Нещодавно німецькі психологи з Технічного університету Дрездена оприлюднили дані дослідження, згідно з якими понад 160 мільйонів європейців страждають певними психічними розладами, а це майже 40% населення Європи. Один із найпоширеніших розладів — депресія, яка, за прогнозами фахівців, до кінця 2020 року може посісти перше місце у світі серед неінфекційних захворювань.
В Україні ситуація приблизно така ж, як в Європі — люди, особливо у великих містах, схильні до депресій, фобій, тривог. Причин для цього в нас — більш ніж досить. Але якщо в розвинутих країнах на перше місце в людей виходить питання смислу життя (пошуку своєї ідентичності) й усі неприємні переживання, пов’язані з цим, то в нас до цього питання — пошуку себе у світі, тобто, своєї ідентичності — додається ще й проблема буквального виживання. Це стосується не тільки молоді та зрілих громадян, а й тих, хто вже вийшов на пенсію. Про депресії, психічні розлади, характерні для українців, причини їхньої появи та шляхи виходу з кризи говоримо з лікарем-психіатром Київської психіатричної лікарні №1 ім. Павлова, психотерапевтом Володимиром ПОГОРІЛИМ.
— Пане Володимире, експерти прогнозують, що депресія через кілька років стане найпоширенішим психічним розладом, при цьому деякі фахівці ще й говорять про «депресію з посмішкою» — коли людина вдає, що у неї все добре, а приходячи додому, валиться з ніг і не хоче жити. Чому людям з кожним роком стає все сумніше жити?
— Почнімо з причин. У країнах третього світу, які характеризуються поганим розвитком медичного забезпечення, частими є спалахи інфекційних захворювань. Так, як це було у ХVIII — XIX століттях в Європі. Індустріальні країни характеризуються тим, що там більш поширеними є серцево-судинні, шлункові, легеневі розлади. А вже в інформаційному суспільстві, де є достатньо велике навантаження на психіку, в людей частими є розлади психіки. В Україні в 1990-ті роки були всі три спалахи —й інфекцій, і соматичних захворювань, і психічних. До певної міри поширення інфекційних хвороб у нас ще є — через туберкульоз і СНІД. Щодо психічних розладів, то вони в нас збільшуються день за днем через те, що ми вступаємо в інформаційну еру: переймаємо й технології, й спосіб життя, які є в розвинутих країнах. Тобто Україна, як і весь світ, який змінюється, потрапляє під дію цього принципу: змінюється суспільство — змінюються стосунки між людьми, відтак, змінюються захворювання.
Специфіка нашого суспільства ще й у тому, що на нашому поколінні відбивається те, що відбувалося в країні 50—60 років тому. Маю на увазі різку втрату традиційного способу існування. Раніше люди традиційно ходили в церкву, жили невеликими громадами, де всі одне одного знали, знали про проблеми одне одного; нормальним було цікавитися життям людини, в разі потреби підтримувати її громадою. Людина могла розраховувати на когось, однаково — в місті чи селі. В межах громади одружувалися, тим самим зміцнювали зв’язки. Тепер переважна більшість людей живе у великих містах і, відповідно, втрачається традиційний спосіб життя й мислення. Натомість нових традицій ми не створили, ніхто їх не культивує. Виходить, що сучасні люди не мають своєї культури. Те саме було під час індустріалізації у ХХ столітті. Це відображено в романі Валер’яна Підмогильного «Місто» (описуються переживання людини, яка переїжджає в місто). І от коли старі традиції не підтримуються, а нових немає, тоді виникає вакуум. Хвороба йде від невизначеності — коли людина не може знайти саму себе, зрозуміти себе. А якщо немає ідентичності, то людина відчуває депресію, тривогу, страхи й усі інші негативні речі.
— Знайти свою ідентичність — це коли людина має сама себе «створити»? Побудувати систему стосунків із суспільством, знайти однодумців, «вжитися» в соціум?
— Так, для цього теж потрібні навички, як себе створювати. Раніше професія передавалася від діда до батька, від батька до сина, тобто передавалася традиція. Зараз майже немає такого. Відповідно, навички не передаються. По-друге, світ дуже змінюється: з’являється маса нових професій, зникають старі. Наведу приклад мого однокласника, який колись закінчив радіотехнікум. На зустрічі з випускниками нашого класу виявилося, що він сидить без роботи, а раніше він з усіх був «найкрутішим» — мав багато замовлень, до нього йшли люди. Виходить так, що людина не має ідентичності — професійної, релігійної, ще якоїсь, — вона стикається з порожнечею. А її треба заповнювати. Вибір належить людині: можна чогось іншого навчитися, а можна й алкоголем...
