У«Дні» (№ 31) було опубліковано статтю Клари Гудзик «Унія як результат кризи церкви», написану за матеріалами праці Бориса Гудзяка «Криза і реформа». Як відзначила К.Гудзик, дана праця має безперечні переваги. Автор спробував максимальною мірою нейтрально аналізувати події, намагаючись дивитися на події тих часів очима сучасників, а не тільки з позицій дослідника сьогоднішнього дня, який привносить у дослідження вже абсолютно інший світогляд і користується зовсім іншою системою цінностей.
Водночас після прочитання статті К.Гудзик складається враження, що коли Православ’я переживало глибоку кризу, Католицька церква буцімто знаходилася на підйомі, і єдиний шлях русини (як називалися тоді жителі України) в XVI столітті бачили в тому, що «потрібно об’єднуватися з Римом, аби не стати жертвою незгод та схизм». Та якби все було так однозначно, то ми б не відчували слідів розколу Православної церкви й досі і не стали свідками загострення міжконфесійних протиріч.
Пропоную читачам звернути увагу на історичні події, опис яких не входив у завдання автора зазначеної праці, а також на ті моменти, що суттєво вплинули на прийняття і розвиток християнства в Україні. Необхідно при цьому зазначити, що вибір князем Володимиром грецької релігії був аж ніяк не випадковим, і цьому передувала тривала підготовча робота, що засвідчує безліч першоджерел, зокрема «Повість минулих літ» (987 р.). Володимир відрядив послів у різні країни, вивчив пропозиції і волзьких булгар, і німців, і іудеїв, і греків, і мусульман. У результаті було обрано орієнтацію на найквітучішу і найрозвинутішу країну тієї історичної доби — Візантійську імперію; тим більше, що зусиллями святих Кирила і Мефодія до то го часу для слов’ян було розроблено писемність. Причому вже існувало цілісне зведення духовних, державно-політичних і правових текстів, розроблене раніше для Болгарії. Та й сам алфавіт являв собою самостійну струнку і оригінальну систему, життєздатність якої підтвердив час. Тому посилання К.Гудзик, як раніше Леся Качковського («День», № 52 2000 року), на слова про згубний вплив слов’янської мови, висловлені єзуїтом Петром Скаргою, непримиренним противником православ’я, не зовсім доречне. Про хулу на слов’янськi письмена згадується ще в «Повісті минулих літ», і нападники відсилалися на рядки з Біблії: «Возглаголють усі мовами різними (про) велич Божу, оскільки дав їм Святий Дух говорити» (див. Діяння апостолів, 11: 4).
Історія в майбутньому розсудила цю полеміку, позаяк Біблію згодом було перекладено всіма європейськими мовами, але слов’яни почали це робити першими! Вживання слов’янської мови, безперечно, не давало русинам можливості знайомитися з усім корпусом багатої грецької і латинської спадщини теологічної та світської літератури, але вони одержали перевагу перед жителями Західної Європи — стали читати головні священні тексти рідною мовою, результатом чого виявилося надзвичайно широке поширення письменності. Тому ми й зустрічаємо у спогадах мандрівників Х-ХV століть пoдив з приводу широкого поширення на Русі писемності. Більше за те, слов’янська мова стала державною і у Великому князівстві Литовському. При цьому вчені мужі тих часів знали грецьку мову і могли користуватися багатющим арсеналом літератури Візантії, чого були позбавлені їхні західні сучасники, які мали доступ до грецьких оригіналів в основному через торговельні місії.
1054 року стався розкол між Західною та Східною християнськими церквами. Папський престол був надто занепокоєний розширенням церковного впливу Візантії і явно більш високим рівнем підготовки та освіченості візантійських ієрархів. Так, їхній вплив поширився навіть на південь Апеннінського півострова і зупинився лише біля кордонів Риму. Ф.Грегоровіус в «Історії міста Рима в добу середньовіччя» пише про цей період: «Коли клерикали Франції одного разу стали докоряти своїм римським колегам у неписьменності, один з них відверто сказав: «Намісники та учні Петра не бажають мати своїми наставниками ані Платона, ані Вергілія, ані Теренція, та й нікого іншого з усієї скотської породи філософів... І тому, кажете ви, той, хто не напханий подібними фантазіями, не може посісти місце воротаря райської брами? А я вам кажу, що ваше твердження — брехня. Петро нічого цього не знав і все-таки був поставлений воротарем при брамі небесній, позаяк сам Господь сказав йому: дам тобі ключі від царства небесного... І від початку світу Бог робить своїми провісниками не філософів та ораторів, а людей неписьменних і простих...»
