У понеділок 21 квітня в місті Рубіжному Луганської області відбувався мітинг на підтримку єдності України. Брали участь у ньому близько 150 місцевих жителів. Акція відбувалася мирно: люди співали гімн України, читали поезію... Втім, уже через 40 хвилин на учасників акції напали проросійськи налаштовані люди з георгіївськими стрічками на одязі. За розповідями очевидців, вони приїхали на двох великих автобусах. Також частина з них вийшла з готелю біля площі Леніна, де й відбувалась акція. З вигуками «Фашисти!» і «Зрадники!» вони напали на людей, б’ючи їх бітами, палицями і пляшками. Є постраждалі. Люди тікали дворами, забігали в під’їзди будинків, дзвонили у випадкові квартири, щоб там сховатися.
Про те, як проходив мітинг, що робила міліція, коли били людей, і що тепер буде з патріотами Рубіжного, нам розповіла учасниця акції.
Любов ЗУБ, 62 роки, мешканка Рубіжного, учасниця мітингу:
— Ми ще у п’ятницю розклеїли, роздали і розіслали містом листівки — більшість російською мовою і зовсім небагато — українською, — що 21 числа о 12 дня на площі Леніна перед міськвиконкомом відбудеться мітинг за єдину Україну. До речі, нам у міськвиконкомі сказали, що в разі чого — такий собі «план Б» — ми можемо забігти і сховатися у їхній будівлі. Але пізніше виявилось, що всі троє дверей міськвиконкому були зачинені, і сховатися там нікому так і не вдалося.
Мітинг відбувався за єдину Україну, за стабільність і правопорядок у нашому місті, за децентралізацію влади... На листівках було написано: «Дорогі рубіжани, зараз наша Батьківщина в небезпеці. Якщо ти небайдужий до того, що відбувається в країні і в нашому місті, якщо ти проти сепаратизму і зради, якщо ти патріот нашої країни, ми будемо раді бачити тебе поруч»...
На акцію повинні були приїхати і люди із Сєвєродонецька. Також приїхали журналісти знімати мітинг. Ще, правда, з-за рогу нас усіх знімали дивні особи, але думаю, це не для нас знімали і не наші. На мітинг прийшло від 120 до 150 осіб. Його відкривали опозиційні депутати міськради. Потім виступила місцева журналістка, яка прочитала вірш Ліни Костенко. Мені так соромно, що я не знаю жодної поезії поетеси на пам’ять, але у нас тут, у Рубіжному, не знайдеш навіть маленького томика Ліни Костенко...
Я також була серед промовців. Читала вірш Антоніни Листопад «Реквієм» українською мовою, присвячений загиблим на Майдані. Далі виступала вже російською. Була у вишиванці, яку мені племінниця купила як подарунок на Сорочинському ярмарку. Я розповіла, що у мене мама — росіянка, а батько — полтавчанин. Я навчалась у Росії, але не хочу жити в Росії, не хочу, щоб мою рідну вільну Україну хтось топтав. Я говорила, що люблю і російську мову своєї мами, й українську мову свого батька, і що народ не можна розділити, як це намагаються зробити політики. І ось я виступаю і бачу, що збоку, в тіні дерев, збираються люди з георгіївськими стрічками...
На мітингу нашому було багато молоді, багато хто прийшов із дітьми. Коли я читала вірш про загиблих на Майдані, всі слухали, не перебивали. Після мене вирішила виступити студентка, але «георгіївські стрічки» вже почали свистати, лайливі слова викрикувати... і раптом цей оскаженілий натовп із бітами і пляшками в руках як хлинув на нас. Сходи міськвиконкому — всі в крові. Жах. Я бачу, як до оператора і молодої журналістки підбігли ці люди, схопили дівчину, я рвонула туди, відбивати її. «Не чіпайте, — говорю їм, — це ж журналісти». І давай легенько штовхати оператора і журналістку ближче до дверей виконкому, а вони зачинені. І ось тоді я повернулась на мить спиною до цих людей із георгіївськими стрічками — й одразу ж отримала по спині прапором України, держак зламався — і прапор упав на землю. Ну, думаю, зараз топтатимуть рідний прапор, хапаю його і ховаю в сумку. Дивлюся, а там далі біля виконкому ще один прапор України — більший, я до нього, хапаю і тримаю. І кричу журналістам: «Біжіть, біжіть!». Але оператора натовп наздогнав, камеру розбили, у журналістки телефон об землю розбили вщент.
