У день пам’яті свого небесного покровителя древній Володимир на Волині відзначатиме 1025-ту річницю з часу першої літописної згадки про місто. І донині його називають містом «княжим» та «літописним», бо згадане не тільки у знаменитій «Повісті минулих літ», а й аж 105 разів у різних рукописних джерелах. Місто не тільки є в історії, воно саме є історією: з валами давнього городища, з тисячолітнім Успенським собором, який і досі старожили називають «Мстиславів храм» (за іменем князя-будівничого) та іншими артефактами свого княжого минулого.
Саме у Володимирі-Волинському понад два століття княжили нащадки Володимира Мономаха, чий досвід державотворення і вболівання за долю рідної землі актуальний і через майже тисячу років. Їхніми стежками можна пройтися й сьогодні. Що ми і зробили з Богданом ЯНОВИЧЕМ, науковим співробітником Володимир-Волинського історичного музею, прекрасним знавцем своєї справи і таким самим екскурсоводом. Але спочатку була інтрига з книжкою про Володимир... Бо у день, коли я тут побувала, її автор по Skype спілкувався з працівниками місцевого історичного музею, яким надсилав для рецензії свій твір.
«Осінь 1982 року. Маленьке західноукраїнське містечко (в далекому минулому — столиця великої держави) вражене гучними вбивствами. З ними пов’язана дивна знахідка, яка тривожить уми слідчих. Це незвичайна монета: золотий імперіал. Монета держави, якої, за відомими історії фактами, ніколи... не існувало.» Ці рядки з анотації книжки «Тризуб-імперіал», виданої торік у Москві у видавництві «Зебра» нікому не відомим автором Едом Данилюком (поширене, до речі, на Волині прізвище), інтригували.
— Ми відразу припустили, що це має бути людина, не просто добре обізнана з історією, зокрема Володимира, а саме та, яка тут народилася чи тривалий час жила, — говорить Богдан. — Автор пояснив, що має ховатися під псевдонімом, бо є співробітником засекреченого відомства, де б його літературну діяльність не схвалили. І виявилося, що Ед Данилюк (будемо так його називати) — таки з нашого міста. Тут навчався у місцевій 3-й школі, а перед тим, як писати книжку, приїжджав на малу батьківщину, щоб оновити у пам’яті минуле. Впізнаємо у книжці наші історичні будівлі, володимирські вулиці, відчуваємо їхній колорит. Достовірно історично описуються часи Галицько-Волинського князівства, епоха останніх на цій землі Мономаховичів — Юрія I та Юрія II. Ми отримали історичний детектив, який читається на одному подиху, він буде цікавим любителю не тільки історії, а й детективу.
Безперечно, серцем міста є тисячолітній Успенський собор (1156 — 1160) — одна з небагатьох зримих пам’яток Київської Русі, яка дійшла до наших часів. «Цей собор будували у часи Річарда Левове серце, Фрідріха Барбаросси... Тоді якраз заснували Москву і Мюнхен. Коли цей храм уже був освячений, у Парижі тільки розпочалося будівництво Собору Паризької Богоматері...» — так пише про Мстиславів собор Ед Данилюк. Але перш ніж зайти у храм, послухаймо Богдана Яновича про те, яким же чином історія Володимира на Волині пов’язана з династією Володимира Мономаха.
— Це приклад того, що роль особистості в історії й справді відіграє безперечно визначальну роль. Чому мусимо згадувати і сьогодні князя Володимира Мономаха? Бо період його правління має аналогії з сучасною історією України. І варто винести уроки з того далекого, але такого промовистого минулого, аби розвиватися далі. Час Мономаха — це час феодальної роздрібненості, князі ділять між собою владу, кожен хоче бути на київському престолі... Ми можемо сказати, що це одвічна проблема українського менталітету, але... У часи Мономаха це був час нашестя зовнішніх ворогів на територію Київської Русі, і його заслуга в тому, що він об’єднав сили різних князів і здійснив спільні походи проти половців... Володимир Всеволодович продовжив традиції своїх предків, коли Київська Русь була знаною й шанованою у світі. Якщо провести паралелі з нашим часом, то напрошуються аналогії з нашими політиками, які мусили б у Мономаха та Мономаховичів повчитися єдності, тому що загальнодержавні інтереси необхідно ставити вище особистих.
— Адже й на волинські землі нащадки Володимира Мономаха прийшли тому, що тут, — продовжує екскурс в історію Богдан Янович, — також почалися князівські міжусобиці й смута. Правнук Мономаха князь Мстислав Ізяславович княжив спочатку у Переяславі, потім у Лучеську, а тоді прийшов у Володимир. І як символ свого успішного правління звів собор. Його старший син, Роман Мстиславович, продовжив політику своїх знаменитих предків. Князя Романа літописець називає «самодержцем усієї Русі», і пише, що він був «сильним, як лев, бистрим, як рись, мудрим, як орел, бо ревно наслідував предка свого, Мономаха».
— Роман Мстиславович об’єднує Волинь і Галичину, створює могутнє князівство, робить Володимир його столицею, і це князівство ще на певний час продовжує традиції Київської Русі на наших землях, — говорить Богдан Янович.
