Про ба­бу Ма­ню, лі­ву но­гу й не тіль­ки...

По­вер­та­ю­чи­ся з ка­ні­кул, про­ве­де­них в Ук­ра­ї­ні, до Від­ня, мій син Мар­ко від­крив для се­бе, що ро­зум­ні лю­ди зде­біль­шо­го неп­рак­тич­ні. Він пок­лав пе­ре­ді мною ма­лю­нок Дю­ре­ра «Свя­тий Гі­є­ро­ні­мус у ке­лії» й, аби дов­го ме­не не му­чи­ти, по­яс­нив: «Свя­тий три­має пе­ро в пра­вій ру­ці, а чор­ниль­ни­цю — лі­во­руч».

Ме­ні чо­мусь при­га­да­ла­ся моя ба­ба Ма­ня, у якої ма­лим про­во­див свої літ­ні ка­ні­ку­ли. У сво­є­му се­лі Ма­ня бу­ла не­пе­ре­січ­ною жін­кою хоча б че­рез те, що у вій­ну пе­ре­хо­ву­ва­ла єв­ре­їв; че­рез те, що па­ли­ла фай­ку; че­рез те, що ма­ла од­не око зе­ле­не, а дру­ге — сі­ре; че­рез?— у хо­ро­шо­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва — свій ін­фан­ти­лізм. Па­м’я­таю, як во­на, вже зов­сім ста­ра та згор­бле­на, з па­лич­кою в ру­ці, сто­я­чи пе­ред ве­ли­ким дзер­ка­лом, спи­та­ла ме­не, то­ді ще ма­ло­го-­ма­ло­го, чо­му, ко­ли во­на під­ні­має пра­ву ру­ку, її ві­доб­ра­жен­ня пі­дій­має лі­ву.

На­ші зус­трі­чі з лі­вим та пра­вим по­чи­на­ють­ся ра­но. З ца­ре­ви­ча, що чу­хає на роз­до­ріж­жі по­ти­ли­цю: «Лі­во­руч пі­деш — ко­ня згу­биш, пра­во­руч пі­деш...» Від каз­ки до дій­снос­ті в жит­ті — ру­кою по­да­ти. Так, в 90-х «Аe­роф­ло­том» з Мін­ська до Бер­лі­на піс­ля літ­ніх ка­ні­кул в Бі­ло­ру­сі по­вер­та­ла­ся гру­па ні­мець­ких пі­о­не­рів та їх­ніх вчи­те­лів. На під­хо­ді до Бер­лі­на «зем­ля» (на між­на­род­них лі­ні­ях дис­пет­че­ри і пі­лот спіл­ку­ють­ся анг­лій­ською), про­ін­фор­му­ва­ла мін­ський екі­паж, що сі­да­ти він по­ви­нен не на пра­ву по­ло­су, яка ре­мон­ту­ва­ла­ся, а?— на лі­ву. Льот­на ко­мі­сія, яка по­тім зай­ма­ла­ся при­чи­ною ка­тас­тро­фи, яка тра­пи­ла­ся, по­яс­ни­ла, що пі­лот пе­реп­лу­тав ко­ман­ду left (лі­вий) з right (пра­вий). Десь ли­ше на ви­со­ті ста мет­рів, ко­ли пі­лот по­ба­чив під со­бою буль­до­зе­ри, він зро­зу­мів по­мил­ку. За­мість то­го, щоб опи­са­ти над ае­род­ро­мом ще од­не ко­ло, льот­чик спро­бу­вав схо­ду сіс­ти на лі­ву по­ло­су. Але, як у тій каз­ці, «на­лі­во пі­деш...».

