Вадим Мірошніченко, батько трьох дітей, мешканець м. Долинська Кіровоградської області, до мобілізації працював у Фонді соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та є одним із небагатьох, хто повернувся до своєї роботи після звільнення із ЗСУ в листопаді 2015 року. Як людина, яка перебувала в зонi АТО, знає умови, в яких перебувають воїни, Вадим у свої вихідні дні відвідує бійців-земляків у зоні АТО, доставляє їм продукти харчування тощо.
Але, за його словами, шлях до повернення до нормального життя був дуже важким.
MОБІЛІЗАЦІЯ
Вадим служив у 95-тій окремій аеромобільній десантній бригаді. Був мобілізований у кінці літа 2014 року, але тривалий час перебував у відпустці через травми ноги.
У військкомат звернувся одразу після початку відкритої інтервенції російських військ у Крим, навесні 2014 року. Його заяву прочитали і відклали, та в серпні 2014 р. викликали на комісію. Ще до виклику Вадим писав заяви, заповнював анкети в батальйони «Дніпро» і «Донбас». Але з деяких причин йому відмовили в «Дніпрі», а коли зателефонували з «Донбасу», вiн уже був мобілізований.
«Я не можу стояти осторонь у той час, коли в моїй країна війна. Зрозуміло, що ні моїй мамі, ні моїм дітям, ні моїй дружині не хотілося, щоб я їхав на війну. Куму ж це хочеться?! Але іншого шляху немає. Якщо не ми, то хто? Те, що там відбувається, не зможе зрозуміти жодна людина, яка не бачила війну. Справжню війну. Із загиблими, з розбитими сім’ями, зі зруйнованими будівлями, зруйнованими автошляхами. А діти... Спокійно не можу згадувати один випадок із минулого. Першого вересня 2014 року, на День знань, під нашими прапорами на БТРі їхали вулицями вже звільненого від банд сепаратистів Слов’янська. На перехресті вулиць стояло декілька дітей, такі всі в костюмчиках, дівчатка в білих фартухах... Побачивши нас, вони почали вклонятися. Нам вклонятися. Це справило таке враження! Не передати словами. Ще зовсім недавно всі ЗМІ крутили відео про те, що ми («фашисти», «загарбники», «хунта» і таке інше) їмо дітей (відео саме зі Слов’янська!!!) і тут самі діти нам вклоняються. Там — кожен день, як епізод війни. Про кожен день можна книжку написати... Навіть не одну. Скільки людей задіяно! Скільки доль торкнулась ця війна! А в кожного є сім’я...» — ділиться Вадим.
ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ
На початку осені 2014-го Вадим перебував в Артемівську (тепер — Бахмут) Донецької області, потім передислокувався у Піски, а вже звідти вночі їх вивезли в аеропорт. Чоловік перебував у Донецькому аеропорту з 28 жовтня до 9 листопада 2014 року. За його словами, вiн навіть години пам’ятає, коли їх привезли туди і коли евакуювали. Ніхто з них не сподівався, що звідти виберуться. Усі змирилися з думкою, що це все. Думками попрощалися з рідними, один з одним... Весь час тривали обстріли як снайперів, кулеметників, так і артилерії, мінометів, сумнозвісних «Градів» та танків.
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ВАДИМА МІРОШНІЧЕНКА
За 11 днів його перебування в аеропорту тричі «сєпари», як їх називає Вадим, просили «пєрємірія». То в них «вибори» були, потім до них приїхав генерал... «Що це за війна, коли бандит телефонує до нашого «старшого» і просить не стріляти, бо до них з Росії приїхав генерал?! Наші спостерігачі доповідають, що бачать активне пересування ворожої живої сили (розвантажували КАМАЗ із ящиками, схожими на ящики з боєприпасами), а командир жартує: «Не чіпайте їх. У них фізпідготовка», — це Вадима прикро вразило найбільше.
Гинули там щодня. Найбільше страждали бійці 79-тої аеромобільної бригади i не лише через невигідні позиції. На думку Вадима, командування припускалося помилок, деякі з яких навіть були схожими на умисні злочини. «Я не розумію! За таке хтось відповідатиме? Чи «війна все спише»? Жах бере! І це, лишень, декілька епізодів війни... А скільки їх ще є! А скільки буде...», — говорить Вадим.
ВІДПУСТКА...
Після аеропорту воїнів відправили у відпустку. Вадим каже: відразу знав, що це теж неправильно. Відчував, що не можна отак із «пекла» одразу в «рай». То була важка реабілітація не тільки для них, бійців, а й для їхніх сімей. На третій день відпустки вони всі, як один, почали по телефону домовлятися про те, що досить їм відпочивати, треба їхати на війну. Психіка не витримувала тиші і спокою, який панує в домівках. Уночі зістрибували з ліжок, шукали свої автомати і «біоніки» й кудись намагалися бігти. Вадим дуже хвилювався: як дружинам на таке реагувати? Усю ніч йому снилася війна; обстріли, вогонь, кров, шматки людського м’яса... А вранці коли він прокинувся, бачив що то лише сон. Для Вадима — сон жахів!
Спочатку Вадима лють брала, коли бачив спокій населення, коли на вулиці бачив, як люди усміхаються, молодь обіймається, радіє життю, а за декілька сотень кілометрів йде справжня війна, гинуть люди, молоді хлопці. Потім почав усвідомлювати, що вони не знають, що таке справжня війна.
Після відпустки всі майже у повному складі прибули в Слов’янськ, де знаходилася їхня база. Далі — Краматорськ, штаб АТО. Вадим зі своїми побратимами виконував функцію групи швидкого реагування, охороняли сам штаб і тих, «хто там відсиджувався». Звідти були різні бойові виїзди, про які Вадим не хотів і не міг говорити. Під час одного з виїздів травмував ногу — перелом обох кісток гомілки. Вiн дякує Богу і лікарям, що зараз все в нормі. Кістки тримаються, до повного зростання, на металевій пластині.
Вадим закликає всіх громадян України: «Насамперед — любіть свою країну! Свій народ, свою культуру! Це щонайменше. Якщо вистачить сил, бажання і натхнення, вивчайте історію свого народу і історію дружніх народів. Все те, що нас чекає попереду, вже колись було. Хоч і не в тій формі, яку ми знаємо».
