На початку вересня розпочався навчальний рік і в одному з найнезвичайніших навчальних закладів нашої країни — iнституті Служби зовнішньої розвідки України. Традиційно одним із перших за викладацьку трибуну, як і всі 14 років до цього, вийшов професор Анатолій Баронін. Але цього разу не для виступу з лекцією про професійну майстерність, а для отримання з рук Голови СЗР України генерала- полковника Миколи Маломужа ордена Данила Галицького. Цієї нагороди він удостоєний відповідно до Указу Президента за багаторічну бездоганну службу й особистий внесок у створення вітчизняної розвідки. Заодно ветеран розвідки приймав поздоровлення і з нагоди ювілею — 31 серпня йому виповнилося 75 років. І він досі в строю.
ЖУРНАЛ «ШТЕРН» НАЗВАВ ЙОГО ВИДАТНИМ МАЙСТРОМ ШПИГУНСТВА
Анатолій Вікторович Баронін є легендарною особистістю ще радянської зовнішньої розвідки. Згадка про нього є в книзі відомого дослідника розвідки Джона Баррона «КДБ. Таємна робота радянських розвідників». А впливовий німецький журнал «Штерн» назвав його видатним майстром шпигунства. Це було ще в 70 ті роки минулого століття. Тоді в Англію перебіг радянський розвідник Олег Лялін і почав здавати інформацію про всіх, кого він знав. Виявилося, що з Бароніним вони разом проходили мовну підготовку в розвідшколі, займалися в одній аудиторії. Щоправда, справжнього його прізвища він не знав, адже перебували там під іншими іменами. А ось за фотографією впізнав. Незабаром в іноземній пресі з’явилися публікації, де наводилися списки розшифрованих радянських розвідників із короткими коментарями й характеристиками.
Такі втішні відгуки розвідник отримав, мабуть, неспроста. Активність і наполегливiсть, з якою він працював на африканському континенті, не залишилася непоміченою не тільки у своїх, але і в представників протиборних спецслужб. Але це не завадило Бароніну ще кілька років попрацювати резидентом радянської розвідки в Ліберії (до цього він працював заступником резидента в Гані й резидентом у Нігерії).
Саме йому під час роботи в Нігерії вдалося в надзвичайно стислі терміни виконати завдання Центру особливої важливості — добути штами лихоманки Ебола. У той час, а це був 1970 рік, повідомлення про страшну епідемію, що вразила село Ласса на північному сході Нігерії, вмить облетіло весь світ. За лічені години від невідомої хвороби, схожої на тиф, там вимерло все населення. У пресі з’явилися припущення про можливі випробування бактеріологічної зброї, робилися натяки на нашого головного противника. Одним словом, потрібні були зразки вірусу, щоб створити антивірусні препарати. Завдання стратегічної важливості. Куратор Бароніна з Москви повідомив, що Голова КДБ СРСР Юрій Андропов пообіцяв орден Леніна в разі успіху операції.
— На щастя, в той час у Нігерії працювала радянська місія лікарів, — згадує Анатолій Вікторович. — Я вибрав із них більш-менш відповідного фахівця, сіли ми в УАЗик і вдвох попрямували шукати це село, розташоване за 1200 кілометрів від столиці. Знайшли. Добилися дозволу дослідити тіла померлих. Результатів ніяких. Виявилося, що потрібні були зразки крові, взяті в ще агонізуючого хворого. А до того часу епідемію вже зупинили, нових випадків не було. Довелося шукати підходи до місцевих медиків, в яких такі зразки збереглися. Таким чином, вдалося здобути потрібні пробірки з кров’ю.
