Кілька днів тому один з моїх принагідних співрозмовників висловив такі безапеляційно песимістичні (навіяні чимось зовнішнім?) слова про сьогоднішню Україну: «Тут — кінець, більшe нічого доброго не буде».
При цій нагоді нагадався мені плідний оптимізм нових світоглядом американців, про який доповів французький журналіст Данієль Рабурден, що працює на телевізійній станції EWTN (Eternal Word Television Network), у своюму репортажі «Futur» («Майбутнє»). Живучи роками в глибині Алабами, він роз’їжджає по сучасій Америці і розповідає про «невідомі соціальні чудеса», які він у ній відкриває. Там людина ХХI століття вже не раб, а смиренний громадянин супроти Всесвіту, якому її душа вже не наказує, а з яким вона співпрацює.
Під тиском громадськості на великих розповсюджувачів, як наприклад Wall Mart, зникають з компакт- дисків насильницькі слова пісень, а голі дівчата на їхніх обкладинках одягаються. У свою чергу, «New York Times» радить читачам: «Якщо компакт-диск продає Wall Mart, можете його купувати»; великі відеопрокатні фірми, як Bockbuster (30 відсотків ринку на всю Америку) вирізають з фільмів надто жорстокі сцени перед прокатом. Наприклад у Natural Born Killer Олівера Стовна; студії Warner Brothers більше не виробляють заборонених фільмів для підлітків; за поєднання своїх двозначних танців-викрутасів з релігійними символами велет Pepsi скасував свою рекламну підтримку на 10 млн. доларів від світових гастролей Мадонни. А на меншій скалі кидаються в очі щасливі люди: пенсіонери, цілі родини…
За словами Данієля Рабурдена, прокидається новий світ, сповнений оптимізму, що поєднує загальнолюдські цінності й модернізм. Ці «нові» американці, втомлені надмірністю суспільних функцій, що їх перебирає на себе держава, всевладдям монополій, підкупністю «еліт», вибудували «справжню націю» (ліберальніше підприємництво, чесніші професійні профспілки, різноманітні товариства, побудовані на родинних стосунках та особистому зацікавленні окремих громад…), потрохи обходячи наявні структури того, що Д. Рабурден називає «штучною нацією» (гіпертрофія планіфікації, куплені ЗМІ, ідеолоґізовані партії, «ліві» привілеї…). Вони ж відкинули похмурість, не народжену в «низах», а штучно навіяну бюрократично-адміністративною класою.
Ця течія народилася завдяки поєднанню двох недавно посталих явищ:
— соціологічного (з одного боку, після занепаду комуністичного режиму люди стали менш заполяризовані, а з другого — духова порожнеча примушує їх повертатися до вічних цінностей),
— та технічного (коли цифрова інформація дозволяє горизонтальне спілкування).
Деякі складники цієї течії вже надихнули республіканців і демократів на деякі новації, як: обмеження мандатів політиків, зниження податків, відкриття інформації про політичні процеси.
А його блискучі ініціативи виявляються зокрема у сферах працевлаштування, виховання й допомоги соціально ущербним прошаркам: наприклад, зростає попит на спеціалістів з гуманітарних наук, виховательок, покоївок… При цьому цінують як психологів, так і городників, чия діяльність не піддається комп’ютеризації.
«Нові» американці віднаходять таким чином свій ідейний принцип: урядові чинники надають змогу громадянам, так би мовити, «самокеруватися» (тобто, коли ці громадяни перебирають на себе економічну, культурну та соціальну ініціативу), а уряд завдяки цьому має змогу якісніше керувати країною (тобто дотримуватися своєї справжньої відповідальності: національної безпеки й арбітражу — всередині країни та міжнародного співжиття у світі — зовні).
Але чи доречна ця згадка в часи трансконтинентального насильства? Цілком.
По-перше, тому, що це насильство, можливо, і не так поширилося б, якби оприлюднили ці явища, описані в репортажі Д. Рабурдена. Адже ж дух їх спрямований, серед іншого, на відповідальність і терпимість.
По-друге, тому, що й попередні своєрідні течії (добрі чи погані), народжені в Америці (вільне підприємництво, рок- і поп-музика, сексуальна розкутість, явище «гіпісів», модерне сектанство…), через деякий час перекидалися в Европу. З огляду на це варто було б готуватися до таких нових віянь — тим більше, що, наприклад, у Франції певні кола вже чутливі до цього руху.
Ці люди викликають повагу хоч би тому, що не вдаються ані до похмурості, ані до спустошливих дій «антиглобалістів», а закaчують рукави й працюють на своїх місцях, згідно з чинною конституцією, та ще й поступово впливають на владу, яку хочуть бачити сильною й ефективною.
Очевидно, такий дослід вимагає (але й породжує і стимулює ці громадські риси) сміливості й зрілості, відповідальності й відданості своїй культурі.
