Відгриміли фанфари на честь 60-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Ветеранів достойно привітали зі святом, висловили вдячність. Але в ці дні я часто переносився думкою до тих подій, жорстокого кровопролиття, яке організували наші видатні полководці. Згадую, як вони, особливо в 70—80 роках, у своїх мемуарах і виступах вихвалялися своєю талановитістю в здійсненні воєнних операцій. Візьмiмо ті ж «Спогади і роздуми» Г.К.Жукова. В них маршал пише, що часто робив зауваження Сталіну. Як там було — хто знає?
А як було під Києвом восени 1943 року, знають усі. А оце днями почув і побачив по телевізору, що в Київській операції загинуло 417 тисяч чоловік. Боже мій! Страшна цифра!
Причин таких втрат багато. Одна з них — поквапилися з проведенням операції: чи не ліпше було б почекати якийсь місяць, поки Дніпро не вгамується під льодовим панцирем? Полководці жодним словом не обмовилися про це. А скільки було б врятовано людей. Не сміли перечити Сталіну. Тож чи є підстави вихвалятися тепер?
