Французький фотограф українського походження Юрій Білак на Великдень побував у зоні проведення АТО. По приїзді додому у соцмережах опублікував фото, яке миттєво розійшлося Інтернетом. Кожен, кинувши погляд на знімок, одразу зауважує: «Це ж «Тайна вечеря». І в цьому — великий символізм і сила цього кадру.
Юрій Білак вирушив на схід разом з отцем Сергієм Дмитрієвим (на цьому фото він по центру, на місці Христа). Саме священик запропонував фотографу долучитися до фронтового Великодня. «Я названий неформально капеланом 1-го батальйон 30-ї окремої механізованої бригади. І це моя друга Пасха в цьому батальйоні. Перша Пасха була ще на Херсонщині, а ця вже — у Донецькій області. Багатьох з цих хлопців я знаю вже більше року, вони мені дуже дорогі, — розповідає отець Сергій Дмитрієв. — Там, на війні, хлопці стали більш серйозними, більш осмисленими у своїй вірі, по відношенню до своїх близьких. Вони молилися за свої родини, за загиблих товаришів...».
Священик відслужив на сході чотири Великодні служби. А ще — привіз військовим 1200 крашанок, які всю ніч фарбували волонтери, 600 пасок, матраци, шоколад, каву та інше. «Для мене важливо було бути з тими, з ким я був минулого Великодня, що я з ними, і що поки в мене є сили, я буду підтримувати їх»,— ділиться священик.
Він додає, що на Великдень завжди запрошує з собою у мандрівку фотографа, щоб потім зробити для кожного з бійців фотоальбом. Зафіксувати добрі моменти, що є на війні — важливо, підкреслює священнослужитель.
«ЦЕЙ КАДР САМ ПРИЙШОВ ДО МЕНЕ»
«Ця фотографія була зроблена під час Великодня в Донецький області, за кілька кілометрів до передової. Я там пробув тиждень. Ми жили у медпункті. Це був шанс ближче поспілкуватися з бійцями, познайомитися з ними. На фото в центрі — отець Сергій Дмитрієв. Саме він запропонував мені разом з ним поїхати в зону проведення АТО, — розповідає «Дню» Юрій Білак. — На Великдень він справив службу для бійців, і коли після служби Божої військові стали біля столу, я побачив цей кадр. Я сам як фотограф дуже люблю живопис, і я завжди пробую, коли роблю фотографії, знаходити аналогії із живописом. І в той момент, коли я побачив цих військових біля стола і священика посередині, — цей кадр сам прийшов до мене. Я не втілював якусь свою ідею, я просто зафіксував момент».
Юрій розповідає, що коли робив це фото, в думках тримав картину Леонардо да Вінчі «Тайна вечеря». «Там 12 апостолів плюс Ісус. Коли я виклав в Інтернет цю фотографію, дуже багато людей написали мені: «А хто тут Іуда?» Я з діаспори, я виріс і живу у Франції, моя українська культура змішана з європейською культурою. Коли зображується ця «Тайна вечеря», то це 12 апостолів і Ісус. А ви, щоб не зображати Іуду, зображаєте 11 чоловік і Ісуса. Так само я зробив і на цій фотографії: щоб нікого не образити з військових, на моєму фото — 11 бійців і священик. Є ще один варіант фото — для європейської аудиторії — там я додав ще одного військового».
«Я не претендую на роль Христа, а бійці — на роль апостолів. Адже будь-яка Тайна вечеря — це наслідування. У нас була своя Тайна вечеря. У нас є свої таємниці, свої спогади, свої просьби до Бога. І для наших військовослужбовців Церква, а під нею ви розуміємо любов, просто любов, присутня на передовій завжди. Кожен з них молиться у свій спосіб, належить до різних християнських конфесій, можливо, у мирному житті не ходить щонеділі у храм, але любов до Бога через цю любов до людей в них є. Наша армія відрізняється високою мораллю і любов’ю до людей. Це не карателі, і не вбивці...», — розповідає «Дню» отець Сергій Дмитрієв.
Він додає, що будь-яка вечеря — це особлива подія. «Людина завжди обирає, з ким сісти за стіл. Для мене було великою честю, що мене посадили по центру», — підсумовує отець Сергій Дмитрієв.
«Я ФОТОГРАФУЮ НЕ ПОДІЮ, А ЛЮДЕЙ, ЩО БЕРУТЬ У НІЙ УЧАСТЬ»
«Тут біля священика сидить Сергій Собко, підполковник Збройних сил України, який нещодавно отримав нагороду «Герой України» з рук Президента. Ліворуч сидять четверо медиків. З ними я жив і спілкувався протягом кількох днів. Праворуч — то військові, — розповідає Юрій Білак. — Отець Сергій народився в Росії. Приїхав до Києва вчитися у православній семінарії Московського патріархату. Не так давно він перейшов разом з парафією до Київського патріархату. На цій фотографії він по центру, і особисто для мене це такий символ об’єднання сходу і заходу. Це дуже сильний символ, і дуже сильний кадр».
Фотограф розповідає, що у випадку з цієї фотографією він був всього лише свідком, який встиг зафіксувати момент. «Переважно, коли я роблю мистецькі кадри, я не використовую цей фотоапарат, яким зроблено цей знімок. Він не такий якісний. На той час потрібний мені широкоформатний фотоапарат був в машині. Я побачив цей кадр і подумав — бігти за тою камерою, чи зробити його вже цією? То була така спокійна атмосфера, все було таким природним. І я боявся, що поки бігатиму за камерою, атмосфера зникне. Тому я зробив кадр цим фотоапаратом, щоб не втратити момент», — сміється Юрій.