Щодо того, які підходи застосовувалися, Баронін розповiдає неохоче. Це, на його думку, вже тонкощі професійного ремесла. При цьому акцентує увагу на тому, що розвідник повинен бути актором і в потрібній ситуації вміти грати найрізноманітніші ролі, знати психологію місцевих жителів, на чому можна зіграти, чим зацікавити. У кінцевому результаті все ж розкриває деякі деталі:
— Нам довелося обійти масу суспільних і злачних місць, щоб знайти хоч якісь зачіпки й отримати потрібну інформацію. Нарешті в одному з барів ми зустріли медиків-тубільців, які за чаркою розповіли, що в них повно пробірок із кров’ю, але їх чомусь не дозволяють брати на аналізи. Я зробив вигляд, що не повірив, і став підіймати їх на сміх. Дійшло до парі. Після чергової пляшки за наш рахунок, один із них збігав у лікарню й тріумфально продемонстрував пробірку з червоною рідиною. І, звичайно ж, за «дякую» такі справи, самі розумієте, не робляться.
Щодо обіцяного ордена, Анатолій Вікторович, багатозначно витримуючи паузу, хитро по-доброму усміхається:
— Якщо Андропов обіцяв, комусь, ймовірно, орден дали, напевно, кураторам із Центру. Я в ці подробиці не вникав. Головне, що зразки благополучно довезли назад, не розбили по африканських дорогах, і разом із нашим співробітником рейсом «Аерофлоту» доставили в Москву.
ДОЛЯ РЕЗИДЕНТА
Батько Бароніна працював в органах держбезпеки, і він в юнацькі роки також мріяв стати розвідником або контррозвідником. Однак чудово розумів, що не можна просто так прийти й попроситися на службу. Тому після школи отримав вищу економічну освіту, пішов працювати у виробничу сферу і вже інших планів не будував, як раптом надійшла пропозиція перейти на роботу до органів. Але спочатку пройшов підготовку в розвідшколі, причому підготовка була дуже ретельною. Викладачами були в тому числі й найдосвідченіші дипломати. Скажімо, один із курсів читав Анатолій Добринін, який два десятки років був послом СРСР в США. Все це дозволяло працювати під дипломатичним прикриттям на рівні з «чистими» дипломатами, а іноді й краще. Скажімо, у Нігерії він офіційно займав посаду першого секретаря радянського посольства.
Досі Анатолій Вікторович, уже сам будучи на викладацькій роботі, добрим словом згадує своїх вчителів із розвідшколи. Багато хто з них були професійними розвідниками, мали минулу серйозну школу роботи за кордоном. Запам’яталися йому неодноразові повчання про те, що розвідник повинен бути терплячим, уміти чекати відповідний для вдалого ходу момент, вчасно зробити паузу (як говорять хокеїсти) перед результативним кидком. Цьому він, неодноразово пересвідчившись у правоті цих слів, тепер учить майбутніх українських розвідників.
— Терпіння в розвідці доречно порівняти з гальмом в автомобілі, — роздумує ветеран, — не загальмував вчасно, доведеться здавати назад, якщо це ще можливо. Уміння чекати — одна з основних якостей розвідника. Воно зобов’язує не підпорядковувати себе прагненню до миттєвого успіху, пам’ятати, що результат повинен визріти. І ще розвідник повинен постійно пам’ятати, що робота на перспективу, яка якраз передбачає вміння чекати, є найефективнішою та плідною.
На підтвердження своїх слів Баронін розповів такий епізод із розвідувальної практики. Якось в одній з африканських країн, де він тоді працював, потрібно було знайти підхід до впливового високопоставленого чиновника з президентського оточення. До нашої країни він не дуже добре ставився, на прийоми в посольство не приходив, уникав контактів. Анатолій Вікторович почав наводити про нього довідки, збирати інформацію про його звички, захоплення, родичів, слабкі й сильні сторони. Виявилося, що в нього дуже багато дітей, і він їх обожнює. На цьому вирішив зіграти. Під час прийому в одному з посольств підійшов до нього, завів нейтральну розмову, і ніби ненавмисно понарікав, що вже давно перебуває закордоном, скучив за дітьми, які залишилися на батьківщині, переживає за них. Так плавно вони перейшли на тему дітей, той пожвавився, очі відразу заблищали й подобріли. У кінцевому результаті він запросив нашого розвідника до себе додому.
