Село Млинівці розкинулося в Кременецькому районі Тернопільської області біля річки Горинь і нині не вирізняється з-поміж багатьох інших малих населених пунктів України: роботи як такої немає, визначних пам’яток теж. Хіба захоплює мальовнича природа Кременецького кряжу. Відомими такі села роблять люди. Тут і в сусідніх здавна володіють народним промислом плетіння «кошилів» з «шавару». Саме так називають у цій місцині південної Волині кошики з рогози. Житель Млинівців, заслужений майстер народних промислів України Василь Миколайович Казновецький, разом зі своєю сім’єю виготовляє з рогози не лише їх, а й брилі, постоли, килимки, сувеніри... Цього колоритного чоловіка важко не помітити під час виставок і фестивалів. Його вироби нині в музеях Києва, Санкт-Петербурга, Тернопільщини, приватних колекціях. Не так давно Василь Казновецький вирішив облаштувати в рідному селі музей старовинного українського побуту. Для цього придбав хатину в центрі біля автобусної зупинки. Експонати (а їх назбиралося вже чимало) скуповує по довколишніх селах. Та найбільшою гордістю Василя Миколайовича, а тепер уже й усіх млинівчан, є пам’ятник Тарасові Шевченку, який постав поряд. Щоправда, цьому передувала ціла епопея, бо перш ніж він знайшов своє місце, йому понад тридцять років довелося пролежати в бур’янах, хоча свого часу пам’ятник привезли до села як символ тоді ще радянського колгоспу.
«Наш колгосп такий же бідний, як був Шевченко», — говорили люди, бо господарство, назване на честь Кобзаря, на відміну від сусіднього колгоспу «Перемога», тягнуло лямку вбогого існування. Отож, у 1980-ті чи то не знайшлося коштів, чи бажання встановити трьохметрове, покрите бронзою погруддя вагою у три тонни. За незалежної України до нього знову ж не було діла. І коли місцевий ентузіаст Василь Казновецький взявся визволяти пам’ятник національному провіднику з неволі байдужості, в Млинівецькій сільраді зустріли його ініціативу з іронією, зрештою, так, як і представники місцевого самоврядування, поставилися до цього й більшість односельців.
«Біля контори хотіли сквер робити. Там і планували поставити погруддя. Але «не судилося»: то на тік завезли, то з току на тракторну бригаду — і так возилися то туди, то сюди, доки не розібрали того колгоспу. Отак і лежав «Кобзар» просто неба і в дощ, і в сніг... Вигонимо влітку пасти худобу, а він — посеред подвір’я на току — ніс, вуха повідбивані, бронзове покриття обдерте... Ну, і шкода, бо ж колгосп іменем Шевченка називався. Мій брат, покійний Петро, казав: «Давай встановимо той пам’ятник. У рахунок майнового паю випишемо». Він помер, а я взявся за ту ідею. Отож, як все оформив, взяли пару коней, зібрали десятьох чоловіків і повантажили на підводу», — розповів «Дню» Василь Казновецький. Протягом двох років Василь Миколайович разом із дружиною Ніною Григорівною віддавали свої пенсії для того, щоб привести до ладу пам’ятник. Йшли на це й гроші, зароблені промислом: «На фестивалі, де поїду, вторгую — і ті гроші туди. Якби не ті лапті, не ті капелюхи, то не було б у нашому селі Шевченка, тому що сільська рада ні на копійку не допомогла, районна влада теж. Написав три заяви, але нічого так і не вирішувалося. Отаке ставлення до нашого Кобзаря». Реставрувати понівечений пам’ятник взявся відомий кременецький художник, скульптор, уродженець Млинівців і родич Казновецьких Ніл Зварунчик із сином Володимиром. А коли встановлювали, то допомогли місцеві підприємці — будівельними матеріалами і технікою. Долучився коштами й Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Г. Шевченка, пообіцявши також виготовити ковану огорожу. Пам’ятник нарешті урочисто відкрили торік у листопаді за участю Тернопільської обласної ради. Тоді, за словами Василя Казновецького, її очільник Олексій Кайда пообіцяв фінансову допомогу, бо в планах сільського ентузіаста — створити народний комплекс. Поки що обіцяного Василь Миколайович не дочекався і вже сам написав заяву на ім’я голови обласної ради з проханням виділити кошти. Самотужки Казновецькі також виготовили і встановили стилізований дерев’яний млин, але капітальний ремонт глиняної хати-музею потребує чималих витрат. Гроші необхідні й на експонати: «Скуповую, бо задарма ніхто не дасть. Уже є ткацький верстат, жорна, гладущики, глеки різні, солом’яники на зерно — все-все старовинне збираю». Василь Миколайович хоче, щоб і державний прапор замайорів поряд. Він упевнений, що такий комплекс буде цікавим для школярів, а можливо, й для іноземних туристів, які приїжджають до Вишнівця, що за десять кілометрів від Млинівців. До речі, в жовтні 1846 року, виконуючи завдання Археографічної комісії, там бував і Тарас Шевченко. Окрім Вишнівця, він тоді відвідав Кременець і Почаїв (того часу Кременецького повіту Волинської губернії), де написав кілька акварельних робіт, ескізів. Ця подорож також знайшла відображення в його повісті «Варнак», поемах «Сліпий», «Слєпая». Василь Миколайович Казновецький нині звертається до широкої громадськості, просить відгукнутися людей доброї волі, які б змогли перерахувати гроші на шляхетну справу за адресою:
Філія — Тернопільське обласне управління АТ «Ощадбанк», ТВБВ№10019/043, м. Почаїв, тел. 8(03546) 6-12-75 МФО338545 код 09338500 р/р 2909294109, о/р 33857, Казновецькому Василеві Миколайовичу.
«Як в країні загалом, зараз нестатки і в селах, зокрема й у нашому. Але справа в тому, що просто нікому ця моя ініціатива не була потрібною. Проте дружина, діти тішаться. Лише онуки, а їх у мене дев’ятеро, і правнук трохи не задоволені — кажуть: «Шевченка глядиш, а нам грошей нема». Але Богу дякувати поставив пам’ятник з Божою Силою, — зазначає заслужений майстер народних промислів України Василь Казновецький і посміхається крізь довгі густі вуса, схожі на Шевченкові: — Вважають мене диваком чи ні, бо ж достатків-то нема, а ми, можна сказати, з останнього тягнулися, але пам’ять для села залишиться. Думаю, що не даремно прожив».
