МИСТЕЦТВО ЖОРСТОКИХ РОЗВАГ
— Нашу попередню розмову ви закінчили обіцянкою розповісти мені та читачам про останню побачену вами прем’єру Центру сучасного мистецтва «Дах», яку я, на жаль, поки ще не встиг подивитися.
— Так. Так от. Прем’єра у Центрі сучасного мистецтва «Дах», крім своєрідного поєднання різних видовищних елементів, а може, завдяки цьому, містить могутній позитивний енергетичний струмінь. «Кам’яне коло», поставлене В. Троїцьким, вигадане як багатошаровий пиріг із кількома видами різних начинок: солодкими, гіркуватими, кислими і т.д., хоч самі учасники постановки називають це дійство просто Вертепом. Насправді, від традиційного вертепу тут залишилася лише одна вертикаль, що перетворюється в цьому сценічному пирогу на горизонтальний корж тіста — сюжетна лінія про народження Сина Божого та злочини царя Ірода. Крім цього, вистава містить притчову розповідь про подорож чумака Макара, відверто балаганний сюжет про суперництво двох колоритних молодичок. Між цими історіями, які могли би стати самостійними виставами, у «Кам’яному колі» — надміру смачні начинки. Найважливіші — мутивною» оцінкою його позитивів. Але тільки так і повинне бути, бо розмірковуючи про «театральну ситуацію», тобто ринок мистецтва, ми повинні виходити не тільки зі своїх персональних критеріїв. Адже театр працює не тільки для нас із вами, точніше, не стільки для нас, скільки для того глядача, який бажає оплачувати його послуги і має для цього достатньо коштів. У зв’язку з цим я нагадаю вам, з вашого дозволу, історію такого потенційно актуального жанру як фарс, де в ролі героя-переможця завжди виступає шахрай. Жанр пропагує його життєву стратегію, висміюючи при цьому, кажучи сьогоднішньою мовою, «лоха», тобто нас із вами, коли нас «розводять» жваві, талановиті я би навіть сказав, шахраї. Пізніше цю традицію підхоплять Мольєр, Бомарше, Скріб та інші. Та й в Україні невипадково шлягерами класичного репертуару стали саме п’єси з крутійськими сюжетами: «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «За двома зайцями» тощо. Саме тому мені видається дивним, що в сьогоднішній нашій життєвій ситуації, в якій шахрайство набуло статусу життєвої стратегії значної частини населення, фарс як головний буттєвий сюжет досі не вийшов на сцену. Адже був час, коли видовищні мистецтва зичні, оскільки головний учасник вистави — фольклорний ансамбль «Древо». Вони наповнюють дійство автентичним фольклорним співом, звучанням сороміцьких частівок, міського романсу, кантів. Далі, паралельно до музичних начинок та разом із ними, є гра з масками, іронічна імітація дитячих жорстоких розваг: Ірод відриває ручки-ніжки іграшковим пупсикам, немов дитина, розламуючи своїх улюблених ляльок; постмодерністські театральні містифікації та провокації зі смертю чумака, якого засипають якимось будівельним матеріалом і т.д. Але головне, ця прем’єра первісно заряджена на позитив оптимістичною народною філософією, завдяки якій і смерть не страшна.
МИСТЕЦТВО САМООБМАНУ
— Я думаю, ми цілком усвідомлюємо, що теплий спогад про виставу визначається нашими особистими смаками і пристрастями, а не «об’єк«годували» глядача саме різноманітними нісенітницями. Як тільки з’явиться справжня вульгарність, підвищиться попит і на серйозний жанр. Наприклад, добре би пішов сьогодні батальний жанр — «Битва депутатів за мікрофонну стійку». Могли би бути натюрморти і жанрові картинки — «Сніданок пенсіонера», «Біля вітрини м’ясного відділу», «Збирач пляшок» тощо. Даремно сьогоднішнє мистецтво боїться цих тем. А Рєпін писав своїх сучасників із Держдуми.
