Отже, цифра перша — скільки нас є? Не скільки в Україні жителів (це відомо за підсумками перепису — близько 48,5 мільйона), а скільки їх знаходиться на території України? Адже при переписі в опитувальних листах не було одного дуже важливого запитання: «Скільки місяців на рік ви відсутні в Україні?» (хіба що непряме запитання №16). За заявою українського омбудсмана пані Карпачової, в середньому близько семи мільйонів громадян України щорічно працюють (легально чи нелегально) за кордоном (за оцінками зарубіжних експертів, ця цифра коливається в межах 5—9 мільйонів, тобто в середньому — ті ж 7 млн.). Звідси випливає, що з 48,5 млн. громадян України в країні реально присутні лише 42—44 млн. Виникає запитання: як ці реалії враховані в організації «життєдіяльності», а також у бюджеті країни (хоча б у розширенні штату наших посольств у тих країнах — Португалії, Іспанії, Греції, Туреччині та ін., — де працює багато наших громадян, для захисту їхніх інтересів)?
Друга цифра — скільки у нас виборців? За даними Держкомстату, в нашій країні 22% дітей до 16 років, а якщо додати громадян до 18 років і осіб, позбавлених виборчих прав, — вийде мінімум 24%. Звідси кількість виборців 48,5 — (48,5 x 0,24) = 37 млн. За даними ж Центрвиборчкому, у виборчих списках на виборах-2002 рахувалося 38,3 млн. виборців. Звідки? Але це «квіточки». А ось і «ягідки»: з 38,3 млн. отримали на руки бюлетені на дільницях 25,9 млн. або 68%. Але з 38,3 млн. «списочників» (а тим більше з 37 млн.) — 5—7 млн. громадян «виборчого» віку знаходилися за кордоном і з’явитися не могли. Виходить, реальна кількість виданих виборчих бюлетенів при 70%-му волевиявленні НЕ МОГЛА ПЕРЕВИЩУВАТИ (38,3 — 6) х 0,7 = 22,6 мільйона? (Інші бюлетені, понад цi цифри, — їх кілька мільйонів — могли з’явитися тільки в урнах наших посольств за кордоном). Я впевнений: в інтересах демократичного майбутнього України необхідно винести ці цифри на публічну дискусію, а не замовчувати проблему...
Третє — скільки нас бере участь у політичних акціях? Наша періодика звичайно пише: «це якісь жалюгідні 2- 3% — не варто звертати увагу». Але на нещодавньому брифінгу МВС України заступник держсекретаря пан Варенко висловив стурбованість тим, що в останні роки зростає кількість масових заходів, ініційованих різними політичними партіями, рухами, блоками. За його словами, за дев’ять місяців 2002 р. було 41,3 тисячi таких заходів і в них взяли участь майже 23 мільйони наших громадян. Якщо так і піде далі, то до кінця року цифра досягне 30 мільйонів. А це майже все реально присутнє в країні доросле населення!
Четверте — скільки ми заробляємо? Звичайно газети наводять середню зарплату; весь же світ оперує «середньодушовим доходом у сім’ї». Наприклад, для однодітної сім’ї з бабусею отримуємо: [400 грн. (з/п батька) + 150 грн. (з/п матері) + 70 грн. (пенсія бабусі)] : 4 = 180 грн./чол. — це далеко нижче «середньорічного» прожиткового мінімуму (350 грн.), це майже офіційна межа бідності. При цьому до цього дня чотирьом мільйонам наших працівників не повернули борги із зарплати на суму 3,5 млрд. грн. А щоб «доростити» хоча б одну дитину до 18 років, сім’ї необхідні (за нашими вельми скромними нормами!) $18 тисяч! Тобто середній реальний рівень доходів української сім’ї навіть не забезпечує мінімальне відтворювання населення країни. (Не дивно, що за десять років незалежності населення України поменшало на три мільйони чоловік — це втрати, що дорiвнюють втратам України у Другій світовій війні!). А що стосується збільшення внесків населення — чи не по «Western Union» вони приходять від тих самих 5—7 млн. українських «остарбайтерів», які присилають своїм близьким, якi залишилися в Україні, по $50-100 на місяць? Зважте: 6 млн. х $75 х 12 міс. = 5,4 мільярда готівки доларів на рік! Неслабо... Тільки в чому тут заслуга держави Україна?
