В освітньому колі — черговий скандал. Блогер Іван Оберемко виклав на своєму акаунті у Facebook фотографії сторінок науково-методичного журналу для вчителів «Історія у школі» (№9—10 за вересень-жовтень минулого року). У центрі уваги опинилася стаття доктора історичних наук, професора Віктора Короля «Пам’ятки історії України: минуле і сучасне», де автор, крім аналізу, чи достатньо в Україні дбають про національні пам’ятки, висловлюється дещо некоректно про ситуацію у державі загалом. Дивно для журналу, адресованого вчителям-історикам. Тим паче, наука ніби поза політикою.
СТАТТЯ — НЕ ФЕЙК
«У сучасної влади головна мета — не духовне відродження, не поліпшення життя людей, а збагачення, про що свідчать, зокрема, зростання статків Порошенка (Вальцмана) до близько трьох мільярдів доларів, збільшення мережі магазинів «Рошен» і т.д. Недарма відомий політик Г. Корбан на УТ сказав, що П. Порошенко (Вальцман) — це барига, який торгує своєю країною», — це цитата зі статті. А наприкінці матеріалу автор зазначив, що підтримка США в Україні ні до чого, бо все це «контролюється міжнародним сіонізмом».
Щоб переконатися, що це — не фейк і непідставні фото, «День» ознайомився з журналом у Державній науково-педагогічній бібліотеці ім. В.О. Сухомлинського. Матеріал справді існує, займає 12 з 48 сторінок видання. Цього року «День» був першим, хто взяв його до рук. Та прикрість цієї статті не лише в її наявності чи політичному підтексті — йдеться про якість підготовки майбутніх педагогів, якість вищої та середньої освіти, якість рецензування наукових матеріалів, професіоналізм редколегій, що подібні статті пускають у друк, про якість історичної науки загалом, по іміджу якої завдано удар.
«ВИДАТИ МОЖНА ВСЕ»
Згаданий журнал — це методичка для вчителів історії, видавцем якої зазначається Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Підтримують журнал Інститут історії України НАН України, Інститут педагогіки АПН України, КНУ імені Тараса Шевченка, Київський міський педагогічний університет ім. Бориса Грінченка, Творча спілка вчителів України та Міжетнічна педагогічна асоціація.
Інститут історії України НАНУ та Київський університет імені Бориса Грінченка вже заявили, що до поширення та видання цього журналу не мають жодного стосунку. Згодом аналогічну заяву оприлюднив НПУ ім. М.П. Драгоманова. Юристи вишу з’ясували, що засновник та видавець журналу — ТОВ «Етносфера LTD», відсутнє в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Тоді на яких умовах журнал користується грифами чи брендами університетів та інститутів? «Поліграфістів, які працюють нелегально, мало цікавить, хто та за чим стоїть. — Вони готові за гроші надрукувати все, що завгодно, — прокоментував президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін. — Видати можна абсолютно все, і ніхто це не контролює».
«ЦЕ — СПЛАНОВАНИЙ АКТ»
Однак шеф-редактор журналу Юрій Войцеховський вважає все законним. Юрій Войцеховський пояснив «Дню», що назви вишів та інституцій згадуються, оскільки журналу допомагають їхні співробітники, які надсилають або редагують тексти, але в наступному номері ці вихідні дані змінять. Сам публічний конфлікт довкола свого видання шеф-редактор вважає штучно створеним.
«Нашу статтю зовсім не критикують, а підтримують. Говорити, що наука — окремо, а політика — окремо, є технарством, бо людина єдина, — зазначив Юрій Войцеховський. — Якщо автор висловлює свою думку щодо причин того, чому в нас не відбувається духовне відродження, це завжди буде ненауково. У нас толерантна редакція. Можливо, варто було б помістити цю статтю у рубрику дискусійних. Журнал існує виключно за рахунок передплатників — це школи, вчителі, викладачі. У цьому році виповнюється 20 років з дня заснування журналу, і чомусь увесь цей час нікого не турбували ці речі. Це виглядає як спланований акт».