Це не єдина фотографія Юрія Білака з українськими військовими, яка має алюзії на твори мистецтва. «В іншому приміщенні я зробив фото за аналогією до картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Я попросив бійців сісти за стіл і написати листа до Володимира Путіна. І я не лише зняв, я ще й записав на телефон звук. Це було дуже цікаво. Слова, звичайно, були жорсткі, грубі, але як ці хлопці сміялися разом!», — розповідає він. — Я багато знімаю і жанру, і репортажів, але я завжди пробую знаходити якийсь мистецький підхід, мені це цікаво. Я фотографую не подію, — я портретист, — а людей, що беруть участь у події. Мені важливо, щоб був час познайомитися з людьми, поспілкуватися. Щоб вони мені довіряли і щоб вони, по суті, подарували мені кадр, який я буду знімати. Так само, як вийшло з «Тайною вечерею». Це військові подарували мені цей кадр».
«Я ШУКАЮ СВІДКІВ ІСТОРІЇ»
«Це був мій третій раз в зоні АТО, — продовжує фотограф, — Але це перший раз, коли я мав нагоду пожити з бійцями, спати там, де сплять вони, їсти ту їжу, яку щодня їдять вони. Я не був в окопах на передовій, я був недалеко від неї, але не на самій лінії фронту. Я хотів відчувати атмосферу. Ми чули обстріли і вибухи, і в цей час я бачив, як українські військові переключаються на зовсім інший режим. І це я хотів розповісти через свої знімки... Чому мене зацікавила війна? Мій батько — військовий, у Другій світовій війні він втратив ногу. І зараз він часто розповідає про це, йому тоді було 17 років. Що він тоді відчував?
Я відвідував військові шпиталі у Києві і спілкувався з бійцями. Там я побачив молодого бійця без однієї ноги — такого самого, яким колись був мій батько. Я відчував себе у машині часу. Наче потрапив у два різні часові проміжки — той час, коли мій батько так само лежав на лікарняному ліжку, і в цей, де молодий українець лежить у госпіталі. Це для мене був дуже вражаючий момент. І це те, що я шукаю, коли їду в АТО — такі моменти. Людей, які є свідками Історії.
«У Франції вже майже не говорять про війну на сході України, — розповідає Юрій Білак. — Тут відбуваються свої події, тероризм... Коли не тече кров, люди дуже швидко все забувають. Але я би сказав, що менталітет французів змінився. Раніше був дуже сильний вплив російської пропаганди, але зараз ситуація переломилася. Французькі журналісти в Москві знайшли людей, які отримують кошти за те, що пишуть у соцмережах пропаганду. Зробили інтерв’ю з однією жінкою, в якому вона розповіла, як кілька місяців працювала для Кремля. Французи це прочитали, і щось змінилося у їхньому сприйнятті цього конфлікту на сході України. Вони зрозуміли, що є пропаганда і що вони потрапляють під її вплив...
Я пробую творити мистецтво, яке б лишилося не тільки на рік-два, а щоб наступні покоління, побачивши ці знімки, дізналися і відчули, як це було. Ми у Франції відзначаємо річницю Першої Світової війни. Є багато фотографій тих часів, але дуже мало знімків того, як жили військові не під час бою, а в їхньому щоденному житті на війні. І дуже цікаво і важливо бачити не лише події війни, але й життя цих людей. Я сподіваюсь, що колись вийде книжка з цими роботами, які я зараз роблю. Мені важливо, щоб діти і онуки цих військових побачили, як їхні предки жили і брали участь у цих подіях».
Юрій Білак відомий у нас ще з часів свого першого проекту — серії фотографій «Українці». Знімав Юрій і людей, що брали участь у Революції Гідності. А зараз — все частіше їздить на схід, щоб зробити знімки тих, хто сьогодні захищає цілісність України. Це перша війна, яку фотографу довелося знімати. І ця війна відкрила йому дещо важливе.
«Перша моя поїздка у зону АТО була досить швидка і коротка. Я був в Артемівську, у Слов’янську, Краматорськ, і був на трасі, що веде до Дебальцевого, — розповідає Юрій. — Я ніколи не фотографував війну, ніколи не працював у такому середовищі. Я був вражений атмосферою. Для мене армія — це було щось абстрактне. А тут я побачив, що армія — це солдати. І кожен з них — це життя, думки, звички, це мрії, це родина... Коли я приїхав, я почав спілкуватися з військовими. Була зима, були морози, ми розпалили буржуйку, сіли довкола неї розмовляти. Жартували. Це було відкриттям для мене. Я побачив і відчув цю дивовижну людяність...»
ДОВIДКА «Дня»
Юрій БІЛАК народився у Франції 1961 року в родині українських емігрантів. Юрій почав свою кар’єру як стоматолог, а продовжив її як танцюрист в українському танцювальному ансамблі в Канаді та США. З 1986 по 1989 рік гастролює Європою з театральною трупою Жерома Саварі.
Пізніше працює режисером театральних постановок. Захоплюючись фотографією, починає професійно нею займатися. У 2004 році робить етнографічний репортаж в Україні, на батьківщині своїх предків. Протягом трьох років подорожує країною і фотографує людей.
Так з’явилася його відома серія «Українці». Знімав Євромайдан, зараз працює над темою війни на сході України.
