Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про політичну відповідальність партій

3 березня, 2000 - 00:00

Був час, коли керівну і спрямовуючу силу суспільства було визначено конституцією, й питань щодо політичної відповідальності не виникало. Всім було зрозуміло, від кого виходить ініціатива, а оскільки рішення приймалися єдино правильні, то їх можна було тільки схвалювати, підтримувати й виконувати.

Зараз ухвалено нову Конституцію, в якій немає статті про керівну й спрямовуючу, і вся політична відповідальність автоматично перейшла до влади та її вищої посадової особи — гаранта Конституції. Персоніфікація відповідальності — явище, безумовно, позитивне, але тут починає проявлятися зворотний бік медалі: коли крайнього відразу визначено, всі інші учасники процесу начебто й ні при чому. А це може призвести до дуже серйозних наслідків. Пригадаймо роки репресій. Адже одна людина не могла це все організувати. Пройшов з’їзд, лідера осудили, й мільйони тих, хто схвалював і допомагав, отримали політичну амністію. Це вже історія. Для того, щоб чорні сторінки історії не повторювалися, в суспільстві має бути закладено механізми стримування. Одним із таких механізмів може бути політична відповідальність керівників партій і громадських організацій за ті процеси, які йдуть у суспільстві.

Пройшли вибори. Хто організував кампанію з використанням нехороших технологій? Влада — відповідь досить проста. Але хіба могла влада її організувати без допомоги й сприяння керівників партій і громадських організацій? Звісно, ні, більш того, якби політичні лідери проводили незалежну політику, то використання таких технологій могло бути зведене до мінімуму. Адже вибори — це дуже серйозна подія, коли громадяни довіряють свій голос певним політичним силам і сподіваються на виконання обіцянок. Уявімо собі таку ситуацію. Припустимо, на минулих виборах я мав намір голосувати за О.Мороза. Відомий політик, якого всі знають. І раптом у розпал виборів я дізнаюся, що після бесіди з Вінським Олександр Олександрович змінює своє рішення. В яку ситуацію я потрапляю як виборець? Адже я довіряю Морозу, якого знаю, й гадки не маю, хто такий Вінський. Цей приклад я навів як ілюстрацію того, що виборець, який довіряє свій голос політичному лідеру, має бути впевненим, що саме цей лідер прийматиме рішення і нестиме за нього відповідальність. Або інший приклад, пригадаємо, як прогресивні соціалісти під час виборчої кампанії громили і лівих, і правих. Можливо, якби вони конкретніше зорієнтували своїх прихильників, то зараз не довелося б голодувати.

Праві також досягли успіху в побудові демократії для окремо взятих партій і громадських організацій. Одні демократи з використанням передових методів колективізації домагалися злагоди в своїх лавах, інші демократи, створюючи більшість, пригадали ноу-хау матроса Железняка. Адже, за великим рахунком, немає великої різниці в тому, встановлювалася демократія за допомогою танків або за допомогою декількох взводів охорони. Для дітей і внуків буде слабкою втіхою, якщо наші політичні лідери, які все життя працювали в умовах демократичного централізму, побудують для них централізовану демократію.

Тому питання щодо політичної відповідальності керівників партій і громадських організацій за свої дії перед суспільством, перед майбутніми поколіннями вельми актуальне.

Анатолій ШТАНЬКО, кандидат технічних наук, Київ
Газета: 
Рубрика: