Наприкінці минулого року міністр освіти і науки України Сергій Квіт скасував наказ №642 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студента» від 9 липня 2009 року, який встановлював перелік обов’язкових дисциплін гуманітарної підготовки у ВНЗ та їхні обсяги. Тобто тепер кожен університет сам вирішуватиме, які непрофільні предмети зробити обов’язковими, а які — ні, чи для всіх спеціальностей, чи вибірково тощо. Суспільство відреагувало миттєво на такі новації — бурхливими дискусіями. Особливо довкола питання вивчення історії України та філософії. Про необхідність масової історичної освіти, невивчені уроки історії та їхню роль у сьогоднішній ситуації на сході країни, а також реакцію на ці новації в освіті «День» писав у номері за 23 січня 2015 року у статтях «Історія — захищає» та «Кров незасвоєних уроків».
Сьогодні продовжуємо цю тему статтею доктора філософських наук Тетяни Гардашук про те, чим корисні знання філософії абсолютно для всіх спеціальностей, та як до цього питання підходять в університетах зі світовим ім’ям — Гарвардському, Оксфордському та інших.
На тлі реформування освітньої системи України освітянське та наукове співтовариство сколихнули повідомлення про скасування нормативних гуманітарних дисциплін у вишах, зокрема філософії (Наказ МОН України № 1392 від 25.11.2014). Відтепер включати філософію до навчальних планів не зобов’язаний ніхто, за винятком самих філософів. Більше того: винесений на обговорення (термін якого спливає 31.01.2015) проект Положення про порядок підготовки фахівців ступеня доктора філософії (дотепер — кандидат наук) та доктора наук в аспірантурі й докторантурі вишів. За цим проектом, з підготовки докторів філософії будь-яку філософію мають вилучити.
Наміри МОН щодо філософії прокоментувала на Громадському радіо перший заступник міністра освіти і науки Інна Совсун. Якщо коротко, її основні тези такі:
— філософія в університетах — спадщина ідеологічного контролю СРСР;
— філософія нецікава студентам, бо рівень викладання низький;
— філософію мають включати в університетські курси на вибір, а нині вона «нав’язується ззовні, а не є усвідомленим вибором вивчення».
Як на мене, зміст дискусії щодо самого наказу й інтерв’ю виходять далеко за межі корпоративних інтересів викладачів філософії та інших дисциплін суспільно-гуманітарного циклу. Питання, що піднімаються в цих дискусіях, безпосередньо стосуються розуміння природи освіти в цілому та університетської зокрема в культурно-історичному та стратегічному аспектах, і не тільки цього.
УНІВЕРСИТЕТ ЯК АЛЬТЕРНАТИВНИЙ СВІТ, СПРЯМОВАНИЙ НА МОЛОДЬ
За своєю природою освіта є надзвичайно складним і багатовимірним соціальним явищем. Найчастіше освіта асоціюється з молодим поколінням, якому передають знання та досвід, необхідні для ефективного розв’язання завдань повсякденного життя, соціальні, культурні, релігійні, філософські, моральні цінності, що сповідуються суспільством. Невипадково французька дослідниця Жаклін Рюс визначила освіту як спосіб входження людини у світ.
Українська освіта за формою й змістом має не лише наближатися до європейських чи світових стандартів знань, а й стати водночас потужним засобом освоєння європейського та світового культурних ландшафтів й утвердження власної європейськості. Не зайве згадати, що саме поняття «європеєць» було запроваджено 1623 року англійським філософом Френсісом Беконом, який був переконаний, що, попри національні відмінності, читачі його трактатів думають про себе як про людей, які живуть на одному континенті. Філософія та інші суспільно-гуманітарні дисципліни якраз і сприяють досягненню цих цілей, оскільки фундаментом європейської освіти з часів античності є філософія.
Університети також є атрибутом європейської цивілізації. Історично формування університетів на теренах середньовічної Європи, починаючи з ХІІ ст., постає як намаганням віднайти ефективний соціальний механізм передачі знань. Університет зародився як певний альтернативний світ, спрямований на молодь та її творчий потенціал, а отже — на майбутнє.
ФІЛОСОФІЯ І ВМІННЯ СТАВИТИ ПИТАННЯ
У сучасному світі університети залишаються основними осередками освіти, де, на думку німецького філософа Мартіна Гайдеггера, мають насамперед учити мислити, і в цьому полягає фундаментальна відмінність їх від звичайної школи. А за визначенням ірландського університетського діяча ХІХ ст. Дж. Генрі Ньюмена, освіта, зокрема вища, має сприяти становленню «влади вишколеного розуму як інтелектуальної та соціальної сили». Ознаками ж такої інтелектуальної та соціальної сили є «набутий хист розсудливості, проникливості, прозорливості, мудрості, філософської налаштованості, інтелектуального самовладання та спокою». Ці запити до освіти актуалізуються з іще більшою силою в наші дні.
З огляду на це, філософія виступає потужним засобом інтелектуального вишколу й освоєння розмаїття європейської культури в її цілісності й водночас є невід’ємною складовою цієї культури, її квінтесенцією. Тому від викладання філософії (та інших гуманітарних дисциплін) в українських вишах залежатиме і входження молодих людей у європейський світ.
Вивчаючи філософію, людина вчиться ставити питання: «Що я можу знати?», «На що можу сподіватися?», «Що я можу робити?», і таке вміння має стати внутрішньою потребою сучасної молодої людини, майбутнього спеціаліста, який братиме участь у розробці й упровадженні новітніх технологій, аналізі складних євроінтеграційних і глобалізаційних процесів чи ухваленні рішень, від яких може залежати життя та здоров’я багатьох людей, якість довкілля, добробут нації й людства тощо.
Філософія здатна наблизити молодого фахівця до розуміння всієї складності причинно-наслідкових зв’язків у часі, просторі та на рівні ухвалення рішень. Понад те, філософія застерігає від спрощення світу, а отже й від надто простих рішень. Адже гіркі наслідки деяких «простих» рішень минулого спокутуємо ми та спокутуватимуть ще й наші нащадки.
То ж звільняючи студентів університетів від вивчення філософії, прибічники такої «новації», по-перше, редукують університети як осередки, які за визначенням мають надавати усебічну освіту й покликані виховати не просто фахівців, а й культурних, ерудованих людей, до рівня реальних училищ, що продукують ремісників. По-друге, у такий спосіб молодь відсікають від пласту європейської культури, без якої годі говорити про євроінтеграцію та конкурентоспроможність випускників на європейському та глобальному ринку праці. По-третє, все суспільство піддається ризикам «простих рішень».
ПРО НАЦІОНАЛЬНУ «ОСВІТНЮ МАТРИЦЮ»
Одним з аргументів проти викладання філософії є «подолання пережитків радянської освітньої системи». Так, за радянської доби вивчення філософії у вищих навчальних закладах розглядалося як засіб підготовки ідеологічно свідомих будівничих комунізму, здатних давати відсіч усяким проявам буржуазної ідеології. Історія філософії вибудовувалася як предтеча єдино правильної марксистсько-ленінської філософії, залишаючи поза увагою багатющий спектр історичного досвіду філософської думки, а розмаїття філософських течій, напрямів, теорій другої половини ХІХ—ХХ ст. згадувалося хіба що в контексті «буржуазної філософії», звірялося з догматами марксизму-ленінізму і, відповідно, піддавалося критиці.
Унаслідок цього склалася ситуація, коли, незважаючи на повсюдне й обов’язкове викладання філософії, студенти були позбавлені можливості знайомитися з широким спектром філософських учень і традицій, а заідеологізованість і догматизм формували негативне, а то й зневажливе ставлення до філософії та інших гуманітарних дисциплін серед студентства. Зі здобуттям незалежності викладачі звільнили від ідеологічного пресу, і вони постали перед необхідністю освоєння тих пластів і напрямів філософської думки, які ігнорувала радянська освітня система. Тому навішування на сучасні програми викладання філософії ярлика «радянської ідеології» є такою ж самою ідеологізацією освіти.
Сьогодні слід визначитися, по-перше, з формами й методами реінтеграції української освіти в європейську освітню традицію, по-друге, зі шляхами інтеграції української молоді, зокрема студентства, в європейську культуру. Але реалізація цих задач можлива лише за умови інтелектуальної інтеграції української інтелігенції, насамперед науковців та викладачів української вищої школи, в європейський культурний і освітній процес, розширення горизонтів співпраці з європейськими колегами, засвоєння та практичного втілення автономії університетів і наукового нонконформізму, бо ж останні є найвищими характеристиками університетів як суспільних та освітньо-наукових інституцій. Історичний досвід засвідчує: успішне продовження освіти в європейських університетах визначається насамперед успішністю вітчизняної вищої школи, її релевантністю європейській традиції, що в свою чергу висуває до неї відповідні вимоги розробки національної «освітньої матриці», яка спирається на національні традиції й, водночас, зорієнтована за загальносвітові стандарти.