Католицька церква втрачала свій вплив у Європі. Невідомо, яким чином далі розвивалася б християнська цивілізація, якби не експансія турків-сельджуків, а потім турків-османів. 1095 року Папа Римський Урбан II відгукнувся на заклик Візантії про допомогу в боротьбі проти невірних і організував I хрестовий похід. Мобілізація європейців на святу справу боротьби проти невірних і за звільнення Гробу Господнього все-таки піднесла авторитет Папського престолу, але мети походів не було досягнуто, проблем в Європі збільшувалося, тим часом як Візантія в XII столітті переживала свій розквіт. Завдяки візантійцям західні теологи знайомилися з грецькими оригіналами творів учених античності. Це дало поштовх розвитку схоластики і західноєвропейських університетів.
Взаємне відчуження між візантійцями і латинянами зростало. Візантійці вважали латинян варварами, на що останні відповідали сумішшю заздрості і презирства, яке походило, скоріше, від почуття неповноцінності. Єпископ Лангрський вже в середині XII століття мріяв про взяття Константинополя. І 1204 року хрестоносці, яких благословив Папа Іннокентій III, за підтримки Венеції, торговельного конкурента Візантії, вирушили завойовувати Константинополь. Варварське знищення хрестоносцями Константинополя викликало шок в усьому християнському світі і знайшло відображення в мемуарах багатьох сучасників. Захопивши місто, латиняни вчинили неймовірний розгром, забувши про світлі ідеї християнства. Не було пощаджено ні церков, ні церковних святинь, ні витворів мистецтва, ні жінок, ні дітей. У пограбуванні, яке тривало три дні, крім солдатів, також брали участь латинські ченці. Зі спогадів Роберта де Кларі, учасника походу, стає очевидно, що ватажки хрестоносців навмисно підпалили місто. Пожежа тривала цілу добу. Віллардуен писав, що вбитих у Константинополі «не було ні числа, ні міри». А Никита Хоніат зазначав, що навіть мусульмани були милосерднішими до християн після захоплення Єрусалима, ніж латиняни, які твердили, що є солдатами Христа. Багато святинь було вивезено в Європу або знищено. Це масштабне знищення християн і християнських святинь проклало величезне провалля між Римом і Константинополем. З агресивною політикою Папського престолу пов’язана й Варфоломіївська ніч (1572 р.) і масові вбивства іспанцями корінного населення Нового Світу (XVI ст.).
Ослаблена після руйнування хрестоносцями, Візантія вже не могла успішно протистояти турецькій експансії, почався занепад Візантійської імперії і Константинопольського патріархату. Щоб ефективніше протистояти експансії ісламу, грецькі екзархи пішли на компроміс із Римською церквою і підписали Флорентійську унію, сподіваючись на вiйськову підтримку. Але Риму було потрібне беззастережне підкорення, і в захисті Константинополя від турків 1453 року брали участь всього лише 200 латинян. Падіння Візантійської імперії тодішній Папа Римський сприйняв як вияв Божественного Провидіння. З трагічним падінням Константинополя 1453 року Флорентійська унія розпалася. Але хіба можна сказати, що Рим у той час перебував на підйомі? Так, М.А.Гуковський у праці «Італійське Відродження» пише: «Рим дійшов до такого запустіння, що в січні 1411 року в садку папської резиденції охоронці вбили лисицю і п’ять великих вовків; їх повісили на зубцях стіни для заспокоєння городян, які вельми засмучувалися від того, що вовки, яких багато розплодилося у Ватикані, постійно розкопували могили поблизу Базиліки Св. Петра».