— Те, що ви називаєте фарсовими ситуаціями, насправді зовсім не смішно, а боляче. Тому ці теми не можуть стати основою для гумористичних сценок, а років через сто, якщо театр усе-таки так довго ще проіснує, будуть основою для кривавих хронік, на зразок шекспірівських. Смішне те явище, яке потенційно можна викорінити, тобто існує певний соціальний позитив, який може подолати це зло. У нашому випадку, тобто в сьогоднішній реальності, соціальний позитив практично відсутній, а якщо й існує, то він безсилий. За кілька років до Великої французької революції цілком могла з’явитися «революційна» вистава про Фігаро. Сьогоднішня постановка комедії Бомарше — це пародія на комедію, випадок, коли плюс і плюс дають мінус. Вистава у театрі «Браво» навіть називається навпаки: не «Шалений день…», а «Шалена ніч…». І те, що у Бомарше здійснювалося завдяки зусиллям шахрая Фігаро, тут відбувається завдяки прикриттю ночі. Мені здається, ви забуваєте, що час балагана — це час ХVIII століття, тобто активного соціального протесту, відразу до і після революцій. А ми нині на нижній точці цієї амплітуди: незадоволених багато, а протестуючих мало. Хвацькі балаганні ескапади, якщо вони, звісно, не гола розважальщина, театру сьогодні явно не близькі. Ось і одна з останніх постановок Сергія Данченка «За двома зайцями» також планувалася не як фарс, а як спроба створити щось схоже на кіч, щоб привернути глядацьку увагу до того, якого базарного занепаду (у всіх значеннях) ми дійшли. А театр, як і будь- який торговець, нині роздумує над тим, як би привабити якнайбільше покупців і… обдурити.
— З дитинства мене вчили, що обманювати — погано. І я думаю, що це так і є. Та тепер я розумію, що треба диференціювати учасників цієї трансакції. Адже світ влаштовано не за законами правди. Пригадайте настанову Мюллера: «Нікому не можна вірити, Штірліц. Мені — можна». Це чудова формула, що розкриває одну важливу особливість обману. Безглуздо було б, якби Штірліц говорив Мюллеру правду. Отже, обман — це свідчення ворожості інтересів. Мені здається, що суспільство та держава є ворожими людині, бо саме вони, як правило, виступають у ролі фальшивомонетників — тобто ініціаторів великої та малої брехні. Не бачу причини, через яку діячі культури не мають платити їм тією ж монетою, проте, робити це вони повинні більш вишукано. Нагадаю вам один атракціон, що користувався популярністю в XVIII столітті. Ярмарок, балаган, вивіска «Єгипетська темрява, вхід — 1 копійка». Відвідувач входить — темінь непроглядна. Йому говорять: «Все». Він виходить, відчуваючи себе повним «лохом», оскільки довести, що темрява була не «єгипетською», він ніколи не зможе. До нього кидаються інші: «Ну, як там?» «Дуже класно!» — відповідає «кинутий» відвідувач, і народ юрмиться, щоб побачити «справжню єгипетську пітьма». На мою думку, дуже дотепно і, головне, адекватно конкретному глядачу. Не менш дотепно, ніж спроби всунути глядачу деякі сьогоднішні вистави, що розкручуються рекламістами як «єдині та неповторні». На щастя, у нашій країні вже нагромадився досвід торгівлі «єгипетською темрявою». Пригадайте хоч би час, коли різною «енергією» заряджали посуд із цілющою водою. Єдине, що мене тоді дивувало, — відсутність торговців «справжнім тибетським повітрям» та іншими дурницями. А подивіться, який безцінний досвід торгівлі «темрявою» накопичено в політичній рекламі! Саме в цьому значенні мені уявляється згаданий вами «Фігаро» як прекрасний альковний фарс, що розвиває кращі традиції крутійського жанру, запитаний часом. Я не шанувальник фарсу, але це нічого не означає, бо, вибираючи між мистецтвом і життям, я вибираю життя, без якого мені мистецтво вже не знадобиться. А у разі зіставлення мистецтва і життя за шкалою «високе» — «низьке», життя виявляється у мене «найвищою» точкою.