До мене теж підбігли і давай прапор відбирати, а я говорю: «Та відчепіться від мене, я в Україні і це прапор України, чого руки розпустили!». А вони мені: «Ми за Росію, ми за Сталіна!». Я просто очманіла — хлопцю, який це говорить, років 40, я йому: «За якого Сталіна?». А він мені: «За Віссаріоновича». І тут я не витримала і трохи матом йому відповіла. Я просто не витримала вже.
Прапори я заховала у сумку, а ці люди, серед них були й жінки, кричать мені: «Провокаторка!» А я їм: «Я тут живу, яка я провокаторка, я тут народилась». І тут жінки, якщо їх так можна назвати, починають кидатись на мене, викрикувати: «Ти навіщо вишиванку, про... тка бендерівська, начепила?». І мені так образливо стало, так образливо, але я ж при них не плакатиму. Я навіть болю в спині від удару не відчувала, так мені образливо було: йду і мене сльози душать...
Трохи пізніше бачу, що натовп когось обступив, міліція побігла. Я за ними. А там на землі сидить наш шкільний учитель музики — голова розбита, око вивернуте, кров ллється. А натовп його оточив: «Бендера, — говорять йому, — сектор». Я говорю: «Ну який же він бандера, це ж учитель наш місцевий». А вони мене давай проганяти, мовляв, ідіть, жіночко, не провокуйте. А потім у вечірніх новинах показали, що з Рубіжного, з місцевої прокуратури зателефонували до Луганська, що зловили вояка УПА і прив’язали його до дерева, що нібито при ньому навіть знайшли посвідчення, що він — воїн УПА. Так от, це наш шкільний учитель музики Василь, у нього двоє маленьких дітей, йому 30 із чимось років. Він бандурист, співає українські пісні прекрасно...
Із готелю, що поруч із площею, люди, які нападали на нас, виходили в масках, а тут, на площі, вже відкрили обличчя. Було два великі автобуси з людьми. Нам говорили, що це з Лисичанська шахтарі приїхали. Ну, неправда це, не можуть ці люди бути шахтарями. Це морди, просто морди... У руках біти, пляшки, очі — безумні, на руках — наколки. У шахтарів не такі обличчя зовсім. Та й у шахтарів пил чорний не відмивається, а у цих нічого подібного не було. Бандюки. У того, хто говорив мені, що він за Сталіна, мова не наша була, це інша російська мова, у нас так не говорять.
Міліція спочатку на мітингу нашому була, осіб 30. Нікого не обороняли, навіть журналістів. Коли вже всі розбіглися, а оскаженілий натовп добивав залишки нашої акції, тоді вони підійшли. Коли вже були потерпілі. Швидка їхала понад 30 хвилин. Її не пустили до пораненого, якого в результаті заштовхали в ментовську машину і відвезли.
Наш регіон найбільш занепалий. Рубіжне і Лисичанськ — це жах, межа всьому, а якщо прийде Росія, то все, капець, як собаки, тут здихатимемо. У місті настрої не дуже, проросійські. Але не у всіх. Думали, що наша акція мирно закінчиться, але так вийшло. Дуже шкода. Образливо, люди в місті просто не розуміють, чим загрожує ця ситуація з Росією. У нас у Рубіжному мало патріотів. Люди кричать «Росія!» і більше не хочуть нічого слухати. Пенсіонери кричать, що в Росії пенсія вища. Я просто шокована... Думаю, робота на сході України велася набагато раніше, всі ці нездорові процеси добре фінансувались, інакше як це все пояснити?..
Не знаю, може, будуть нас, учасників акції, відловлювати, адже нас добре було видно, ми не ховались. Але нехай. Я не боюся. Стрічку синьо-жовту весь час ношу і носитиму, не зніму. Іще чого — боятимусь на рідній землі якихось покидьків!
