Увечорi у маршрутку влізла повненька діваха, з ямочками на щічках. Оглянувши сумовито- зосереджені обличчя пасажирів, вона вигукнула:
— Ой, чого ви всі такі сумні! Сьогодні ж свято! Веселіше!! Що ви!!! Ой, який гарний у вас кіт, — трохи збавила вона тон, звернувшись до пані, в якої із сумки на колінах висовував голову величезний чорно-білий кіт. Кіт подавав сигнали «sos!» у вигляді нявкання. Коли дівчина стала кричати в його бік, він припинив. Напевно, в нього з переляку віднявся голос.
— А мені також коти подобаються, — продовжувала вона репетувати. — Проте вдома в мене собака. Чорно-сірий кокер-спанієль. Нікому не потрібна собака? — звернулася вона до всіх присутніх. Народ зіщулився.
— А я б собі кота завела. Причому люблю перських, а от моя мама, — сказала вона вже конкретно на вухо сусідові, який намагався читати газету, — сіамських обожнює!
Від вуглекислого газу, витісненого її легенями (звісно, через могутні голосові зв’язки), сторінка газети перегорнулася. Чоловіка злегка контузило.
— Водію! — зненацька крикнула вона. — Чому так тихо в приймачі музика грає, га? Свято ж — зроби голосніше.
З динаміків, під комп’ютерний ударник, пролунав жіночий вкрадливий голос: «Ты помнишь нежность моих рук?..»
— Хто пам’ятає ніжність моїх рук, той ніколи їх не забуде, — радісно сказала діваха і, з’єднавши величезні червоні долоні, страхітливо клацнула кісточками пальців. Вони хрумтіли, як розчавлені волоські горіхи. Якщо хтось і подумав спинити її балакучий настрій, то після цього звуку такі думки випарувалися.
— Водію! — знову зарепетувала вона. — А де твоє шампанське? Свято ж! Давай сюди! Або збігай!
— Це я повинен бігати? — здивовано відповів водій. — Нехай пасажири бігають. Або хоча б ви, дівчино.
— Я не можу, — сказала дівчина. — Мені тут, коло базару «Лісового», виходити. Я до свекрухи йду, — довірчо повідомила вона оглухлому сусідові, — поздоровити її і поцілувати. Ну і випити за її здоров’я, певна річ. А потім мені ж іще треба назад до себе на Оболонь устигнути і холодець із холодильника витягнути. А ви кажете, щоб я пила шампанське. Адже така невістка, як я, — то скарб. Усім би, либонь, хотілося таку, га? — вигукнула вона.
У цей момент за вікном маршрутки навіть ворони з дерев позлітали.
Публіка в жаху промовчала. Дівчина сприйняла тишу за згоду.
— А як же... І красива, і працьовита, і обов’язкова.
«Якби ще німою була, ціни б тобі не було», — подумали всі одночасно. Але ніхто не сказав. А то ще скористається «ніжністю рук».
— Зi святом! І бувайте. Не вішайте носа, — крикнула вона наостанку й могутньо бахнула дверима. Народ полегшено зітхнув. Настрій і слух до публіки поступово поверталися.