До святкування Незалежності всеукраїнські телеканали підготувалися настільки ретельно, що цікавих програм виявилося більше, ніж фізичних можливостей їх переглянути. Кожен канал зумів по-своєму виділитися, не повторивши проект іншого каналу. «1+1» вразив продуманістю кожного міліметра екрану, кожної секунди ефіру — від заставок до кінопрограми, «Інтер» — з’єднавши в єдиній трансляції шоу в Києві та Львові, де мешканці цих міст могли привітати одне одного зі святом у прямому ефірі, ICTV «брав» новинними сюжетами, «Новий» провів телеміст «Україна — Білорусь — Литва».
Звичайно, в день військового параду на головній вулиці України перевага була на боці державного УТ-1, яке за традицією здійснювало його трансляцію. І він нарешті цим зумів скористатися. І тут потрібно відмітити не лише злагоджену роботу телевізійників (на Хрещатику працювали 15 телекамер), але й усіх, хто організовував саме видовище. Вивіреність і чіткість — і в той же час нестандартність підходу, з яким було проведено військовий парад (супроводити появу танків композицією С. Вангеліса «Брама майбутнього» — для цього треба було вийти за межі звичного мислення), задали тон і ТБ. Коментарі журналістів Вікторії Федоренко та Олександра Бутка були точними, з вивіреною часткою безпосередності, але без звичних словесних красивостей. На цей раз на глядачів чекала незвична скоординованість роботи скрізь — як на землі і в повітрі, так і в студії. Невже цей урок ми вже засвоїли?
Трансляцію параду УТ-1 вписало в прямий ефір «Моя Україна. 10 років Незалежності», який протягом 24 серпня мав, крім ранкових, ще три півгодинних включення. У студії за спиною у ведучого Василя Бирзула знаходився великий екран, на якому можна було бачити, що саме в даний момент відбувається на Хрещатику. Можна назвати оригінальним підхід до «наповнення» цього прямого ефіру — в гостях студії побували не політики чи діячі мистецтва, що було б звичнішим, а журналісти Першого національного, тим самим публічно захищаючи свої сюжети, і які так чи інакше підбили підсумки десяти років.
Про присвійний займенник «моє» нагадав і канал «1+1» документальним проектом Юрія Макарова «Мій Шевченко». І якщо у випадкові з УТ-1 «Моя Україна» розпадалася на «моє» кожного з учасників телепроцесу, то «Мій Шевченко» — це безперечно був Шевченко саме Юрія Макарова. Він спробував розібратися в деяких міфах про Шевченка — і при цьому вдало уникнув приземленості образу Кобзаря.
Що ж до образу «своєї України», то поданий Людмилою Лисенко в проекті «Не все так погано...» (УТ-1) крізь призму таких типових рис української вдачі, як терпимість і нетерпимість, він обіцяв бути парадоксальним. Гостями студії були мешканці двох сіл — Терпіння Запорізької області і Нетерпінці Тернопільської області. Сама картинка «західняків» у гаптованих сорочках і «східняків» у сучасному вбранні була настільки виразною, що, здавалося, «перекривала» запальні монологи ведучої, журналістські теленачерки з місць, коментарі експертів. У передачі обмінювалися паляницями, звучали запитання до учасників, лунали пісні, але не було діалогу між мешканцями цих сіл, що знаходяться в одній країні, але є такими різними. Склалося враження, що сучасні нетерпилівці — зразок терпіння і зваженості, а терпилівці — пошуку і неврівноваженості. Одна з учасниць передачі з Тернопільської області на запитання, що їй дала свобода, відповіла, не задумуючись: «Тепер ми можемо в будь-який час ходити до церкви». Мабуть, значення цієї передачі полягало в тому, що в ній можна було почути нестандартні думки, але. .. їх не почули. І це також урок — ми поки що мало довіряємо собі, недостатньо віримо в себе. Хоча постійно говоримо про це.
Ще далі, ніж терпилівці і нетерпилівці, живуть герої «незалежного» проекту СТБ — «Україна-10». Це багатосерійний фільм про українців за кордоном. «Рідна чужина», «Балтійська доля», «Українці на Дунаї» пройшли минулого тижня. У них — зустрічі з українцями закордоння. Грунтовна і грамотна робота. Щоправда, відчувалася деяка калька, наприклад, обов’язковий виступ перших осіб цих країн. Може, тому більше запам’ятався фільм серії, де йшлося про українців Придністров’я, — людяністю, чи що... А може, внаслідок того, що офіційно немає такої держави, і авторам довелося шукати нові підходи. Необхідність постійного пошуку нових підходів — ще один урок.
І ще один серіал потрібно обов’язково згадати — «Десять кроків до світла» студії «Укртелефільм». У День незалежності йшов фільм «Переможці». Це погляд людини, що сформувалася в країні Рад, на сьогоднішніх випускників; це чесне зізнання представника старшого покоління в здоровій заздрості до їхніх можливостей — і віра в їхнє майбуття. «Тільки б їх ніхто не надламав!» — говорить перед камерою один із батьків. Минулі 10 років дають цю віру. І це також — урок!
Головний телегерой святкових днів — Леонід Кравчук. Перший президент України приголомшив своєю працездатністю: фактично на кожному каналі вийшли інтерв’ю з ним. Леонід Макарович з’явився перед глядачами як аналітик, що роздумує над причинами і наслідками здобутої свободи (спецпроект Є. Глібовицького, ТСН, «1+1»), і як просто щаслива людина, котра витанцьовує разом із молоддю на Хрещатику («Подробиці», «Інтер», 26 серпня). Така активність Леоніда Кравчука — скоріше від усвідомлення необхідності того, що було зроблено десятиріччя тому. Мабуть, так приходить усвідомлення реальності нашої незалежності.
Словом, ТБ не пошкодувало фарб для зображення святкової України. І навіть їдке зауваження, що прозвучало в коментарі вечірнього випуску «Сьогодні» (НТБ) щодо слів Володимира Путіна про те, що «24 серпня — це наше спільне свято», не зіпсувало торжества. Тому що незалежність вже нами усвідомлена. Незалежність відбулася.