Падіння Константинополя 1453 року стало загальноєвропейською трагедією, і це усвідомили навіть найревніші католики. Так, Еней Сільвіо Пікколоміні (майбутній Папа Римський Пій II), єпископ Сієнський, писав 12 липня 1453 року Папі Миколаєвi V з приводу падіння Константинополя: «Що сказати про книжки, яких було там безліч і які навіть невідомі латинянам?.. Це друга смерть Гомера і Платона. Де тепер шукати геніальні твори філософів і поетів? Вичерпалося джерело муз... І це сталося через нашу бездіяльність, бо ми зважаємо лише на сьогочасні речі». А в його посланні до Миколая Кузанського (21 липня 1453 р.) ми читаємо: «Аж до цього дня в Константинополі зберігався спогад про стародавню мудрість, ніби саме там перебувало осереддя вченості — ніхто з латинян не міг вважатися досить освіченим, якщо впродовж якогось часу не навчався в Константинополі... То що ж ми щойно втратили?.. — Престол другого патріарха... Чому з чотирьох найвищих патріархів у тебе (християнської релігії) залишається лише один Римський?.. З двох очей одне ти втратила». Роль Константинопольського патріархату було обмежено лише до боротьби за виживання під владою Османської імперії. Звичайно, не можна ідеалізувати Візантійську імперію з позицій сьогоднішнього дня. Проте саме в ній ми спостерігаємо прагнення вибудувати баланс між владою духовною (Патріарх) і владою світською (Імператор). Наднаціональний абсолютизм був властивий католицизму.
Були й інші суттєві моменти, що стали перешкодою для Унії. Ми не будемо зупинятися на аналізі суто теологічних розходжень, пов’язаних зі спірним пунктом у Символі Віри: Святий Дух походить «від Батька через Сина» (православ’я) або «від Батька і Сина» (католицтво). Найсуттєвішою перешкодою були саме догмати про верховенство і непогрішність Папи, завдяки яким він фактично привласнював собі функції намісника Бога на землі. Другою перешкодою була можливість виправдання віруючих через індульгенції, початок чому було покладено папською буллою «Unigenitois» 1349 р. Торгівлю індульгенціями було поставлено на комерційну основу, що дозволяло мирянам грішити без обмежень, а потім відкуповуватися. Третьою перешкодою служив догмат про чистилище, прийнятий 1439 року Флорентійським собором. Православна церква виступала категорично проти цього догмата, оскiльки він давав можливість грішити в цьому світі з надією, що потім гріхи можна буде спокутувати в чистилищі. Православ’я не заперечувало, що людина за своєю природою є грішною і може вчинити гріх. Але воно відстоювало позицію, що гріх необхідно спокутувати праведними справами в цьому світі.
Проти цих положень Католицької церкви виступало не тільки Православ’я. Саме вони виявилися причиною руху Реформації. 1520 року Лютер пропонує реформу церкви. За приклад можна навести декілька з 95 тез Мартіна Лютера (1517 р.): «21. Тому помиляються всі проповідники індульгенцій, коли стверджують, що папською індульгенцією людина звільняється від будь-якої кари... 27. Вони проповідують вчення, згідно з яким, щойно гроші буде вкинуто в скриню, — душа людини відразу ж вийде з чистилища... 50. Потрібно вчити християн, що якби Папа знав, як проповідники індульгенцій вимагають грошей, то він скоріше перетворив би на порох церкву Св. Петра, аніж став би її будувати на кошти сімей, на плотi й кістках своєї пастви».
1536 року Жан Кальвін публікує «Повчання в Християнській вірі». Реформація охопила величезні території і примусила католицьку церкву мобілізуватися, почався рух Контрреформації. 1540 року було засновано орден єзуїтів, але його члени відійшли від первинної мети ордену — навертати до християнської віри представників інших релігій; свої основні зусилля єзуїти спрямували на боротьбу з протестантськими течіями і православ’ям (схизмою). Реформаційні рухи примусили Католицьку церкву підвищити рівень підготовки та освіченості священиків і вимоги до своїх ієрархів. Втративши Північну Європу, Католицька церква звернула свій погляд на Схід. У горнилі релігійних подій XVI — XVII століть опинилася й територія сучасної України. Князі Острозькі, Іов Борецький, Петро Могила в надзвичайно складних умовах відстоювали своє право на ідентичність і в теологічних диспутах гідно відповідали католицьким богословам. А «Православний Символ Віри» митрополита Київського Петра Могили в XVII столітті одержав схвалення у православному світі. З часу прийняття Руссю християнства Київська митрополія здебільшого була незалежна від Москви, а Києво-Могилянський колегіум, готуючи священнослужителів, загартованих у диспутах з латинянами, був невичерпним джерелом кадрів для Московської патріархії. Розвиток православ’я в Україні, на відміну від Росії, аж до кінця XVII століття прямував своїм особливим шляхом. Унія в різні періоди історії України відігравала як позитивну, так і негативну роль, але сподівання її фундаторів на те, що Унія приведе до рівноправності церков у Речі Посполитій, не виправдалися. Практично безперервна експансія з боку католицтва, побоювання слов’ян втратити Православ’я, основу своєї ідентичності, призвели до того, що Православ’я значною мірою законсервувалося, припинило свій розвиток. Більше уваги зверталося на збереження форми, а не духу віри.
