Що мене потягло до Москви? По-перше, пристрасть до подорожей, по-друге — захотілося відвідати ХV Міжнародний книжковий ярмарок. На просторах СНД — це найвизначніша подія в книжковому середовищі.
Минулого року, як відомо, «Письменником року» став Б. Акунін. Він талановитий стилізатор, але не письменник. Він і сам багаторазово підкреслював, що його фандоринська епопея — «проект». «Книгою року» тоді визнали «Кысь» Тетяни Толстої. Не сказав би, що вважаю цей твір кращим у її творчості, але письменник Толстая справді вмілий. Тобто минулого року «наверху» все-таки було представлено велику літературу. Фiфті, фiфті.
У цьому ж остаточна перемога халтури! Як пише найавторитетніша у видавничій сфері газета «Книжное обозрение», «Дарья Донцова несомненно стала главной фигурой первых дней ярмарки. Ее чествовала наша газета, вручив ей диплом «Бестселлер года». Зверніть увагу, «КО» навіть не пише, за який роман. А навіщо? У Донцової всі хороші. Але це не фінал тріумфу детективниці. «А вчера писательница удостоилась премии «Иванушка» (який солідно величають «книжковим Оскаром». — К.Р. ) как «Писатель года». И, кажется, этими наградами дело не кончится».
Треба Донцову висувати на Нобелівську премію! А що?! Може, у наших західноєвропейських сусідів також «дах з’їхав»?
Я не проти Дарії, як такої. Пише вона свою іронічну жіночу детективістику (далеко не рівня Іоанни Хмелевської), радує дам — на здоров’я. Але Сталлоне, маючи величезний комерційний успіх у глядачів зі своїм боксером і бойовиком (Рокі і Рембо. У кого дві вівчарки — кращих кличок і вигадати не можна) і будучи популярним артистом і мільйонером, при цьому жодного разу не отримав «Оскара». У нього, нещасного, навіть, кажуть, такий собі комплекс неповноцінності з цього приводу з’явився. Але це не тому що Академія така «зла». А тому, що незважаючи на всі його таланти (спортсмен, сценарист, секс-символ) як актор він — слабкий. І американські професіонали тримають марку, розуміючи, що гроші — грошима, а рівень — рівнем. Іноді вони співпадають. Але планка повинна бути високою.
Однак цього року навіть не детективи почувалися господарями ринку. Їх змив дев’ятий вал езотерики!
Сьогодні популярна література «обслуговування»: духовного і фізичного. Одна твердить про Душу, Світобудову, Дух, а друга забезпечує кулінарними рецептами, прийомами менеджменту, уроками хорошого тону. І та, й інша безперечно корисні, але де ж все-таки художні досягнення?
Модною стала й езотерична белетристика. Паоло Куельо зустрічали в Москві, як культову фігуру. У зв’язку з цим сталася така кумедна ситуація.
Я домовився в одному видавництві про зустріч о другій годині. Як раптом міліціонери оточили потрібну мені ділянку ярмарку. Суворі такі, в сірій камуфляжній формі. З куленепробивним виразом облич. Я кажу одному такому орлу, що на мене чекають через три столики.
— Не можна, — говорить він строго. — Проходить ділова зустріч.
— Скільки вона триватиме?
— Три години.
— Мені також треба зустрітися.
— Зараз сержант усе пояснить, — відповів він.
Цей воїн покликав маленького, кремезного сержанта. Я йому виклав суть справи. Він уважно вислухав і чітко вимовив:
— Туди не можна.
Зрозумівши, що більш розширеного пояснення не дочекатися, — я розсміявся.
Обходимо оточення з московською знайомою з іншого боку. Вона відразу рішуче підійшла до полковника:
— Ви, розумієте, у нас зустріч. Ось це — письменник. — Вона урочисто тицьнула в мене пальцем. — Письменник — це святе. У нас призначене на певний час ділове побачення.
Полковник, як не парадоксально, нас одразу пропустив.
Я подумав, що тут діяв приблизно такий механізм. Вона дала йому зрозуміти, що на службі, як і він. Письменник — це начальник. Начальники завжди зайняті. Ви, полковнику, як людина служива, повинні розуміти — справа твого начальника — це святе. Ви ж мене розумієте?
І полковник відразу сприйняв цей тон. Мовляв, усі ми люди наказу, як не зрозуміти. Ведіть свого письменника-генерала.
На «окупованій території» всі дивувалися: «Як це вас пропустили?!»
Найсмішніше, що жодних «переговорів» там не було. Просто ще через півтори години (!) повинен був приїхати на прес-конференцію Паоло Куельо. Ймовірно, міліцейське оточення — одна з особливостей московської гостинності.
