Ті, що потерпіли через те, що порушили табу на обговорення «єдино вірного вчення» і його ідеологів, сьогодні накидають такі ж табу на обговорення національних святинь
Резонансність — без усіляких кокетливих лапок — моєї публікації «Патріотична повинність» було запрограмовано: надто вільну й виважено аргументовану точку зору Вітольда Гомбровича наведено в статті. Глибина рефлексії Гомбровича у доведенні постулатів крайнього індивідуалізму вимагала від опонентів протиставити думку не меншої виваженості й глибини. Причому — від опонентів явних. Адже зрозуміло, що адресатом Гомбровича є не «польський обиватель», який «утверджує свою чванькуватість і накладає табу на самокритичну або просто вільну думку». А польський інтелектуал, у якому, коли мова торкається патріотичного питання, піднімає голову зашорений «польський обиватель», не готовий до розважливої, поміркованої і беземоційно критичної розмови про ідеологічні культи. Саме проти нього (а не проти Міцкевича чи Шевченка, якого не заради красного слівця в публікації названо великим поетом) спрямовано й інвективи Гомбровича, і подачу «Дня». Проте у відгуку Івана Дзюби думку Гомбровича розцінено як «парадоксальну», а позицію газети як «постійно уникливу». «Парадоксальність» явно неточне слово, бо в логіці Гомбровича (з яким Вам «хочеться солідаризуватися») важко добачити парадокс, проте є певна невідповідність у закидах стосовно «уникливої позиції газети» і «точкової» спрямованості» публікації Лесі Ганжі й «Дня» (з якими Вам «не дуже хочеться солідаризуватися»).
Не можу не погодитися, що позиція Гомбровича не єдина думка з даної проблеми. Безперечно, існує принципово (!) інша позиція, що «цивілізованість народу вимірюється його шанобливістю до своїх геніїв». Саме таке висловлювання і провокувала публікація «Дня». А вдумливе обгрунтування кожного слова цієї фрази перетворило б її на виважену теоретичну тезу в полеміці про те, як публічно вшановувати національних геніїв, не впадаючи в істерію. Показово, що опонент натомість вибирає дискутувати про інтелектуальний рівень «невсипущої Лесі Ганжі» і тенденції, які засвідчує цей редакційний «жест». Тут проглядає багато ширша проблема, на якій варто наголосити, — герметизм українського шістдесятництва. Колись від цього кола, ототожнюваного в суспільній свідомості не тільки з українською ідеєю, а й з такими чеснотами як принциповість, порядність, громадянська чесність і плюс до того ще й з таким поняттям як «український гуманітарний потенціал», очікували суспільно важливого образу українського інтелігента з людським обличчям. На сьогодні ж українське шістдесятництво в найгірших своїх проявах стало цитаделлю інтелектуального консерватизму, оточеною стіною зашкарублого пафосу. Ось де справжній парадокс: покоління тих, хто виборов право цілому суспільству на свободу думки, легше знаходить спільну мову зі своїми колишніми гонителями — чиновниками, ніж із аполітичними «розумниками», яким до тридцяти. З першими, попри всю розбіжність смислових наповнень, єднає спільність ідеологічного алгоритму, з другими — розмежовує повне несприймання відкритості критицизму. Ті, що потерпіли через те, що порушили табу на обговорення «єдино вірного вчення» і його ідеологів, сьогодні накидають такі ж табу на обговорення національних святинь навіть у тому виваженому тоні, який притаманний публікації «Патріотична повинність». Здається, що за нашу свободу ви повною мірою заплатили втратою своєї. Уже більше року (!) ви нав’язуєте суспільству обговорення таблоїдної публікації «Вурдалак Шевченко», роблячи її авторові скандальну рекламу й змушуючи прочитати сумнівну статтю навіть тих, хто не вважає за належне рахуватися із думками жовтої преси, явно спрямованими на епатаж. Озброївшись фактами, ви тицяєте їх Олесеві Бузині, який, складається думка, і сам прекрасно знає, що ніяким «вурдалаком» Шевченко не був, проте із задоволенням вимахує перед вами червоним плащем і доводить вас до бичачої люті. І це тільки один бік вияву сучасної ідеологічної кон’юнктури, яка під вашим «патронатом» буяє в суспільстві.
Інший її вияв добре знайомий викладачам факультетів української філології особливо у вузах східних регіонів. На вступних іспитах на прохання прочитати улюблену українську поезію половина майбутніх україністів поривається з пафосом прочитати Шевченків «Заповіт». Чи не здається вам, що важко уявити сімнадцятирічного юнака чи дівчину, для яких найулюбленішими (тобто такими, що зачіпають за живе, найінтимнішими) є не любовні чи медитативні вірші, чи бодай Шевченкове ліричне «По діброві вітер віє...» («Тополя»), а «Як умру, то поховайте...» До речі, для досвідчених екзаменаторів «Заповіт» у цьому контексті як лакмусовий папірець проявляє, що людина української поезії не чує, не любить і не читає, а на іспитах «чавить сльозу» програмовим і коротким «Поховайте та вставайте...» І це не тільки до питання про «щирість» (все-таки щирість — інакша), а й про відповідальність за «учнів не-столичних не-гімназій і не-імені Шевченка». Як видно, патетику слів «А тим часом люди йдуть і йдуть до Шевченка» вони сприймають, як і будь-яку іншу солодкаву кашу — із приторним псевдоентузіазмом.
