Я пролечу від Донбасу, який осідає в затоплені вугільні
виробки, до Закарпаття, яке змивається грязьовими потоками. І я, звичайно,
захочу зрозуміти: чому шахтарі, які не розуміють, через якого дядька вони
щодня ризикують своїм життям «за безплатно», і закарпатські лісоруби, які
наймитують по всій Росії і Східній Європі, так бояться один одного, що
не помічають того, що від такого життя вони фізично вимруть набагато раніше,
ніж інший почне мислити нерідною мовою? Ну кому це треба, крім тих, хто
розділяє і володарює?
Від таких тяжких думок мій мозок так розжариться, що я
каменем упаду в прохолодне Чорне море. І, охолодившись, політаю над Кримом.
Подивлюся на ті місця, де колись бродило у вікових підвалах елітне вино,
кишіли засмаглі людські тіла і натовпи відпочиваючих штурмували поїзди
та літаки за місяць до відходу від вокзалу і зльоту з аеродрому. Я не підлечу
до місцевого жителя і не запитаю в нього, наскільки прибутковий для нього
нинішній курортний сезон. Хоча б тому, що не хочу, щоб мене послали в те
місце, звідки я з'явився ще до того, як навчився ходити.
Я хочу пролетіти над Києвом. Побачити, наскільки він став
красивішим після того, як я побував у ньому десять років тому. Перевірити,
чи справді він став схожим своїми вітринами і церквами на європейське місто
і чи витримає нововимощений Хрещатик нові удари шахтарських касок? А раптом
мостили так, як керують країною? Тоді шахтарів до Києва і на Хрещатик пропускати
перестануть. А шкода, адже шахтарі також хочуть прилучитися до цивілізації,
спробувати європейськості та краси. Адже, крім вугільних підземель «за
безплатно» і картоплини зі шматком хліба до обіду, вони давно вже нічого
не бачили. А може, побудувати європейський достаток і красу не лише в окремо
взятій столиці?
А ще мені дуже хочеться, хоч я і не автомобіліст, із висоти
перистих хмар справити велику і малу пташину потребу на кашкет інспектора
ДАІ, з його пересувними і вдало для його кишені замаскованими заборонними
знаками. І хотів би я бачити його очі, коли всі автомобілісти країни раптом
злетять у повітря з однією думкою та однією метою... Тут уже ніяких штрафів
у його кишеню не вистачить, щоб після цього відмитися. Проте справа не
в інспекторові. Адже він лише дрібний гвинтик у державній машині, що стрімко
розростається, як ракова пухлина на тілі країни, що вмирає.
Я пролечу всілякими і різними широковладними кабінетами
і подивлюся в очі тим, хто там щось вирішує, щоб побачити в них хоч щось
людське. Я не хочу побачити в цих очах думки про сенс життя. Навіщо вимагати
від людей неможливого для них? Я просто хочу побачити там відсутність страху
за своє майбутнє, думки про те, де і з ким якомога більше увірвати і в
чий кошик покласти свої яйця перед виборами. Просто хочу побачити там наявність
спогадів про роки студентської молодості, першу жінку і травневий дощ.
Адже було ж у них усе це! Не від комп'ютера ж вони народилися! Я запрошу
їх політати поруч зі мною над країною. Нехай побачать плоди своїх справ
і нехай їх занудить від огиди.
Я пролечу над базарами, на яких нині живе півкраїни, і
трубами заводів, котрі зрідка димлять, як і раніше, отруюючи атмосферу.
Політаю між людьми, послухаю їхні розмови і плачі. Загляну в їхні очі й
побачу в них повну відсутність надії і лише один крик: «Тільки б не було
ще гірше!» Хоч би що змінилося в цій країні, гірше вже не буде! Гірше нікуди...
Залишилося тільки одне: вибрати для себе таку владу, яка б хотіла і, найголовніше,
змогла розчистити ці авгієві стайні в країні. Поки що ще є можливість обирати
владу, а не вітати її самовибори на зборах трудових колективів, що складаються
з безправних рабів XXI століття.