— Пам’ятаю, ми вже якось починали з вами розмову про низьке і високе в мистецтві та театрі, і ви намагалися мене переконати, що насправді це не такі вже й дистанційовані явища. Що немає потреби їх суворо розмежовувати, і головне — щоб вас не обманювали. Проте театр — це завжди обман та ілюзія, це завжди гра, і, щойно переступивши поріг театральної будівлі, ви вже готові до обману. Інша річ, з якою метою це робиться: виманити просто у глядача гроші — як вуличні містифікатори, розвеселити, відволікти людину від робочих буднів і соціального катаклізму чи вселити надію, закликати на барикади, залучити до нової політичної авантюри. Але це все робить театр, а ми, знаходячись там, обманюємося добровільно. Власне, наша з вами місія як пекторальників, крім того, щоб дегустувати театральний продукт і визначати його смакові, тобто естетичні якості та свіжість, полягає в тому, щоб зрозуміти, чому саме такий театральний продукт з’являється на ринку мистецтва, на що та на кого розраховує театр, демонструючи надто інфантильне самовпевнено-самодіяльне видовище на зразок «Шалена ніч, або Чорт забирай» (театр «Браво»).
МИСТЕЦТВО ОСПІВУВАННЯ
— Ще кілька років тому я зустрічав на майдані Незалежності убогого дідуся, який, прикріпивши до однієї ноги бубон, а до другої — жерстянку від «Коли», пристукував ними, грав на бандурі та співав історичні думи. Ось образ часу та життя нації в ньому! Якби життя людське не було коротке, я готовий був би сперечатися про те, що років через сто саме цей дідусь, якщо його хтось зафіксував на плівці, стане символом сьогоднішньої України, а не ті монументальні полотна, які прикрашають сьогодні обителі влади. Але впевнений, що і ця мертвечина для влади також потрібна. Бо кожному своє. Мене, наприклад, на відміну від багатьох, зовсім не дратує декорація майдану Незалежності, оскільки вона хоч і зроблена за наші з вами гроші, але ми її не замовляли. Це «вони» замовили для себе. І про себе. Я дивлюся на цю помпезну велич і, як мені здається, краще починаю розуміти сьогоднішнього замовника. Він вважає, що він — герой Рима, його тягне до тріумфальних арок й апофеозів, до фанфар і монументального живопису, до маршів, гімнів та інших форм самооспівування. Нормальний випадок, і не треба з цього приводу гарячкувати. Зате через десятиріччя саме завдяки цим витворам наші нащадки зможуть дати точну характеристику сьогоднішнього часу. А у разі незмінності напряму розвитку нашого суспільного сюжету можна передбачити, що в недалекому майбутньому ці витвори зведуть до жанру класичних зразків для наслідування. Адже класику та естетичні норми створюють саме таким шляхом. І дифірамбічно-панегіричний жанр анітрохи не гірший, ніж будь-який інший, якщо він відповідає потребам замовника. Тому мене дивує відсутність достатньої кількості сценічних панегіриків, що свідчить про інертність театрів. Адже сьогодні суспільство має дуже велику потребу в мистецтві, і готове дати діячам культури дуже великі замовлення на творчість — особливо в таких жанрах як дифірамб, ода, панегірик, тріумф, апофеоз, парад і т.д.
