Може це навіть і добре, що діти Леніна не знають ні як дідуся, ні як бабусю — всьому і кожному свій час і місце, аби не на нарах. Той, хто захоче ворухнути зайвий раз звивиною в напрямку, відмінному від пригод бравого тінейджера, чия відсутність гальм дозволяє гальмувати навіть реактивний літак, дізнається і про Леніна, і про Маркса. Найголовніше, щоб це сталося при вивченні світової історії, а не в практичному пізнанні життя. Адже якщо реалізувати утопію, то можна й бульбашки пустити, причому без усяких шансів на спливання. А навіщо нам такі водні процедури? Що ми, пінгвіни, чи що?
А взагалі реклама й пропаганда комунізму — близнюки-брати. Обидві розраховані на те, що в них беззастережно повірять і дадуть відповідь дзвінкою монетою в чиюсь кишеню повз свою. А якщо з побудовою утопії раптом виникли історичні проблеми, то можна оголосити лібералізацію з прискореною прихватизацією і, майже не підводячись зі свого колишнього крісла, перейти від комуністичної годівниці до ліберальної. Для їх шлунків особисто я різниці не помічаю, а про стан інших скромно промовчу. Цим зараз нікого не здивуєш, тому що навкруги, куди не глянь утомленим поглядом із безнадійним проблиском надії, скрізь хворі на виразку й колишні непитущі. Леле, таке життя або «це ля ві», як сказав би француз, йдучи виконувати свій почесний подружній обов’язок із негарною, але дуже фригідною дружиною.
Ну, а якщо серйозно, то, наївшись вволю побудови комунізму, закусивши наостатку лібералізмом і надивившись на вічно стоячі, як після десяти таблеток віагри, реформи, можна відчути непереборне бажання скуштувати, нарешті, радощі звичайного людського життя — і звичайно ж без всіляких «ізмів».