***
У тисячолітньому Мстиславовому соборі величаво й тихо. Не так давно закінчилася ранішня служба, і крім нас із Богданом тут — тільки церковні прислужники. Саме час і можливість, не заважаючи нікому, роздивитися й поміркувати. Безперечно, що за 1000 років храм не дійшов до нас у своєму первісному стані. Але відомо, що в кінці XIX століття тут працювали найвідоміші на той час науковці тодішньої царської Росії, які досліджували руїни храму і довели, що це руїни давньоруського храму. Собор було відновлено на історичних фундаментах у вигляді, як пишуть, «подібному до первісного». І коли років зо два тому я тут побувала з учасниками Міжнародної наукової конференції музейників, то бачила, яке враження справив Мстиславів храм на професора Московського державного університету Енгеліну Смирнову. Студентка знаменитого академіка Лихачова (писала у нього дипломну роботу), учасниця перших експедицій із врятування древніх ікон у Карелію та Архангельську область, співробітник Російського музею, вона зумисне приїхала на Волинь (у досить поважному віці), аби побачити Мстиславів храм, бо таких пам’яток, як ця, в Україні лише три.
Можна тільки уявити, які тут були коштовні ікони, про що відомо з літописів та інших історичних джерел. Були тут і фрески, залишки яких нині зберігаються, на жаль, лише у запасниках Володимир-Волинського історичного музею. У храмі є ікона Богородиці, подарована російським імператором Миколою ІІ 1900 року з нагоди великої події: освячення відбудованого Успенського собору. Збереглися, як вважають дослідники, і великокнязівські родові поховання Мономаховичів: у північній та південній стінах. Є припущення, що похований тут і сам князь Мстислав, бо була традиція хоронити у стінах храму його будівничого. Згодом тут поховали й цілу династію його нащадків.
— Коли в кінці XIX століття проводили реставрацію собору, то в одній із гробниць знайшли останки чоловічого черепа без нижньої щелепи. А як пише літописець, від невиліковної хвороби щелепи помер князь Володимир Василькович. Та й інші є підтвердження, що це — оригінальні поховання. Але на їхнє дослідження немає волі, коштів, та й, зрештою, навіщо тривожити прах предків? — вважає Богдан Янович.
Важливо, на його думку, робити висновки з минулої славної історії, бо йому, приміром, дуже подобається такий вислів про Володимира Мономаха Миколи Костомарова: « Поміж давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної слави, як Володимир Мономах, князь діяльний і сильний волею, князь, який виділявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських». Саме здорового глузду і бракує часто в сучасній українській історії...
КОМЕНТАР
Петро САГАНЮК, міський голова Володимира-Волинського:
— Володимир князівської доби — це місто найкращого, мабуть, свого розвитку і розквіту. Один із відомих угорців говорив, що в ті часи гарнішого, ніж Володимир на Волині, у Європі міста не було. Володимир понад сто років був столицею Волині й Галича, тоді тут керували державні мужі, які об’єднали удільні князівства, і волинські землі були, власне, мало не до Києва. І сьогодні хотілося б, аби наше древнє місто продовжувало започатковані тисячу років тому добрі традиції. Хотілося б, щоб воно мало такі перспективи для розвитку, які мало у часи нащадків Володимира Мономаха. Володимир за віком старший Львова, і має не менш славну історію, але якось так склалося, що ми наразі є маленьким містом, хоча були столицею ще задовго до появи Львова...
Безперечно, Володимир живе й розвивається, але хотілося б швидших темпів. Ми ж розміщені біля воріт у Євросоюз, за 12 кілометрів, на околиці нашого міста проходить залізнична колія, яка веде аж до середини Польщі. Цей потенціал можна і треба було б використати для розвитку. Але інвестори, котрі начебто могли підняти нашу економіку, тільки її гроблять. Так сталося з потужним цукровим заводом, який був важливим наповнювачем бюджету. Його просто занапастили, і міська влада не має на те важелів впливу. Хотілося б, щоб розвивався не лише наш Володимир, а й інші історичні міста, яким уже по тисячу років. Це приваблює й туриста, й інвестора. Я бував у Польщі і бачив міста на зразок нашого. З них зробили, образно кажучи, історичну родзинку. А ми ж були славою могутньої держави, й наша історія також могла б працювати на наше сьогодення. Хотілося б, щоби в нашій державі оцінили не тільки історію наших міст, а й той досвід, який залишили мудрі київські князі.
***
У Володимирі бувають і президенти, і прем’єри, і міністри та митрополити з послами різних держав. Тут є що побачити і є що показати. Водночас із 1025-річчям хрещення Русі-України такий самий ювілей із часу першої літописної згадки відзначатиме й Володимир. Як говорить міський голова, місто чепурять, ремонтують дороги й дахи і тощо. Є постанова Верховної Ради про відзначення ювілею Володимира-Волинського. Та до неї немає матеріального підтвердження... Сподіваються ще на участь уряду в перед’ювілейній підготовці, та ювілей же не за горами?..