— Дивно, зафіксувавши римські декорації на майдані Незалежності, ви одночасно не помічаєте створення сценічних дифірамбів. Насправді сценічних панегіриків сьогодні скільки завгодно — це урочисті концерти-звіти всіх областей України, які влаштовують протягом року на столичній сцені палацу «Україна»: тільки уявіть, скільком бібліотекарям можна було б виплатити зарплати! Поєднувати ці дві речі, очевидно, не можна. Краще закрити сотні сільських та районних бібліотек, перевести школи мистецтв на госпрозрахунок, примусити обласні драматичні театри влаштовувати у своїх приміщеннях щось на зразок нічних клубів, але при цьому відзвітувати про високий рівень розвитку духовності. І, нарешті, головний сценічний панегірик країни: помпезне вручення премії «Людина року». Це прекрасний панегіричний екземпляр, що майстерно поєднує в собі риси офіційних урочистих зборів брежнєвської епохи, конкурсу краси, що проводиться в одній з африканських країн, та виступу самодіяльного народного хору. Ви, напевно, гидливо відвертаєтеся, коли ЦЕ демонструють по телебаченню, так само, як не бажаєте бачити символ незалежності таким, яким його бачить скульптор Кущ.
МИСТЕЦТВО МУЗИКУВАННЯ
— На початку нашої розмови ви розповідали про те, як завдяки «народній філософії» вистави «Кам’яне коло» подолали страх перед смертю. Радий за вас. Я — після перегляду іншої музичної вистави, опери Руджеро Леонкавалло «Паяци» в Національній опері — навпаки, відчув його ще гостріше. У ювілейному для опери Леонкавалло році (перша постановка «Паяців» відбулася 110 років тому) вона, природно, привернула увагу багатьох театрів. У Москві її постановку здійснив Карі Хейсканен, у Києві, в Оперній студії при Національній музичній академії України — Роман Кофман, у Національній опері — диригент Кирило Карабиць, австрійський режисер Філіп Арнонкур і художник Марія Левитська. Звичайно, внаслідок специфіки музичного театру, де музика, природно, вiдiграє провідну роль, ми підходимо до нього з дещо заниженими театральними критеріями, наївно вважаючи, що справжня «театральність» переважно мешкає на сценах драматичних театрів. У опері, мовляв, найголовніше — музика. У нашому випадку, я думаю, все було трохи інакше. Театр виступив у ролі театру. Того вечора було холодно, капав дощ, що, очевидно, і визначило відвідуваність. Театр був заповнений далеко не повністю, що навряд чи сподобалося адміністрації театру, але мені сподобалося дуже. Оперний театр несподівано став затишним. І в цьому майже домашньому затишку цілком органічно, дуже м’яко зазвучала увертюра, а за нею почалася дія, яку (приємна несподіванка для опери, що виконується мовою оригіналу) можна було зрозуміти завдяки музиці та поведінці героїв. Але головне, зрозуміло, не в цьому. Головне — у тій створеній постановочною групою атмосфері такого собі напівдомашнього, при цьому дуже злагодженого музикування, що мені дуже імпонує. Я почувався так, неначе прийшов у гості до театру, який розповів мені сумну історію про тлінність. На мій погляд, найменше цікавим у цій виставі виявився веристський сюжет опери, написаний, як відомо, самим композитором. Це сумна вистава, в якій «низьке» несподівано переходить у «високе», а безглуздий фарс, що розігрують на сцені, завершується смертю. Так і ми — розважаємося, немов фарсери, а потім, у якусь мить, наш час закінчується. Саме тому головним присмаком вистави було для мене відчуття теплого діалогу зі сценою, тобто те головне, що взагалі може дати життя, і що так не хочеться втрачати.
— Щось вже занадто сумні ваші сьогоднішні пекторальні міркування. Хоч для мене в театрі дуже значимий позитивний енергетичний заряд, і не важливо, пов’язаний він зі смутком чи радістю. Ці хвилини так дорого коштують саме тому, що вони рідкісні.
— Я думаю, що й наші з вами бесіди, як і спільне музикування, мають сенс лише остільки, оскільки вони можуть дати кожному з нас позитивний енергетичний заряд. Якщо цього немає, час прощатися.
— До побачення.