Або інший приклад. Батьки дитини, умовно кажучи, все життя стояли біля верстата. Хоча й жили в місті; не читали книжок, не ходили до театру — тільки працювали на свого нащадка, аби їхня дитина жила краще за них. Але навіть із двома вищими освітами їхня дитина зіткнеться з цим вакуумом — пошуку себе, своєї ідентичності, тому що батьки самі не можуть нічого передати їй — немає ніяких традицій (ні як себе поводити у світі, ні навичок спілкування, ні культурних традицій). Тобто зараз саме виховання не встигає за тими змінами в суспільстві: технологічні зміни настають швидше. А порожнеча породжує депресію. Один із видів депресій — це втрата смислу існування, бо коли я ідентичний, то я маю смисл існування. А якщо я набув ідентичності, а технології змінилися і мене викинули на вулицю, то я знову маю пройти те ж саме — пережити депресію й знайти шлях де себе інвестувати, навчитися чомусь новому. При цьому переживання людини — такі ж самі, які вона відчуває, втративши близьку людну. Механізм реакції психіки на втрату — однаковий. Це втрата важливого об’єкта. Онтологічно, генетично ми налаштовані саме так. А новий спосіб життя вимагає нових зусиль для адаптації.
— Цим питанням — психічними розладами — мало б опікуватися Міністерство охорони здоров’я. Але, здається, до депресій у нас не ставляться серйозно.
— Позаяк система охорони здоров’я в Україні за своєю структурою була розрахована на зовсім інше — на допомогу при інших хворобах, а не при розладах психіки (маю на увазі ті розлади, коли потрібен психолог чи психотерапевт), то фактично офіційна медицина не бере на себе цей виклик. Бере неофіційна медицина: приватно практикуючі психологи, психотерапевти, які власним коштом навчаються психоаналізу, гештальт-терапії, інших напрямків. Вони надають саме ту допомогу, яку потребує населення. Як правило, до нас звертаються люди, які є більш-менш культурними, обізнаними. В тому смислі, що хтось побачив у американському фільмі, як людина ходить до психоаналітика й він їй допомагає, чи хтось бачив роботу груп тощо. За кордоном до послуг психотерапевта вдаються тоді, коли сусід ходив, брат чи сестра або друзі, й це допомогло. У нас такого немає. У нас ситуація взагалі буває парадоксальною. Наприклад, людина потрапляє до психіатрів, а вони вже відправляють до психотерапевта. Фактично, після лікарні ми проводимо з пацієнтом реабілітацію. В містах становище ще більш-менш — люди ще можуть знайти психотерапевта чи психолога, складно в малих містах чи селах.
Я неодноразово розмовляю зі своїми колегами (терапевтами, кардіологами тощо), запитую: «Чому ви не направляєте не своїх пацієнтів до психотерапевтів?» Наприклад, тих, хто має ішемічну хворобу серця, бронхіальну астму, виразку шлунка або дванадцятипалої кишки чи гіпертонічну хворобу — це все психосоматоз (первинно всі симптоми, які переживають ці «хворі», викликані певним станом психіки). Потім вже страждає соматика (тіло). Тому їх потрібно лікувати разом із психотерапевтом, тому що по-іншому стан людини може покращитися на деякий час, а потім стане ще гірше — якщо не знайти причину. Але мої колеги відповідають, що неодноразово рекомендують пацієнтам звернутися до психотерапевта, але ті ображаються: «Я що — ненормальний?»
— Звідки в нас звичка не довіряти й комплексувати при слові «психолог», «психотерапевт»?
— Це не тільки в нас, це є в усьому світі. Не можна сказати, що ми — якісь інші. Є така річ, як стигматизація (упереджене ставлення). Якщо ти ходив до психотерапевта, а особливо — до психіатра, то це означає, що ти неврівноважений, ненадійний і таке інше. Такі люди можуть стати або й стають ізгоями. Їх починають цуратися знайомі й навіть близькі. Дуже тяжко пережити таку ізоляцію, ніхто того не хоче. Тому люди бояться відрізнятися від інших.
— Якщо суспільство постійно змінюється, то чи можна передати дітям цю ідентичність раз і назавжди? Чи знову життя буде так змінюватися, що діти залишаться сам на сам?