— Прямуючи в гості, я вже знав про його дітей майже все, — розповідає Анатолій Баронін, — тому кожному прихопив відповідний подарунок. Прощаючись, я відчував себе Дідом Морозом. До того ж я дізнався всі дати народження й старався їх не пропускати, а це траплялося майже кожного місяця. Причому мої відносини з дітьми були гранично щирими, і вони мене дійсно полюбили, а вже господар після цього й поготів. Він запросив мене зайти до нього на роботу. Саме в цей час представники нашого посольства намагалися отримати реакцію керівництва країни перебування щодо одного важливого питання міжнародної політики. І тут, попиваючи з ним каву, я помічаю на столі протокол засідання президентської ради на цю тему. Читати доводиться шкереберть, усіма силами стараюся приховати свою зацікавленість, але, судячи з усього, не виходить. Але замість того, щоб сховати документ, він дає можливість його дочитати, так ще й перевертає на наступну сторінку, де закінчення. При цьому ніби не помічає мого інтересу, відволікаючись на свої справи.
Після цього випадку Анатолію Бароніну довелося ретельно відпрацювати техніку читання шкереберть і потім неодноразово використати її для вивчення найважливіших документів на столі у свого знайомого. Звичайно, він розумів, що той дає можливість підглянути матеріали вибірково, керуючись якимись своїми міркуваннями, але й це мало колосальну цінність. А навіч вони розмовляли про погоду, рибалку, дітей, політику.
«У МОЇЙ РОБОТІ БУЛО БАГАТО ЧОГО, ПРЯМО ЯК У ФІЛЬМІ «ТАРС УПОВНОВАЖЕНИЙ ЗАЯВИТИ»
У той час, коли Баронін працював в Африці, там було неспокійно, часто траплялися перевороти й в цей процес активно залучалися іноземні розвідки. Усе це торкнулося і його.
— У моїй роботі було багато чого, прямо як у фільмі «ТАРС уповноважений заявити», — згадує Анатолій Вікторович. — Щоправда, в реальності тоді події розверталися не в Африці, як це показано у фільмі, а в іншому місці. Хоч в іншому все побудоване на конкретних подіях із невеликим домислом Юліана Семенова. До речі, директором цього фільму був мій приятель, який знав, чим я займаюся. А я якраз перебував у Москві між закордонними відрядженнями, і він запропонував мені бути консультантом серіалу. Але в кінцевому результаті керівництво КДБ призначило консультантами представників контррозвідки, адже це була переважно їхня операція. Щодо решти, то мені довелося бути свідком чотирьох державних переворотів і однієї громадянської війни. Уперше це сталося в 1966 році в Гані. За нашими мірками, він носив антирадянську спрямованість і був інспірований ззовні. О третій ночі почалася стрілянина. Потрібно було терміново їхати в посольство та інформувати Москву. Спочатку сів у машину, але потім передумав, вирішив, що пішки безпечніше. Всю дорогу, а це близько кілометра, навколо хаотично літали трасуючі кулі. Усі інші дні також довелося провести на вулицях, щоб докладати реальну картину.
Наступного разу, вже в іншій країні, якось під час чергового путчу пізно ввечері він повертався на машині додому після зустрічі з информатором. Несподівано зупиняє військовий патруль. Автомат Калашникова в груди, обшукують. Наш розвідник починає протестувати, пояснювати, що є дипломатом, показує на номери автомобіля, пред’являє паспорт. Ніякої реакції, навіть навпаки, гарячкують, перекручують затвор і кладуть палець на спусковий гачок.
— У цей час я помічаю, що сержант намагається щось прочитати в моєму паспорті, тримаючи його шкереберть, — уже з усмішкою продовжує свою розповідь Анатолій Вікторович. — Ну, думаю, погані мої справи, якщо хлопці навіть у школі не навчалися. На щастя, несподівано під’їхав офіцер, швидко в усьому розібрався, вибачився за підлеглих: мовляв, що з них візьмеш, неписемні. Наостанок у мене ще вистачило сил пожартувати, що трохи не отримав кулю зі свого ж, радянського, автомата. Посміялися, обнялися, і я, весь у холодному поту, запропонував підвезти їх на пост, куди вони прямували, а заодно й заїхати до нас додому перекусити. Слово за слово — розбалакалися, а мені з професійного погляду важливо було зібрати найбільше інформації з різних джерел. Звичайно ж, із нашим хлібосольством не обійшлося без ста грамів. У результаті вдалося дізнатися багато цікавого й корисного. Ось тільки дружину майже до смерті налякав несподіваним візитом військових з автоматами. Вона спочатку подумала, що мене арештували й приїхали з обшуком.