П’ята цифра — який у нас рівень безробіття? Згідно з нашими законами, людина вважається працюючою, якщо вона протягом тижня працювала хоча б одну годину, тобто, виходячи з мінімальної зарплати, заробила на місяць хоча б одну гривню(?!). Тому нашим статистичним даним з безробіття вірити категорично не можна. Якщо ж уважно почитати промови керівників Фонду зайнятості, Управління Фонду страхування на випадок безробіття, профспілкових лідерів та додати сюди дослідження зарубіжних експертів — вийде, що реальна повна зайнятість працездатного населення на території України не перевищує 70%. Звідси реальне безробіття — 30%! При цьому в Україні щорічно «зникає» в середньому півмільйона робочих місць. Так частина «скорочених» iде з промисловості, науки, культури в «човники» і якось годує себе — але що доброго в тому, що високотехнологічна країна і високоінтелектуальна нація поступово перетворюються на величезний табір міняйл і лоточників?
Запитання шосте — як у нас iдуть справи з житлом? За даними Держкомбудівництва, в Україні в черзі на отримання первинного житла стоїть близько двох мільйонів сімей, тобто 7 млн. чоловік. Ще 17 млн. чоловік живуть в умовах нижче або на межі мінімуму санітарно- гігієнічних норм і потребують поліпшення житлових умов. Разом — 24 млн. чоловік (півкраїни!) гостро потребують житла.
Сьоме запитання — який рівень здоров’я населення? За даними МОЗ, сьогодні рівень захворюваності — 152 тис. випадків на 100 тис. населення, тобто по півтори болячки «на ніс». На обліку перебуває 670 тисяч тільки туберкульозних хворих, із них 120000 — в активній формі. Кишкові інфекції та гепатит стали справжнім лихом малих міст і селищ. У наших лікарнях на одного хворого встановлено на день 40 копійок на харчування і 50 — на ліки. У 2001 р. на 1000 наших громадян померло 15,2 чол., а народилося — лише 7,7 чол., тобто вдвічі менше. При цьому з тисячі новонароджених — 20 дітей мертвонароджені або вмирають у перший рік життя, а ще 25 — мають важкі вроджені вади. У нас 300 тисяч дітей-інвалідів; 2,5 мільйона пенсіонерів- інвалідів; сотні тисяч інвалідів «трудового» віку. Трохи не кожний третій школяр — вже «хронік». І якщо всі ці цифри нашого нездоров’я скласти, то перед нами виникне страшна картина підриву генофонду нації.
То де ж наше місце у світі? За рівнем ВВП (за різними оцінками — від 0,05 до 0,1% світового) — ми десь нижче першої сотні країн. За рівнем життя (доповідь ООН) — на 80 місці із 173 країн. За показником витрат на охорону здоров’я (дані ВООЗ) — на 111 місці із 190 країн. За індексом екологічної стійкості (дані Давоса-2001) — на 110 місці із 122 країн. Зате за рівнем корупції ми в першій десятці, можна сказати, світовий лідер.
І, нарешті — що нас чекає в 2003 році? Судячи з проекту бюджету-2003, будуть скорочені витрати: на охорону здоров’я — на 13% (при цьому програма боротьби з туберкульозом урізується на 46%!); на бібліотеки — на 12%; на видання підручників — на 19%; на науку і культуру — по 4—5% (а на академічну науку майже на 20%!); Конституційному Суду витрати скоротили на 28%, а Уповноваженому з прав людини — на 19%. Зате виросли витрати на міліцію, прокуратуру, податкову інспекцію — на 12—27%. Згодний — наша армія і міліція фінансуються дуже погано. Але якщо відбувається зміцнення силових структур на фоні ослаблення судової та правозахисної систем, на фоні знищення здоров’я, природи, науки, культури, то куди ж ми рухаємося: в Європу чи в Північну Корею, відповідно до новітніх вчень «укрчучхе»?
Виходить, що всі ці наші «вражаючі економічні показники», «зростання добробуту» та інше — це всього лише ПАРАМЕТРИ УБОГОСТІ. Ну шукає бомж в урнах пусті пляшки і здає їх у пункт склотари: учора знайшов і здав 10, а сьогодні — 15. Ура, є 50% економічного зростання і підвищення добробуту!
Зрозумійте, це не «наклеп на нашу українську дійсність» (пам’ятаєте часи ЦК КПРС?). Це біль і страх (так, саме страх!) за майбутнє України, за долю її працелюбного і талановитого народу. За нашу з вами долю.
