Кожного дня, ледь розплющивши очі, ми стикаємося з безліччю проблем. Простих і складних, серйозних і не дуже, сумних і комічних. Та хоч які б проблеми перед нами стояли, серед них завжди є одна, спільна для всіх. Це — робота. Саме робота є тим тлом, на якому розгортається наше життя. Не буде перебільшенням назвати роботу і головним мірилом, яке встановлює певну точку відліку в усіх інших аспектах людського буття. Світ, у якому ми живемо, матеріальний. Точніше, спершу матеріальний, а вже потім духовний. Складно сказати, добре це чи ні. З одного боку, за все в житті доводиться платити. З іншого — давня істина твердить: ми не цінуємо те, що дісталося задурно. А щоб придбати, треба мати за що. А щоб мати, треба заробити. Коло замкнулося. Тому й виходить, хоч про що б люди вели бесіду, обов’язково повернуться до розмови про роботу.
Хай що кажуть, але кожен з нас вважає себе достатньо освіченою людиною. А людина освічена не буде вести тривіальну розмову про роботу взагалі. Тема має бути більш глибока. Наприклад, соціальна політика. Згадаємо жарт про те, що в житті є три речі, на яких знається кожний: як виховувати дітей, лікувати хвороби і грати у футбол. Віднедавна до цього переліку додалася і соціальна тематика. Тижня не проходить, щоб у Київський міський центр зайнятості не звертався кореспондент однієї з безлічі газет з проханням чи навіть вимогою надати інформацію про те, як знайти роботу в місті Києві. Роботу для молодих і не дуже, з житлом і без, для тих, хто має престижний диплом, і людині без професії. При цьому відповіді вимагають прямо зараз, так би мовити, «з коліс». Намагання працівників Центру отримати хоч якийсь час на підготовку компетентної, підтвердженої цифрами відповіді, сприймаються як небажання співпрацювати з пресою.
Хоча в чому-чому, а в закритості до преси міську службу зайнятості звинувачувати гріх. Власна телевізійна програма «Вісник роботодавця», постійні прямі ефіри на радіо «Голос Києва», співпраця з газетами «Освіта», «Робітнича газета», «Хрещатик», «Україна молода», районними малотиражками, десятки найменувань інформаційних буклетів, зустрічі з учнями шкіл і роботодавцями — це лише короткий перелік каналів інформування населення щодо питань працевлаштування.
І все ж ми розуміємо — хочеться більшого. Хочеться яскравих прикладів, цікавих випадків, ефектних порівнянь. І тут на перший план у роботі журналіста має вийти професіоналізм. І не просто професіоналізм, а професіоналізм, помножений на відповідальність. Приємно, коли у журналіста ці якості є. Адже питання соціального захисту населення від безробіття — питання складне, багатогранне. Жонглювання цифрами, фактами чи термінами неприпустиме. Це може призвести до непорозумінь, які у свою чергу потягнуть за собою отримання викривленої інформації населенням, пошукачами роботи і роботодавцями.
Як приклад. «Безробітний може отримати у Центрі зайнятості позику для відкриття власної справи» ( iз репортажу у випуску телевізійних новин на одному з національних каналів). Насправді не позику, а одноразову виплату допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності. Різниця суттєва. Позик служба зайнятості не надає, а вказана виплата — не позика, й її не потрібно повертати. Інший приклад, тепер вже з газети. «Служба зайнятості… надає їм (безробітним) грошову допомогу протягом 108 днів у розмірі 80 гривень». Насправді розмір матеріальної допомоги на період безробіття розраховується по певній формулі і за минулий рік в м. Києві склав у середньому 356,8 гривнi. Встановлений законом термін виплати — 360 днів. Для осіб передпенсійного віку та працівників, звільнених у зв’язку з достроковим зняттям Чорнобильської АЕС з експлуатації, вказані терміни значно подовжені. Ще в одному виданні наведена цифра відвідування громадянами Київського міського центру зайнятості на 400 тисяч перевищує загальну чисельність всіх киян. Подібних прикладів можна навести багато.
Соціальний захист населення від безробіття — питання надзвичайно важливе. Про нього треба говорити часто. Говорити чесно. Додамо: компетентно і відповідально.
