Наприкінці жовтня в Києві відбулася Міжнародна науково-практична
конференція «Релігійна свобода в постсоціалістичних країнах, правове і
державне забезпечення». (Серед організаторів конференції були Українська
асоціація релігієзнавців, Держкомітет у справах релігій, Відділення релігієзнавства
Iнституту філософії НАН України.) Тут зібралися релігієзнавці, теологи,
філософи, представники різних церков та державні службовці для обговорення
вельми актуальної для всіх — а особливо для посткомуністичних країн проблеми
— релігійної свободи. Свободи дійсної, тобто для віруючих всіх релігій,
конфесій та деномінацій. Свободи як вірити, так і не вірити, свободи змінювати
свої релігійні переконання, а також закладати підгрунтя нових релігій.
Стаття 2 міжнародної «Декларації з усунення всіх форм нетерпимості й дискримінації
через релігійні та інші переконання» визначає «нетерпимість і дискримінацію»
як «будь-які виключення, обмеження або переваги з приводу релігійних переконань,
які анулюють або завдають шкоди правам людини.»
Один із учасників конференції пан Лі Бузбі сказав, що за
умов активізації релігійного життя та релігійної творчості держава може
прийняти одну із трьох стратегій: спокійно спостерігати за релігійним плюралізмом
чи регулювати релігійне життя чи боротися з тими чи іншими релігіями. У
деяких країнах світу, навіть європейських, було прийнято третій варіант
і всі релігійні громади поділено на «чистих» і «нечистих». Перші — то «дійсні
релігійні організації», а другі — «секти». Так було зроблено, наприклад,
у Франції та Бельгії, що негайно було визнане як порушення міжнародних
стандартів релігійних прав людини. У той самий час доповідь Комітету ЄС
з громадянських прав, укладена після детального вивчення проблеми, констатувала,
що «більшість країн вважає факт існування та діяльності культів, як незначний
і непроблемний». І що кожна релігійна деномінація (численна чи ні, традиційна
чи новітня) має право не лише на спокійне існування, але також на отримання
статусу юридичної особи.
Як оцінити стан справ в Україні в цій царині? Якщо за критерій
взяти відсутність кровопролиття на релігійному грунті, то дуже добре. Якщо
ж ідеться про забезпечення всієї повноти прав людини, то тут зовсім інша
картина. Найбільш парадоксальним є те, що наше законодавство та діяльність
державних організацій, зокрема Держкомітету у справах релігій, значно більше
відповідають міжнародним положенням про забезпечення прав людини, ніж той
рівень віротерпимості, який сьогодні притаманний українському суспільству
(а ми так пишаємося своєю історичною віротерпимістю!). Йдеться, зокрема,
про наші традиційні церкви, майже кожна з яких вважає себе чи не єдиним
суб'єктом Закону про свободу віросповідання. Свідомість же релігійної винятковості
та ворожість до всіх іновірців найчастіше виховують у своїх послідовників
духовні особи.
Сьогодні ми друкуємо низку матеріалів, присвячених цій
важливій і болючій темі — за і проти. Сподіваємося, що читач має свої думки
і захоче поділитися ними з іншими. Дозволю собі звернутися до наших шанованих
дописувачів з проханням, а саме — пишіть якомога конкретніше, наводьте
факти з життя вашого оточення, свої спостереження. І ще — сокрушайте ваших
антагоністів логікою доказів, а не лайливими словами чи голою риторикою.
(Один із наведених сьогодні матеріалів є зразком того, як не бажано писати.)