Із нових літературних хвороб — перероблення класики. Своє створити не можемо — старе перекроїмо. Причому літпереробники, внаслідок специфіки, безпардоннішi за ді- джеїв, які партолять ремікси на основі хітів минулого. Це, на мій погляд, найнижчий гатунок літературної халтури.
Тут перше місце посідають три книги. Дві А. Бушкова: «Д’Артаньян — гвардеец кардинала. Провинциал, о котором заговорил Париж» і «Д’Артаньян — гвардеец кардинала. Тень над короной Франции». (Видавництво «ОЛМА-прес»).
На початку оповіді Д’Артаньян заступається за міледі, яку тероризували мушкетери, ці негідники: Атос, Портос і Араміс. До Тревіля шлях закрито. Д’Артаньян виявляється у лавах кардинала Рішельє, який, за Бушковим, зовсім не бяка, а найпорядніша особистість. Троє нових друзів д’Артаньяна — де Вард, Рошфор і Каюзак. Один із них страждає від давньої любовної історії, другий — сильний, але недалекий, а третій — витончена натура. Коротше, всі ті ж, що у пана Дюма, але «огвардіїні».
Ще один подібний «шедевр» Д. Ємця — «Таня Гроттер и магический контрабас» (Видавництво «Ексмо»). Це серйозний удар по аматорах Гаррі Поттера. Сюжет той самий, що й у Гаррі, тільки перенесено у Росію-матінку. Й імена відповідно змінено. Якщо підприємець, то — Дурнєв. Що, проте для такого роду писанини цілком природно.
З динаміків на виставці ллється реклама свіжозліпленого шедевра Мариніної: «На успішного письменника було скоєно кілька замахів. У результаті він втратив пам’ять. Перестав впізнавати не тільки своїх близьких, але й себе». Ото жах! Раптом йому попадеться до рук «Д’Артаньян — гвардеец кардинала», він так до кінця своїх днів не зможе перебудуватися на оригінал.
А може, цей «успішний письменник» сам дряпав щось на зразок «Тани Гроттер» і хтось не витримав та дав йому по голові. І провали в пам’яті — покарання зверху за спотворену класику. Щоб він, не дай Боже, з Гамлета депутата Держдуми не створив.
Якраз унаслідок такої безвідрадної ситуації з письменниками (на безриб’ї, як відомо...) почали писати Володимир Жириновський і Роман Карцев. Один політик-артист, інший — естрадний комік. Але Карцев, представляючи свою книгу, менше ніж Володимир Вольфович веселив народ.
Свою нову книгу Вольфович щедро роздавав публiцi. Це був роман з епічною назвою «Иван, запахни душу». Був Володимир Вольфович похмурий і скорботний. Може, втомився від своєї історичної ролі? Ставив розмашисті автографи охочим, засуджуючи: «У нас книги безкоштовні! Водночас біля інших стендів, різних там «Вагріусів», які пишуть то про Єльцина, то про Горбачова, про владу коротше, — деруть за книжки по 40, 60, 100 рублів. Ми ж роздаємо безкоштовно! Кожен із вас може отримати безкоштовно книгу. Але одну. Але безкоштовно (майже карцівське — «Вчера по пять, но большие, сегодня по три, но маленькие»). Проходьте, рухайтеся, не затримуйтеся. Людей багато — всі хочуть отримати. Отримати — правду. Про все: про релігії, про державний устрій, про те, як треба жити. Всі ці тринадцять років вам брехали комуністи і демократи, замовчували про наркоманів і повій. Тільки ЛДПР говорила правду. Ми все виправимо!» Поруч із Володимиром Вольфовичем дуже хотілося поставити лозунг із цитатою з Антона Павловича Чехова: «Говорят, что правда победит. Но это неправда».
Говорив Жириновський без натхнення, механічно, не отримуючи нiякого задоволення від слововиверження. Проте публіка від похмурого Жириновського відходила, звично посміхаючись.
Можна виділити з його антуражу два суб’єкти. Перший — охоронець, який був точною копією Володимира Вольфовича, тільки без лоба. А другий — малесенький чоловічок у жовтій кепці, гриб-сморчок. Личко просте і загнане. У цій простоті була навіть якась зворушливість. Він стояв, притискуючи до грудей щойно подаровану книженцію «Иван, запахни душу». Було це гірко- символічно. Негоже Вольфовичу маленьких обманювати! Але з другого боку, — а що ж іще робити політикам?
Неподалік від Володимира Вольфовича, у видавництві «Вагріус», інший видатний письменник Роман Карцев представляв свою роботу. Але за темпераментом сильно поступався сусіді...
Найкраще сучасну ситуацію на книжковому ринку втілювала бутафорська книжкова шафа, яку до стелі вибудувало видавництво «ОЛМА-прес». Зовні все чудово — всередині пусто. Одним словом — декорація!