— За всіх я не можу сказати, тому що в якійсь мірі цю відповідальність на себе мали б узяти і школа, і батьки. В нових умовах створюється нова етика й нова поведінка. Ми маємо якимось чином прищепити певні основи дітям, щоб вони могли на когось опиратися. Я своїм дітям можу тільки рекомендувати й пояснювати, бо наполягання може й покалічити. Я маю дати настанову, як бути, як вибирати, як поводитися. Якщо цього не зробити, то цю прогалину заповнить щось інше — і не завжди воно буде кращим. Бо того, чого не дали батьки, потім діти «доробляють» із психотерапевтами. Треба навчити дітей пристосовуватися до нових обставин, навчитися відкривати в собі щось нове. Але якщо батьків дитини все життя принижували, то яку гідність вони виховають у дитини? Те ж саме, коли основним для батьків є нагодувати й одягти дитину. Які цінності й традиції вони їй передадуть? Ніяких. Тому що дитині потрібно дати приклад: якщо я реалізувався у своєму житі, то я передам цей досвід. Я можу навчити тільки того, чого я навчився. Іншого не дано.
— Проблема ідентичності стосується лише молодих людей, які соціально активні й хочуть себе реалізувати, чи й старшого покоління? Адже не секрет, що й серед людей похилого віку дуже поширеними є депресії, навіть суїциди. Чи це від бідності?
— Ні, бідні люди рідко закінчують життя самогубством. Люди похилого віку були виховані в радянський період, причому не тільки люди похилого віку, а й люди ще зовсім молоді. Наприклад, мій старший брат, якому 52 роки, зараз живе в Канаді, але він мислить категоріями Радянського Союзу. Йому заклалося це в голові у школі, в університеті, на роботі, й він так продовжує мислити. Хоча навколо нього — інше життя. Щодо України, то якщо змінився суспільний уклад країни, коли змінилися цінності й людям сказали, що ваші цінності були неправильними, це — болісно? Обов’язково. Це так само важко переживати, як і переживати депресії, неврози і тривоги. Літнім людям, які вийшли на пенсію, також потрібно чимось займатися. А людина не знає чим, бо звикла, що її ідентичність — це її робота, виховання дітей, прибирання дому тощо. І тільки деякі можуть перелаштуватися і знайти якесь інше заняття — город, відкрити бізнес. Це, знову ж, та сама проблема — знайти себе в літньому віці.
— А це норма — постійно витримувати конкуренцію, бігти кудись, рватися? Зійти з «поїзда» — це вже психічний розлад чи прояв неуспішності? Адже щоб на таке наважитися, потрібні зусилля...
— Звичайно, щоб жити в селі без світла, як це зараз практикується в екологічних поселеннях, без усіх зручностей, які надбала цивілізація, потрібні певні зусилля. Але це інші зусилля — це зусилля в боротьбі з природою. Там більш-менш усе зрозуміло. Тут же конкуренція вимагає більшої самоорганізації себе й розуміння себе. Ми знову вертаємося до питання: чи людина знає себе, чи може диференціювати свої емоції? Тому що світ інших людей ми розуміємо через власні емоції.
— Як би ви охарактеризували українське суспільство — воно інфантильне? Що людям не вистачає для того, щоб підняти свій рівень життя й задоволення від життя?
— Я б сказав, що воно — підліткове. Тому що поки вірить обіцянкам політиків, є бажання мати месію, який прийде й вирішить всі питання. Не я вирішу їх, а хтось. Мова — про патерналізм, який був у СРСР, коли держава брала на себе такі функції. Хоча й тоді це було неможливо, повністю опікати людину, зараз же — тим більше неможливо. Тобто замість того, щоб стати більш зрілими і взяти відповідальність за своє життя на себе, люди все ще покладаються на державу. Можу навести приклад моїх колег-лікарів. Усі стогнуть, що в них — 1,5 тисячі гривень зарплата. Це продовжується вже 20 років. Замість того, щоб подумати, як зробити щось по-іншому в житті, якось по-іншому заробляти гроші, люди продовжують обурюватися й говорити, як добре на Заході. Я кажу: «Давай я тобі допоможу: вивчи англійську, їдь в Англію, там не вистачає психіатрів...» Ні, це ж треба зробити перше, друге, третє, десяте... Але без зусиль ніколи нічого не буває. І яким би не був у нас парламент, президент чи уряд, ніхто з нас не знімає відповідальності за власне життя і свою сім’ю.