Викладання філософії значною мірою підвищує рівень академічної мобільності та шанси самореалізації студентів, бо існує чимало прикладів, коли саме знайомство з філософією на перших курсах університетів спонукає студентів до глибшого її вивчення. І не тільки її, а й інших предметів. Із власного викладацького досвіду (який увесь припадає, до речі, на пострадянський час) доводиться констатувати: студенти-медики, менеджери чи «технарі» під час викладанні загального курсу філософії дивляться на тебе широкими очима, бо не знають, хто такі Джордано Бруно, Галілео Галілей чи Коперник, а студенти, в яких математика є базовим предметом, не знають, що таке аксіома, інтегрування й диференціювання. І тут питання вже не до компетенції викладача філософії й не до «радянської спадщини»...
ПРОЦЕС ЗДОБУТТЯ ОСВІТИ — ЦЕ НЕ РОЗВАГА, А ПРАЦЯ НАД СОБОЮ
Не витримує критики й теза пані Совсун про те, що філософія «нав’язується ззовні, а не є усвідомленим вибором вивчення». Якщо йти за цією логікою, то й уся система дошкільної та шкільної освіти є нав’язаними ззовні. Але ж є певні освітні стандарти й освітні канони, які треба засвоїти, щоб бути спроможним робити надалі свідомий вибір. Оскільки у школах філософія не викладається, то яким чином студенти бакалаврату можуть обирати те, про що не мають уявлення?
Пропозиція заступниці міністра щодо заміни загального курсу філософії спецкурсами також є недолугою, бо перед тим, як починати вивчення спецкурсу, студент має набути загальних знань із філософії. Мені в принципі видаються сумнівними розмови про освіту в термінах «цікаво — нецікаво», бо процес здобуття освіти — це не розвага, а насамперед праця над собою, яка потребує чималих інтелектуальних зусиль.
Сьогодні присутність курсу філософії в університетських навчальних програмах має розглядатися не як рудимент радянської ідеологічної системи, а як чудова нагода ознайомити студентів із квінтесенцією європейської культури та спонукати їх до глибшого осягнення її в подальшому навчанні, роботі, саморозвитку та самоосвіті — в «довічному навчанні». Адже для того, щоб спромогтися давати відповіді на виклики сучасності й протистояти різного штибу кризам, необхідно мати потужний людський інтелектуальний ресурс, в якому поєднуються «проникливість і дисциплінованість природничих, соціальних та гуманітарних наук так, як вони співіснують у дослідженнях і навчальному процесі в університеті, — і, практично, більше ніде» (Ярослав Пелікан). Запровадження цього критерію в реальну університетську практику та справу підготовки фахівців має стати запобіжником проти утилітарного погляду на освіту як передачу комплексу фахових знань без належного опертя на культурну спадщину.
Філософія опосередковано є й чинником кар’єрного зростання. оскільки вивчення філософії сприяє формуванню критичного мислення, культури спілкування та ведення дискусій, творчості, спроможності збагнути широкі перспективи. Ці вміння приваблюють роботодавців, орієнтованих на інноваційний розвиток. Ці аргументи наведені на сайті Кембриджського університету, чий авторитет, здається, заперечень не викликає. Тут філософію розглядають як важливий чинник, що сприяє кар’єрі широкого кола фахівців — від журналістів і правників до банківських працівників і менеджерів.
А ось як пояснюють студентам значення філософії у Гарвардському університеті: «...насправді, досвід і навички, здобуті під час вивчення філософії, є дуже затребуваними на ринку праці, особливо за умов нестабільного і мінливого економічного клімату. Багато вузькоспеціалізованих навичок швидко застарівають, і тому багато людей змушені змінювати свою кар’єрну лінію по кілька разів протягом життя. А досвід, який надає філософія, завжди користується великим попитом: це здатність чітко мислити й викладати свої думки, здатність звертати увагу на деталі, чітко і зрозуміло пояснювати складні ідеї, встановлювати причини й наслідки, бачити речі в ширшому контексті, кидати виклики ортодоксії. Одним словом, філософія надає вам досвід і навички, які ви зможете використовувати протягом життя».
А на додачу ЮНЕСКО прямо декларує: «Діяльність ЮНЕСКО неможлива без філософії».
Тож що нам пропонує МОН із фактичним скасуванням філософії у вишах: дерадянізацію чи глибоку провінціалізацію?