ГІПЕРБОЛІЗОВАНА ДЕМОКРАТІЯ
Якщо вірити Юрію Войцеховському, то певні уроки з цього конфлікту редакція засвоїла. Та чи зуміють відфільтрувати істину від авторської думки молоді вчителі, студенти-педагоги? «Можливо, редакція вважає це проявом демократії, але це — якась гіперболізація цієї чесноти. Не можна так бездумно користуватися свободою, тим паче, журнал розрахований на публіку педагогічну, і для молодого спеціаліста це ледь не істина в останній інстанції, — вважає Ярослав Сацьків, учитель історії Літківської загальноосвітньої школи, що у Київській області. — Замолоду сам користувався цим виданням, школа і зараз його отримує. Втім, не думаю, що думки, викладені у статті, поділяє більшість учителів. І така однобока позиція у тексті, як і позиція Віктора Короля взагалі — це несучасно. Треба давати альтернативні думки».
«ПОТРІБНЕ НОВЕ НАУКОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ»
Ситуацію вже прокоментував міністр освіти і науки Сергій Квіт. Міністр зазначив що, «якщо це повідомлення відповідає дійсності, ми належно відреагуємо» (щоб пересвідчитись у реальності такого матеріалу, радимо міністру пошукати журнал у наукових та педагогічних бібліотеках). На думку Ірини Когут, освітнього експерта аналітичного центру Cedos, МОН практично не має важелів впливу на подібні випадки, передусім це — відповідальність редколегії чи вишу, який видає наукові посібники. Натомість прямий обов’язок міністерства — створити умови, в яких подібні публікації не можуть з’явитись як факт.
«Проблема статті не в тому, що вона зачіпає президента чи є антисемітською, що теж обурливо, а в тому, що це — просто антинаукова маячня, а не наука. На подібні речі треба реагувати, щоб це не сприймалось як норма, — продовжує Ірина Когут. — Навряд чи це змінить на гірше навчання студентів, бо зазвичай ті самі люди, які дописують у журнали, є їхніми викладачами. Студентів не вчать критично мислити і сприймати інформацію. Тому на плечах науковців, викладачів та студентів лежить завдання створити нове наукове середовище, в якому буде наука».
«День» буде стежити, чим завершиться ця історія. Можливо, справжній «розбір польотів» стане рушійною точкою до змін в освіті та науці.
КОМЕНТАР
Недогляд чи спекуляція?
Журнал «Історія в школі» (видавець — Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова, виданню часопису сприяють: Інститут історії України НАН України, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут педагогіки НАПН України, низка громадських організацій та творчих спілок) у 9—10 номері за 2015 рік опублікував статтю доктора історичних наук, професора Віктора Короля «Пам’ятки історії України: минуле і сучасне».
Питання до автора — а вони, поза сумнівом, виникають — з’являються не тоді, коли відомий науковець пише про виняткову важливість для суспільства, для національної свідомості українців такої стратегічно важливої сфери, як охорона, збереження й відтворення пам’яток історії, культури та духовності нашого народу. Безперечно, руйнування храмів, тим паче свідоме, навмисне, як було за тоталітарних часів (і це — з недогляду або недбалості або ж зі злої волі відбувається й нині, про що пише автор) — то злочин проти майбутньої нації. І тут, повторимось, жодних запитань до професора Короля немає.
Запитання, причому вкрай серйозні, виникають там і тоді, де й коли В. Король проводить логічний, причинно-наслідковий зв’язок між всіма цими злодіяннями та пануванням в Україні «сіоністської», як він стверджує, влади, якій, мовляв, вигідно чинити наругу над нашими святинями. Причому жодних поважних аргументів автор, на превеликий жаль, не наводить. Узагалі. А запитання постає ось яке: часопис, де надруковано статтю професора Віктора Короля, адресований насамперед молодим українцям — учням середніх шкіл, студентам педагогічних вишів, тобто тим юним умам, чий світогляд ще тільки стверджується, ще тільки утворюється. Чи не думає високодостойний пан професор, що, ставлячи питання у такій площині, як пропонує, він мимоволі, хай несвідомо, сприяє тим самим формуванню у нашій молоді «образу ворога» в особі влади (та ще й із вкрай недобрим «національним» підтекстом). При цьому зауважимо, що нашу владу, щонайменше, є за що нещадно критикувати. І менше за все хотілося б виступати в ролі її адвоката. Але навіщо ж переміщувати серйозну, давно назрілу і життєво необхідну розмову про долю пам’яток нашої духовності у площині безвідповідальних спекуляцій?
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