Потужного удару по Православ’ю було завдано Петром I, який скасовує 1718 року звання патріарха, а в 1721 р. затверджує замість патріархії Найсвятіший Синод — колегію єпископів у справах управління церквою. За діяльністю колегії наглядав державний чиновник, якого призначав цар — обер-прокурор. Церква перетворилася на одне з відомств державного апарату. Петро I дотримувався проекту українця Феофана Прокоповича, який з богословських позицій обгрунтував абсолютизм, тим самим православ’я змусили йти шляхом католицизму, перетворивши його на жорстку ієрархічну структуру. Лише наприкінці XIX століття Православ’я стало еволюціонувати, причому завдяки не тільки працям богословських теологів, але й таких філософів, як В.Соловйов, М.Бердяєв, С.Булгаков та ін. Але на перешкоді цього процесу стала революція.
Цікаві спостереження щодо розбіжностей Католицизму і Православ’я зробив філософ Л.Карсавін. Католицька церква за своєю природою є інтернаціональною, не даремно ідея Інтернаціоналу прийшла із заходу. Для Католицької (всесвітньої) церкви не може бути національних церков — все національне «не є релігійним, не є абсолютним, не є суттєвим». Із самого початку православ’я мислило всесвітню церкву як гармонічну систему місцевих, національних або кільканаціональних церков. Можливо, це також підсвідомо відчували наші предки і тому так відчайдушно чинили опір католицькій експансії в Україні? І за умов жорсткого тиску з боку церковної та світської влади одні єпископи пішли на компроміс — Унію, а інші, зазнаючи поневірянь, залишилися твердими у своїх переконаннях. Спочатку Православ’я було спрямоване на розвиток духовної сторони життя людини, на відміну від Католицизму, що спрямовується на вирішення земних проблем існування людини, на раціоналізацію і концептуалізацію християнства. Цікаво, що ідеологи комуністичної партії також претендували на всесвітній характер комунізму, будуючи свою структуру ієрархічно, як і Рим.
Безперечно, Католицька церква відігравала й позитивну роль в історії, зокрема, вона дозволила полякам зберегти свою ідентичність як у період поділiв Польщі, так і під час Варшавського договору. Перебуваючи за межами впливу Політбюро, вона сприяла організації опору в Польщі в 1981 — 1989 роках. Таку ж роль у збереженні самоідентичності українців в Австро- Угорській імперії та Польщі відігравала й Греко-католицька церква.
Джерела релігійних конфліктів сягають своїм корінням глибоко в минуле. Історія Православ’я в Україні потребує особливо пильного, об’єктивного погляду і детального неупередженого вивчення, бо глибинні та цілющі підвалини Православної віри, насамперед її «софійність», фактично, за винятком візантійського періоду Х-ХII століть, так і не виявили себе повнoю мірoю, будучи прихованими під покривом неухильного дотримання обрядів. «Свята Софія» означає не святу на ім’я Софія, але «святу Премудрість». Те, що для Православ’я є характерною своя власна виняткова лінія, послана як святий дар Божественним Провидінням, вважає й відомий науковець Роберт Ф. Тафт, католик, який плідно працює в центрі візантійських досліджень при Гарвардському університеті. Православ’я — це неоціненна скарбниця багатющої спадщини грецької цивілізації, на відміну від західних християнських конфесій, які успадкували римську цивілізацію.
Але ця скарбниця багато в чому залишається закритою від мирського погляду. В цих двох напрямах розвитку європейської цивілізації відбилися два екзистенційні начала — римського духу і православної душі. І на новому витку розвитку цивілізації відбувається нове переосмислення ідей, закладених в основі раннього християнства. Тому церковні питання в Україні вимагають не тільки зваженого підходу, але й детального вивчення. Ми ж більше бачимо язичницькі підходи. Президент та прем’єр-міністр схвалюють будівництво в центрі Києва язичницького пам’ятника — пантеону з 12 ідолами (такий тип пам’ятників був поширений у поганській дохристиянській Римській імперії). Але керівництво країни перевершила опозиція, здійснивши поганський ритуал спалення опудала в центрі столиці держави! Таке відчуття, що Україна вступила не в XXI століття, а рухається до середньовічного мракобісся. Тоненька плівка християнства насилу приховує язичницьку сутність країни, яку роздирають церковні та мирські протиріччя.
