2 вересня — день народження у Володимира Панченка. Наші читачі знають Володимира Євгеновича як постійного учасника книжкових проектів «Дня», засновника рубрики «Малі-Великі міста/села України». Утім, передусім він — науковець та педагог.
Вже багато років поспіль «День» спостерігає за процесами, що відбуваються у вищій школі. У європейських країнах наукові та студентські кола завжди були чи не основним джерелом змін. В українській ситуації це особливо актуально. Тому привітавши Володимира Євгеновича з днем народження, ми скористалися нагодою, щоб поспілкуватися з ним про те, яким сьогодні є українське університетське середовище.
— Володимире Євгеновичу, ми з вами розмовляємо напередодні початку нового навчального року (розмова відбулася 31 серпня. — Авт.). Як на вашу думку, чи здатне, зокрема, університетське середовище стати елементом опору деградації суспільства?
— Запитання дуже цікаве і непросте. Щоб суспільство не деградувало, має бути критична маса цього суспільного опору деградації. Передусім, звичайно, можна сподіватися на активність інтелектуальної частини суспільства і вищої школи. Мені здається, що в університетському середовищі зараз відбувається багато підспудних процесів, які зовні не надто помітні, але рано чи пізно дадуть про себе знати. Принаймні мені здається, що свого слова ще не сказало українське студентство, яке в різні історичні періоди відзначалося емоційною збудливістю і громадянською активністю. Поки що такої громадянської активності українського студентства у тих питаннях, які є визначальними для суспільства, не відчувається. Але також хотілося б згадати про професуру, про наставників цього студентства. Університетська професура сьогодні — це дуже строкате середовище, неоднозначне, всередині ще неоформлене і невизначене. Потрібні особистості, потрібні реальні активні дії яскравих людей в інтелектуальному університетському середовищі, щоб це мало якийсь резонанс для суспільства в цілому. Тому наразі мене університетське середовище розчаровує. Коли міністром освіти призначали Дмитра Табачника, на його підтримку поквапилися підписатися всі київські ректори. Хотів би я їх тепер запитати, як вони ставляться до своїх підписів? Крім того, у виборчих списках Партії регіонів, яка нав’язала суспільству цю дуже прикру, штучно загострену мовну ситуацію, є професори українських вишів. Університетське середовище справді могло б стати джерелом опору деградації суспільства, але поки що цього не відчувається достатньою мірою. Я сподіваюся, що ті процеси, які я назвав підспудними, рано чи пізно вийдуть на поверхню. Може, ми це помітимо вже у жовтні.
— Хотілося б поспілкуватися з вами і щодо літературного процесу. Підбиваючи підсумки у сфері літератури за 2011 рік, ви сказали, що, незважаючи на політичну та економічну ситуацію, вийшло багато цікавих книжок. Чи зберігається ця позитивна тенденція у 2012-му? Що найцікавішого, на вашу думку, з’явилося у художній літературі за останній час?
— У рамках проекту «Літакцент» ми вже п’ятий рік поспіль здійснюємо моніторинг книжкових новинок, підсумовуємо здобутки кожного кварталу, відзначаємо кращі книжки року в кількох номінаціях, називаємо книжку, яка заслужила антипремію «Золота булька». Так буде і в січні 2013-го, коли настане час підбивати підсумки. Але цього року нашим експертам складно визначати лідерів, тому що самих книжок поменшало. Видавництва переживають непрості часи. Поки що складно назвати літературні події , які у цьому році привернули широку увагу. Я сподіваюся на те, що позитивні зміни відбудуться у вересні. Тому що багато видавництв улітку притримують свої новинки, очікуючи на львівський книжковий форум. Вже після форуму можна буде говорити про те, наскільки успішним був рік, який минає.
— Як вплине на українську літературу прийняття закону про мови?
— Погано. Цей закон з юридичного боку є нікчемним, а з політичного — шкідливим. Якщо запустити його в життя у такому вигляді, як він написаний, ми можемо прийти до абсурдного хаосу у суспільстві й етнічних протистоянь. Зверніть увагу, що поки всі рішення щодо регіональних мов стосуються лише російської. І жодного рішення на користь інших прийнято не було. Я думаю, саме такою і є ідеологія цього закону. Коли болгари в одному з районів підняли питання про надання їхній мові статусу регіональної, їм сказали: не розпалюйте міжнаціональну ворожнечу. Боюся, що з іншими національними меншинами буде така ж ситуація. Щоправда, відповідно до розпорядження президента робоча група на чолі з Леонідом Кравчуком, до складу якої і я добровільно входив, розробила проект змін до цього закону. Зміни настільки кардинальні, що якщо їх буде прийнято, то дезавуюють цей закон, який нічого доброго Україні, українській культурі й літературі не принесе. Він покликаний зробити українську мову непотрібною, натомість піднести мову російську. А це означає, що і літературі буде важче, і ЗМІ, і театру. Всім буде важче.
Хоча знаєте, є закон фізики, який можна спроектувати і на суспільну сферу: будь-яка дія викликає такої ж сили протидію. Буквально вчора мені молоді колеги з Кіровограда розповідали, що у колі їхніх знайомих люди, які раніше були російськомовними, тепер принципово переходять на українську на знак протесту проти брутального насилля, яке над ними вчинили. Тому я сподіваюся, що все-таки сили опору цій політично кон’юнктурній русифікації в українському суспільстві дадуть про себе знати, і що вже восени можна буде помітити ознаки оздоровлення та отямлення. До речі, закон всупереч Конституції називається «Про засади державної мовної політики». Але засади державної мовної політики можуть визначатися тільки Конституцією. Тому все це шито білими нитками і ніщо інше як політична кон’юнктура, що неминуче повинна відійти в історію, як відійшли Емський указ і Валуєвський циркуляр. На жаль, автори і ті, хто підписав цей закон, поставили себе в один ряд з Валуєвим та Олександром ІІ. Це буде відповідно оцінено історією. Але література житиме. Вона перебуде цей час, і ми в цьому ще матимемо можливість пересвідчитися.