Валентину Василівну, дружину Бароніна, багато років, проведені з чоловіком закордоном, навчили бути готовою до будь-яких несподіванок, поворотів долi, подій i прохань чоловіка. Він міг пізно ввечері привести якихсь знайомих, і потрібно було вставати, накривати на стіл і підтримувати розмову. Міг зателефонувати й сказати, щоб терміново збиралася, потрібно їхати на якусь важливу зустріч. Іноді абсолютно не було бажання, чи погано себе почувала, але ніколи про це чоловіку не казала. Розуміла: так треба. Іноді він когось зустрічав у місті, і йому необхiдно було терміново з ним переговорити, а її висаджував біля магазинів і просив трохи погуляти. Проходили години, а він все не заїжджав за нею. А в той час в Африці взагалі було нонсенсом для білої жінки перебувати на вулиці одній. Іноземні дипломати при цьому зупиняли машини й запитували, що трапилося, чи не потрібна допомога. Після такого хтось, звичайно ж, міг закотити чоловіку істерику, влаштувати скандал, але вона ніколи цього не робила.
— Знаєте, я його ніколи не розпитувала, чим він займається, де буває, із ким зустрічається, — ділиться Валентина Василівна. — У нас це було не прийнято. Якщо він вважав необхідним щось розповісти про роботу, то говорив сам. Але звичайно ця тема була закритою, і я до цього ставилася з розумінням. У нас було досить інших тем для спілкування. Знаєте, найважливішим для дружини розвідника є розуміння й терпіння. Розуміння специфіки його роботи, безлічі проблем, недомовленостей, постійних затримок, утоми, іноді напруженості й поганого настрою. І при цьому потрібно вміти в потрібний момент терпляче стримувати свої емоції, своє «я». А у всьому іншому залишатися звичайною люблячою, ніжною, дбайливою дружиною, господинею, помічницею.
НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ — КИЇВ
Стійко перенесла дружина розвідника й звістку про його нове призначення. У 1986 році після того, як одна з країн, куди передбачалося послати його резидентом розвідки, відмовила у видачі йому необхідних документів (до того часу інформації про нього, як про встановленого розвідника, було вже вдосталь на Заході), йому в Москві запропонували на вибір три посади. Від посад керівників естонської і таджицької розвідки він відмовився, а ось на першого заступника начальника управління розвідки в Київ дав «добро». Дружину лякало не стільки те, що лише два-три тижні до цього сталася аварія на Чорнобильській АЕС, і всі саме тікали з Києва, скільки необхідність здавати обжиту трикімнатну квартиру в Москві, де в неї було багато родичів і знайомих. Але нічого не поробиш — така вже доля дружин розвідників.
На новій посаді Баронін пропрацював п’ять років. У 1991 році пішов у запас, але на пенсії сидіти не довелося. Незабаром отримав запрошення на викладацьку роботу. В Україні, яка стала суверенною державою, виникло питання про самостійну підготовку своїх вітчизняних кадрів для розвідки й контррозвідки. У кадровому апараті Служби безпеки України вирішили, що людину з таким досвідом роботи в розвідці не можна залишати без справи, якій він присвятив усе життя. І не помилилися. Анатолій Вікторович практично з нуля підготував десятки й сотні лекцій, які сприймаються на одному диханні. Його таланту оповідача й дбайливому ставленню до своєї професії по-доброму заздрять багато хто. Без награного пафосу він вселяє курсантам істину, що для нього вже стала непорушною:
— Розвідник повинен любити своє ремесло, пишатися приналежністю до цієї найдревнішої професії. Розвідка — це покликання. У ній не можна просто «відбувати» роботу. Потрібна одержимість, беззавітна любов до неї. У розвідку приходять назавжди, а якщо ж хтось і йде з неї добровільно, не варто його втримувати — від такого працівника пуття не буде.
