Бабуся недочуває. Тому вмикає радіо на повну потужність. Від голосу диктора, який розповідає про драматичний передвиборний процес, у передпокої все ходором ходить. Т.Л. Шелестюк дослухається: «Може, й про банк «Україна» щось скажуть?».
Пенсіонерка «встромила свою бідолашну голову у цю холеру, не знала, що на свою біду». Має великі сумніви щодо того, що «доживу, щоб одержати свої кревні 1083 гривні 27 копійок». Тому звертається в усі інстанції в епістолярному жанрі, розповідає адресатам про свій похилий вік, хвороби, що її діймають. Зазначає, що «здоров’я загубила ще у юні літа у Німеччині». Додає, що «дах, як решето, вся вода в хаті, доконає її остаточно», та не має за що відремонтувати покрівлю.
Оті гривні — то компенсація Тетяні Левківні за втрачене здоров’я, нещасну долю. Наче не судилося їй одержати ці гроші: «Обіцяли, що дадуть 600 марок. Я їздила, їздила, вистоювала у «градобанку» черги, та не дали. Говорили, що хтось оці остарбайтерські гроші вкрав і втік за кордони Батьківщини. Взяла до серця цю образу велику, геть заслабла. То потім, коли вже почали видавати у банку «Україна», сама поїхати до Славути не змогла. Доручила колгоспній бухгалтерці Лідії Петрівні. Вона і одержала, і зробили обмін на купоно-карбованці».
Розповідає, як стала вкладницею банку «Україна»: «Привезла Лідія Петрівна ці мільйони. Та я боялася тримати вдома, щоб мене не вбили. У Довжках душогуб за 13 гривень убив». «Ага, вбив таки 82-літню жінку. Його судили, 15 років тюрми дали», — засвідчує сказане ошуканою вкладницею секретар сільради Валентина Оксенюк. Тому тодішня колгоспна бухгалтерка допомогла остарбайтерці вдруге: «Зробила мені вклад на дві книжки. З однієї я могла брати гроші, а з другої — ні. З тієї, що могла, раз узяла сто гривень, другий раз — двісті. За все ж треба заплатити. Щоб город хтось упорав, відро води чи буханку хліба приніс з крамниці. Бо я сама вже нічого зробити не можу. А ті гроші, що на другій книжці, думаю, хай на поховання лежать».
Остаточно підкосило здоров’я Тетяна Левківни це повідомлення: «Чую, радіво кричить на всю хату, що «Україна» банкрут чи що. Хтось украв гроші. Це я зразу второпала. Не знаю, як маю далі жити. Мені таких пігулок понавиписували, що не одну треба гривню дати. Одержую 148 гривень і 92 копійки пенсії, то вся на ліки».
Тетяна Левківна ще до війни вчилася у педучилищі: «А три випускних іспита складала, коли вже німець наступав по всьому фронту». Грамотна: «Вчителювала у початкових класах, потім мені додали години уроками німецької».
Біда чорна навчила іноземної мови: «Мене взяли в останній набір. Брали й раніше, та я щоразу тікала з Славути додому. Востаннє батько хотів замість мене їхати. Та, як подумала, що три менших сестри і брат залишаться на мені, то вирішила: сама поїду. 136 душ з села вивезли, я була серед них наймолодшою».
Аж кров холоне від розповіді Тетяни Левківни про те, як їй у Німеччині велося: «Привезли нас, наче худобу якусь, до міста Гольцмінден, яке стоїть на річці Везер. Там була фанерна фабрика. У цеху стояло три пилорами. Я і ще одна возили вагонеткою колоди, щоб різали на дошки. Вдвох вантажили ті колоди по чотири метри кожна на вагонетку, котили до пилорами, вивантажували. Напарниці не витримували тієї каторги, їх щоразу міняли, а я — від дзвінка до дзвінка з отою вагонеткою. Дерев’янки нам видали, то я за два тижні стоптала на бруківці. Нові видали — знову за два тижні стоптала. Як же я босими ногами буду ту колоду штовхати?.. Там був німець на ім’я Пауль. Добрий був німець. Його син воював зразу у Франції, а потім — у Росії. Пауль журився, що не повернеться. От як зараз бачу: приніс у мішку взуття з дому — багато такого, що ще не дуже зношене. Висипав з мішка посеред цеху: беріть, кому яке потрібне. От я і взулася...»
Згадує, що іноді на фабрику приїздив бауер: «Брав до себе на роботу. Від бажаючих не було відбою, бо годував». Там- таки, на фермі в бауера, її подруга на ім’я Пестина познайомилася з таким самим остарбайтером, як сама: «Коли нас звільнили, вона поїхала з своїм Кирилом до Англії. Пише, що Кирило помер того ж дня, коли й Костянтин Черненко (був такий генсек ЦК КПРС. — Ред. ) А дітей в них, як і в мене, не було. Бо і вона надірвалася на тій каторзі, і я надірвалася. От вона пише до мене з Англії, що не має на кого залишити гроші, покладені надійно на рахунок у банку, хату, де три вітальні, дві опочивальні, дві кухні. Звертається, аби відправила до неї якусь дівчину з Довжків — усе на неї перепише. Одна дуже хотіла їхати, та її чомусь не відпустили...»
