення незалежності. Варто зазначити, що комітети солдатських матерів були в той час однією з найактивніших правозахисних сил. Адже ми два тижні голодували на сходинках Верховної Ради. Тоді здалося, що всі проблеми з правами людини в молодій демократичній державі будуть швидко вирішені, оскільки радянського режиму не стало. Але виявилося, що це далеко не так. Наприклад, «дідівщина» нікуди не зникла. В українській армії і зараз, за нашими даними, вмирає близько півтисячі солдат за рік. П’ята частина з них — від гострої серцевої недостатності, але чи так це насправді? Чому такі високі показники самогубств — особисто я в них не вірю. Взагалі, нестатутні відносини в армії — складна тема, оскільки її коріння знаходиться в самому суспільстві. Я й на лекціях у військових частинах кажу, що «дідівщину» можна викоренити за рік, але, на жаль, солдати, яких пригноблюють старослужбовці, потім самі перетворюються в тиранів. Насильство породжує насильство. І проблема не лише в наших солдатах, але й в офіцерах. У Німеччині військовослужбовці цілий місяць вивчають свої права і лише через місяць приступають до обов’язків. Німецькі генерали в бесіді з нами ніяк не могли зрозуміти, що таке нестатутні відносини. Розповідають, що «дідівщину» намагалися завести етнічні німці з Казахстану, але в німецькій армії їх просто засміяли.
— Можливо, відмінності криються в менталітеті?
— Це складне питання. Передусім, у нас не розвинене громадянське суспільство. Часто ми стикаємося з явним нерозумінням людей того, чим ми займаємося. До речі, на сьогодні в нашій діяльності головне — не захист прав військовослужбовців, а, мабуть, захист прав дітей. Міжнародне товариство прав людини, яке я представляю, з’явилося в післявоєнний період у Франкфурті-на-Майні. Його створила група ентузіастів одразу після прийняття Загальної декларації прав людини. Займалися вони захистом прав політв’язнів у країнах східного блоку, і ця діяльність набула міжнародного характеру. Мене запросили до співробітництва, коли я працювала з комітетами солдатських матерів — запропонували створювати правозахисні групи в Україні, які потім об’єдналися в українську секцію МТПЛ. Ми лобіюємо захист прав військовослужбовців, ув’язнених, дітей. Переважно ми консультуємо, як захистити свої права, і приблизно в половині випадків вдається досягнути мети повністю або частково. Активно займаємося просвітницькою роботою, читаємо лекції, вчимо, що права потрібно вміти захищати. Дивно, але в наш час знову з’явилася проблема рабства — і не лише жінок, але й чоловіків, яких примушують працювати в неволі. Українців використовують як рабів у багатьох країнах на сільськогосподарських роботах або в будівництві. Однак, найчастішим порушенням прав людини в самій Україні є приниження людської гідності — воно зустрічається буквально всюди, починаючи з сім’ї, і може виявлятися навіть у порушенні екологічних прав, оскільки наші міста перетворилися у величезні смітники. Я вважаю, що приниження людської гідності в усіх його виявах — корінь усіх наших бід.
