Проживаючи в повній ізоляції від західного світу, не даючи змоги своїм музикантам поборотися за своє місце у відкритому музичному світі, Радянський Союз був змушений створити свою шкалу оцінок «хто є хто» штучно, себто не ринок диктував велич артиста, а держава, надаючи йому певне звання. А сьогодні? Ми хочемо в Європу, але цей варіант там не проходить. Такого ніде немає. Мені шкода дивитися на наших музикантів, коли вони з гордістю ставлять свої звання в автобіографічних довідках і відправляють їх на Захід, а там на це дивляться зверхньо — сміються: «...провінція, та й годі!» Надання звання де-факто — це фальшивка, це заспокоєння артиста, йому здається, що він чогось досяг, але, крім підвищення зарплати, що є важливим чинником сьогодні (це можна було б зробити через бухгалтерію і не розголошувати звання), він нічогісінько не досяг, — погодьтеся, ці звання цілком безвартісні в реальному мистецькому світі.
МОСКОВСЬКЕ — ЗНАЧИТЬ КРАЩЕ
Нашестя московських артистів, широко розрекламованих ще за часів СРСР, убиває український музичний академічний ринок. Поки вони будуть приїздити в таких кількостях, ми не зможемо розвинути своїх зірок. За «радянським» вихованням усі звикли смирненько аплодувати вказаним їм зіркам, і це продовжується по сьогодні. Усі (або принаймні їхня значна більшість) звикли до такого поняття, що «в Москві всі зірки, а в нас їх немає», і сьогоднішня культурна політика в Україні якраз живе, працює і дає вказівки за цим принципом. У нас дуже багато талантів, але, як усім відомо, талант треба плекати, дати йому багато виступати і рекламувати його протягом довгого часу, аж поки він не стане зіркою, для «підростаючих» (не за віком, а за фахом) просто немає місця — немає аудиторії.
ЧИ ХОЧЕМО МИ МАТИ СВОЇХ ЗІРОК?
Це серйозне національне питання. Нарешті всі зрозуміли доконечність захисту вітчизняного виробника, — а вітчизняного музиканта? Обкладаючи концерти зарубіжних артистів таким же митом, як і зарубіжний товар, держава не тільки стала б на боці вітчизняного музиканта, що є її святим обов'язком, але й могла б мати прибуток. Парадоксально, що в нас стільки музичних закладів (мабуть, найбільше з усіх країн Європи) і ми весь час ведемо мову про величезну кількість талантів, а зірок (академічної музики) чомусь у нас майже немає. Чому? За часів СРСР Москва «запрошувала» всіх талановитих музикантів до себе, «розкручувала» їх як зірок і називала їх московськими, а в «провінції» (Києві) залишилися «нерозкручені», тобто не зірки. Так і по сьогодні. Московські зірки залишилися зірками, а ми своїх не «розкрутили», хоча є з кого робити зірок. Для створення зірки потрібна публіка, яка за допомогою реклами буде в захваті від певного артиста. Однак коли ми починаємо з нуля, потрібне величезне зусилля, щоб переконати слухача поглянути в інший бік — тоді конкуренція гастрольних зірок із Півночі дуже не на часі.
КОМУ ПОТРІБНІ СОТНІ ПІАНІСТІВ
Якщо нам не потрібні зірки, тоді навіщо нам ці 350 навчальних музичних закладів по всій Україні? Кошти на їхнє утримання дуже великі — закриймо їх і будемо слухати чужих зірок без клопоту. Це рішення, хоч логічне, звісно, не дістане підтримки. Отже, якщо не закриваємо музичні заклади, то держава, яка їх утримує, повинна мати віддачу на її інвестиції. Це перша засада ринкових відносин. Уже якщо не гроші, то держава повинна одержати хоча б світовий престиж від її зірок. А те, що в наших музичних закладах навчають грі на балалайці (до речі, не український інструмент) чи готують сотні кращих або гірших піаністів (а де вони знайдуть роботу? Цілий світ є ними пересичений), — сьогодні вже не перспективно. Мають відбутися зміни в нашому мисленні. Ми повинні вже вийти зі штучної радянської казочки, де держава все за нас, як за дітей, планувала і вирішувала. Тепер ми маємо дивитися на світ реально — у світовій перспективі.
ВИХІД Є
Попри все, вихід із кризи є. Лише треба дуже точно з'ясувати, чого ми хочемо: чи ми повноцінна європейська держава, яка пишається своєю культурою і своїми музикантами, чи ми залишаємося екс- радянською державою без особливих амбіцій. За умови другого варіанта не треба жодного зусилля — все залишається як є: надалі видаємо сотні тисяч гривень на навчання музики із жодними результатами і ходимо на концерти чужих зірок. Коли, однак, прагнемо до чогось кращого, з нашого боку потрібні зусилля:
1. Реструктуризація галузі музичного навчання з метою кращого використання коштів та більш ефективних і перспективних результатів навчання.
2. За західними зразками впровадження системи плекання музичних зірок без залучення державних коштів.
3. За західними зразками впровадження недержавних опікунських рад, які відповідали б за життя цієї мистецької інституції. (Докладніше про це — в наступній статті «Про ринкові реформи в академічній музиці в Україні-2»).
4. Створення культурного іміджу України у світі: нас зовсім не знають, хіба тільки зі спорту. Культурний імідж України, до речі, суттєвий для плекання наших зірок. А те, що наші мас-медіа досить часто висловлюються про того або іншого музиканта, який після однієї чи двох поїздок в якусь країну вже «відомий у світі» або принаймні в Європі, свідчить, що вони не мають уявлення, що це означає. Світ уже такий перенасичений усілякими музикантами, зокрема багатьма сотнями справжніх зірок, що для того, щоб можна було про когось таке стверджувати, він (вона) мусить об'їхати Європу щонайменше чотири рази і то на запрошення визначних менеджерів на виступи в престижних залах чи на фестивалях протягом чотирьох років.
Отже, вибір є: потрібно тільки прийняти рішення. Треба усвiдомити, що в музиці Україна взагалі невідома в світі. Отже, можемо надалі триматися за ручку матусі держави і в хронічному стані незадоволення застоюватися в цій «культурці» або позбутися всього непотребу, що стримує нас від входження в цей жорсткий, але такий прекрасний світ.
