Дух нині покійного українського джазового музикознавця Володимира Симоненка продовжує й після його смерті підтримувати джазовий рух в Україні. Ось уже чотири роки немає його з нами, але українські джазмени пам’ятають його та присвячують його пам’яті свої фестивальні починання.
Можливість проаналізувати ситуацію, в якій перебуває український джаз, порівняти, як наш струмочок співвідноситься зі світовим джазовими потоком, з’явилася завдяки проведенню навесні-влітку цього року трьох великих джазових акцій: фестивалю «Єдність», Міжнародного фестивалю пам’яті Володимира Симоненка і концерту наприкінці червня в рамках «Київських літніх музичних вечорів». До симоненківського «міжнародність» київських джазових акцій була умовною: в них грали наші, плюс близьке зарубіжжя. Однак істина, як відомо, пізнається в порівнянні: приїхали «зубри», причому відразу й одночасно декілька — фіни, австрійці, французи. Це вразило. Публіка пережила позитивний стрес. Гадаю, що його пережили й українські джазмени. Стало очевидним, як грають вони, і як — ми. Під час останнього концерту, в день закінчення чемпіонату з футболу, ведучий Олексій Коган декілька разів згадав про свіжість новини того дня — перемогу Бразилії. Якщо провести спортивну паралель, то наші джазові успіхи приблизно відповідають футбольним: поки що перевага не в нас. Причина та ж — недостатній рівень професіоналізму, що випливає з відсутності власної джазової школи, яка перебуває в стадії становлення, навчання.
Однак по порядку. Австрійський біг-бенд Матіаса Рюга — один із кращих у Європі. Віденці показали програму на музику Дюка Еллінгтона — класичний джаз, в якому загальний оркестровий потік і виходи солістів поєднували високу напругу з яскравою вишуканістю віденської класичної школи. Безперечний світовий рівень. А що в нас? Є оркестр такого ж складу — джаз Київського цирку під керуванням Марка Резницького. Слухаючи його під час виступів, радієш, відчуваючи натиск і ансамблеву чистоту. Однак він майже не виходить на концертну естраду, що пред’являє більш складні вимоги, наприклад, більшої імпровізаційної віртуозності кожного оркестранта. Концертуючого біг- бенду в Києві немає. Є дитячий «Little Band Academia», колектив 9—15-річних ансамблістів-солістів, що на очах удосконалює свою майстерність під керівництвом талановитого, терплячого, працелюбного тандема — подружжя Ірини і Віктора Басюків. Саме цей оркестр, що складається з трьох дівчаток і дев’ятьох хлопчиків, виставляється від нас на найвідповідальніших міжнародних заходах, і діти відповідають! Останній концерт показав, що диригент врахував травневі «підказки» гостей — оркестр грав живіше, артистичніше, вільніше, яскравіше, а соло юних джазистів радувало самостійними успіхами.
Решта гостей грають у сучасній манері. Це прохолодний, з етнiчним відтінком дует із Фінляндії (вокал — фортепіано) і французький квартет Сільвена Кассапа (саксофон — бас-кларнет, контрабас, труба, ударні) та Orchestre National de Jazz. Французи вразили особливо. Обидва колективи виконують сучасну авторську камерну музику, в якій було небагато джазу в тому американському значенні, який нерідко мається на увазі в цьому жанрі. Це була європейська камерна музика, виконана високопрофесійними, академічно освіченими віртуозами, які грають як у колективі, так і чудово солірують.
Складні, прораховані, вивчені конструкції французів уразили емоційністю та відчуттям повної свободи — свободи, яку нам дає професіоналізм. При цьому вони були скромними, відкритими в сценічній поведінці та закулісному спілкуванні, привітними та доброзичливими без натяку на зірковість чи снобізм.
Наші невеликі склади грають в основному tunes — популярні джазові теми, які відкривають шлях до серця слухача. У цьому напрямі працюють багато хто, наприклад, співачка світового рівня Наталя Гура, піаністи Тимур і В’ячеслав Полянські, жіночий вокальний квінтет «Beauty Band», група Наталі Лебедєвої «Night Groove», Київ- Арт-ансамбль.
Є й такі, що працюють і в авторській музиці: Петро Пашков (фортепіано), група «Схід-Side», дует «Макрос».
Ось найбільш яскраві. Група «Night Groove» грає лише хіти, але у власній непростій інтерпретації. Їхня вокалістка Юля Рома має хоча й не дуже оригінальний за тембром, але сильний голос і гарячий темперамент. Вона проспівала п’ять відомих латиноамериканських стандартів. У секстеті молодці всі, часом енергія зі сцени просто струмувала. Лідер — піаністка Наталя Лебедєва — розумна й віртуозна, альт- саксофоніст Артем Менделенко грає хорошим звуком, виразно й наполегливо імпровізуючи; в групі міцна ритм-секція, все це разом створює загальний хороший професійний рівень.
Ще більш складним був виступ групи «Схід-Side», що грає власну авторську музику. В цьому складі — одна з кращих українських ритм-секцій, а піаніст Володимир Саранчин і лідер — тенор-саксофоніст Дмитро Александров — вище за всілякі похвали. Однак обом групам бракує одного — оригінальності, неповторності, що дозволила б дорівнятися до французів.
Є й етнічний напрям — блискучий гітарист Енвер Ізмайлов, що грає разом зі своїм тріо музику кримських татар. Це не просто віртуозний музикант, його можна назвати людиною-оркестром.
Дуже перспективним бачиться дует «Макрос»: два зовсім молодих піаніста — Максим Шаринков та Расін Рамазанов, син учасника кримського тріо Наркета Рамазанова. У хлопців чудова академічна підготовка, що дозволяє їм створювати й виконувати досить елітарну музику, що поєднує татарську національну основу та сучасну композиторську техніку (складні гармонії, розвинені форми, численні поліфонічні епізоди, вплив Чика Коріа, елементи пуантилізму). Їх відрізняє хороша виконавська техніка, якісний фортепіанний звук (туше) у поєднанні з використанням ударних властивостей їхнього інструмента. Все це додає їхній музиці вишуканості та різноманітності. Публіка, що втомилася після першої половини виступу від елітарних шукань, жваво сприйняла залишені на закуску два стандарти та лезгинку. Дует перебуває в процесі пошуку власного стилю, що відбувається на наших очах, але це пошук високого рівня. Молодий дует стоїть на вірному шляху — це шлях пошуків власного обличчя, «надідей», що відкриває дорогу на будь-який західний фестиваль. Українському джазу треба не лише «тягнутися за ними», але й усвідомити себе, своє коріння, навчитися цінувати те неоціненне, що зберігає національна культура.
І багато вчитися — грати, творити музику, слухати себе й інших, аналізувати, думати...
