Спершу я проковтнув інвективи професора Михайла Краснянського «Про майстрів — жодного слова?» («День», №9 від 18 січня), як вустрицю, не розжовуючи, і лише згодом щось почало дряпати в горлі.
Так, і я полюбляю високе, класичне мистецтво, пригадую, як ми, студенти, років 40—50 тому залюбки бігали на концерти Святослава Ріхтера, Еміля Гілельса, Давида Ойстраха. Боронь Боже, щоб той тоталітарний режим повернувся, але, як бачите, є і втрати! Де тодішні філармонійні абонементи, де платівки класичної музики за цілком доступними цінами, класика в ефірі радіо тощо?
У США є спеціальний канал на FM, який цілодобово транслює музику XVIII — XIX століть. Нічого не треба шукати — досить натиснути кнопку. І саме ця кнопка занурена по кухнях і авто тамтешньої інтелігенції. А в нас, яку кнопку не тисни, звідусіль лунає низькопробна російськомовна попса.
Водночас на державних каналах радіо звучить хоч і попса, але україномовна. Отже, хтось її створює, виконує, просуває. Тож принаймні тут ми занурюємося в якесь, хоч і не високого штибу, українське середовище.
Саме це — атмосферу українського у своїй основі спілкування — попри постійні зойки професури від мови і підмайстрів від літератури ми не змогли створити за 12 років незалежності. І якщо цей плацдарм завойовано в галузі естради, то нехай пишуть про шуби, скандали, розлучення авторів та виконавців. Може, когось це цікавить, комусь подобається? Про смаки, як відомо, не сперечаються, аби звучала наша мова, наші мелодії. Пам'ятаєте оте Грінченкове:
Убогії ниви, убогії села,
Убогий обшарпаний люд...
Смутнії картини,
смутні, невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись,
схотів би забути,
Та сили забути нема! —
То ріднії села,
то ріднії люди,
То наша країна сама.
А мистецький рівень зростатиме в міру розвитку масових смаків. Насамперед бажано підняти рівень культури і смаків керівників відповідних відомств та установ. Зручно кивати на народ і посилатися на його потреби. Але побажаємо їм час від часу дивитися на себе в люстерко.