Відтак — знову про своє. Розкладає на ліжку книжки ощадбанку СРСР, банку «Україна»: «Всі вклади «згоріли», ніхто ж не знав, що так буде». Немічними руками, які загубили силу у неволі, бере відповіді з різних інстанцій на свої листи: «Обіцяли, що повернуть, та я вже, мабуть, не дочекаюсь». Уявляє, що її кревні гроші вкрала чиясь пухка загребуща рука, що осіняє себе хресним знаменням у храмі Божому... * * *
Секретар сільради Валентина Оксенюк знає про листування Тетяни Левківни з англійською подругою. Вона не підтримує розмову про «два світи — два способи життя». Лише каже, що через банкрутство банку «Україна» тяжко постраждало все село Довжки: «Завезли вугілля до школи. Сільрада перерахувала гроші за вугілля через «Україну», та вже на другий день оголосили, що цей банк — банкрут. Гроші фірма не одержала. Приїхали до сільради хлопці з фірми, вимагають: віддайте три тисячі сімсот вісімдесят дві гривні. А ні, погрожують, то заподіємо всім лихо. Що ще було передбачено в сільському бюджеті? Харчування учнів, перекриття для фельдшерсько-акушерського пункту, придбання канцелярського приладдя і таке інше. Усе зняли з рахунку, віддали за вугілля вдруге. Сіли в калюжу. Та ходімо до школи, там почуєте».
Йдемо. Втомлена директор храму знань Євгенія Васкевич щиро поділяє турботи колеги- пенсіонерки: «Не впевнена, чи Тетяна Левківна доживе, що їй повернуть вклад. Бабуся нездужає. Їй сьогодні потрібні гроші». Говорить, що серед цьогорічних випускників школи у Довжках багато тямущих хлопців і дівчат, та навчання, мабуть, не зможуть продовжити: «Звідки ж в їхніх батьків гроші, щоб платити? Тільки високе начальство навчає своїх дітей за бюджетний рахунок». Тому, мовляв, не має значення, хто розраховувався за освіту Віталіни — збанкрутіла «Україна» чи Україна, уособлена переважно «простими» платниками податків.
Підростаюче покоління села Довжки доймають авітаміноз, анемія, інші хвороби. Бо позбавлене повноцінного харчування. «Школі належало дві тисячі гривень з отих, що пропали в «Україні». Наразі в місцевому сільгоспкооперативі що випросимо, те й веземо до шкільної їдальні», — бідкається директор Євгенія Васкевич.
Вона говорить про поточний політичний момент у Довжках: «Є тут одна сім’я рухівців. Не відаю, чиї вони. Чи то костенківські, чи то удовенківські. Везуть із Славути наглядну агітацію «Не словом, а ділом». Інші політичні сили в селі ніким не представлені».
Авжеж, що не словом. Гіркі плоди «діла» пожинають у найглухішому селі. Вони — бідолашна остарбайтерка, хворобливі представники підростаючого покоління, втомлені сівачі розумного, доброго, вічного.
Слоган «Не словом, а ділом» з портретом «фінансиста всіх часів і народів» — на всьому, що тільки стоїть при дорозі від села Довжки до Славути, й далі, до Хмельницького. На стовпах, на деревах, на щитах, на стінах зачинених на комірні замки крамниць, на трансформаторних будках, де ще написано «Не стій, бо вб’є», навіть на оборонних бункерах, поставлених напередодні війни, та не використаних за призначенням у ході бойових дій.
І у центрі Хмельницького на стіні помпезної будівлі, де було облвідділення банку «Україна», а тепер завзято працюють ліквідатори, — також він, неприглядний образ наглядної агітації. Ситий, доглянутий, омріяний деякими жінками бальзаківського віку. Якраз тут йому й місце, — вважає той, хто хоч щось розуміє.
У будівлі ж, наче перед евакуацією. На купу складено якісь розбиті столи, стільці, шафи, холодильники, ще хтозна що. Де ж новіше, пристойніше рухоме майно? «Ми ще нічого не продавали», — помітно хвилюючись відповів Юрій Опанасенко, заступник регіонального уповноваженого Агенції з питань банкрутства. Каже, що юридичні особи, клієнти банкрута, турбують щонайменше. Постраждали 64,5 тисячі фізичних осіб. Деякі з них їдуть з Хмельницького, їдуть з близьких і далеких сіл краю, пишуть, як оце остарбайтерка Тетяна Шелестюк з глухого села Довжки Славутського району.
Хто ж вони, «фізичні особи»? Банківська таємниця. Як і про майно банкрута? Одначе про лихі долі окремих з клієнтів розповіла для «Дня» провідний фахівець Агенції Ольга Стецюк, яка працює із скаргами вкладників: «Одна жінка ходить. Її батько за життя продав машину, гроші поклав у банк, аби мала за що поховати його і дружину. Помер і він, і його дружина померла. Дочка позичила гроші, щоб поховати, та віддати не може. В іншої вкладниці — троє дітей. Приїхала з села, розповіла, що продала корову, аби мати за що вчити хоча б старшу дочку... Одна жінка їздила на чужину, тяжко заробляла...»
Чужі втрачені надії — в акуратно зшитих теках: листи відчаю, копії офіційних відповідей авторам, що поставлені в чергу на повернення знецінених грошей. «Хтось свого часу поклав стільки, що міг би тоді купити машину, а тепер йому належить п’ять чи сім копійок», — співчуває постраждалим Ольга Стецюк. Вона не має жодного бажання говорити про тих, хто вкрав у бідолашних гроші, вчив, чи не вчив за рахунок нещасної остарбайтерки, учнів школи з села Довжки своїх дітей. Мовляв, мовчи, кума, то й менше гріха...