Мар­ко теж хо­че ста­ти пі­ло­том. Але йо­го, лів­шу, ці­кав­лять по­ки що ре­чі при­зем­ле­ні: чо­му По­пе­люш­ка му­си­ла згу­би­ти са­ме лі­ву ту­фель­ку? Чо­му зло­ді­є­ві, роз­п’я­то­му праворуч від Ісу­са, да­лось Цар­ство Не­бес­не, а зло­ді­є­ві по лі­ву ру­ку— пек­ло? Чо­му за на­лі­во одяг­ну­ту со­роч­ку би­ти­муть? Чо­му ми вста­є­мо іно­ді не з тої, тоб­то з лі­вої но­ги? Чо­му спльо­ву­є­мо че­рез лі­ве пле­че? Чо­му то­вар бу­ває лі­вим? Чо­му са­ме «лі­ві гро­ші» не­хо­ро­ші? Чо­му, чо­му, чо­му... Май­же як у ба­би Ма­ні пе­ред тим ве­ли­ким дзер­ка­лом...

У на­шій ан­ти­па­тії до всьо­го лі­во­го ми не са­мот­ні. Іта­лій­ське сло­во man­ci­no «лі­вий» тлу­ма­чать ще й як «той, хто мах­лює», анг­ло­сак­сон­ське lyft — як «нік­чем­ний» а фран­цузь­ке gauсhe — як «нез­граб­ний». У му­суль­ман лі­вій ру­ці від­ве­де­на роль піс­ля­ту­а­лет­ної гі­гі­є­ни.... А шко­да. Лі­во­ру­кі не та­кі вже й без­дар­ні: Ле­о­нар­до да Він­чі, Мо­хам­мед Алі, Ге­те, Ніц­ше, Чап­лін, Дю­рер, Ма­рія Кю­рі, Мо­царт, Ма­ра­до­на, Арис­то­тель, Боб Ді­лан, Ейн­штейн, Ме­ри­лін Мон­ро, Ка­ру­зо, На­по­ле­он, Хрис­ті­ан Ан­дер­сен, Пол Мак­Кар­тні, Бет­хо­вен, Нью­тон... Спи­сок, зви­чай­но, не пов­ний.

Мій шеф наз­вав не­що­дав­но ко­ле­гу по ро­бо­ті Ште­фа­на сво­єю «пра­вою ру­кою». Ну, я якось це пе­ре­жи­ву. Не про це мо­ва. Мо­ва?— про са­му мо­ву. Куль­тур­но-­бі­о­ло­гіч­на ево­лю­ція пра­вої ру­ки, пред­став­ни­ка люд­ської біль­шос­ті, що у свою чер­гу жи­ве за прин­ци­пом «біль­шість зав­жди пра­ва», сфор­му­ва­ла на­шу мо­ву. Тро­хи при­ди­ви­ти­ся — і зро­зу­мі­єш, що зов­ніш­ня схо­жість тут між пра­вою ру­кою та прав­дою, пра­виль­ним, пра­ви­лом, пра­вом, пра­во­сла­в’ям, спра­вед­ли­віс­тю зов­сім не­ви­пад­ко­ва.

Ни­ні лі­во­ру­ко­му жи­ти лег­ше. Йо­го в ди­тин­стві вже не на­ма­га­ють­ся «пе­ре­ро­би­ти на пра­ву, пра­виль­ну сто­ро­ну». Для лі­во­ру­ких у кож­но­му міс­ті є ма­га­зи­ни, а в них — все, по­чи­на­ю­чи з чо­ло­ві­чих тру­сів з ши­рін­кою на­лі­во, аж до ав­то­мо­бі­лів з руч­кою пе­ре­ми­кан­ня швид­кос­тей злі­ва. Все є, аби гро­ші бу­ли. Але, пар­дон за ба­наль­ність, — не в них щас­тя. Якось за сні­дан­ком мій син про­чи­тав ме­ні з га­зе­ти, що в Цен­траль­ній ві­ден­ський лі­кар­ні чо­ло­ві­ко­ві, який ще не­дав­но виг­рав у ло­то два міль­йо­ни єв­ро, за­мість хво­ро­го пра­во­го яєч­ка по­мил­ко­во ам­пу­ту­ва­ли здо­ро­ве лі­ве. І пла­ка­ти, і смі­я­ти­ся хо­четь­ся....